Федоренко Ольга Борисівна, кандидат філологічних наук, викладач Криворізького фахового коледжу економіки та управління ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені В. Гетьмана» «Фольклорні джерела історичної романістики ХХ століття»

 

Федоренко О. Б.

к. філол. н.

Криворізький фаховий коледж економіки та управління

ДВНЗ КНЕУ імені В. Гетьмана

 ФОЛЬКЛОРНІ ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНОЇ РОМАНІСТИКИ ХХ СТОЛІТТЯ

 Розповідаючи про козаків, романісти передусім спираються на фольклорну основу – безпосередньо включають до сюжетної канви своїх творів міфи, легенди, перекази про характерників. Так, у романі «Іван Сірко» (1992) В. Кулаковський подав фольклорно-легендарну інтерпретацію образу героя. Вустами освіченого літописця автор «передбачає», що пам’ять про таку видатну людину, як Іван Дмитрович Сірко, житиме вічно, бо вже за його життя про народного улюбленця розповідають легенди, а незабаром казки складатимуть і думи співатимуть [4, с. 6]. Характерництво героя письменник розкрив, доповнивши сюжет вставними легендами – розповідями літописця Михайла Дидаскала. От повернувшись додому з Січі, літописець (довірена особа кошового) розповідає дітям і онукам казки та легенди про незвичайне народження Івана Сірка на світ із зубами: за легендою, коли баба-повитуха проносила новонародженого хлопчика повз столу, він вхопив й одразу з’їв пиріжка. Люди побачили в тому знамення, що цей хлопчина, як виросте, зможе подолати ворогів рідного народу [4, с. 258]. Відомо декілька фольклорних і літературних версій цієї легенди [9, с. 37–39].

І. Павленко дослідила часопросторовий аспект сприймання характерництва, зазначивши, що в легендах розповідається про потаємні можливості запорожців: вони, з погляду оповідачів, набагато потужніші за їхні власні, а тому і діяння вагоміші, і небувале для сучасників сприймається як належне для героїв минулих часів [7, с. 113]. Науковець відзначила, що козак здобував особливі характерницькі здібності у процесі обрання його кошовим отаманом: свідомо «народжуючись», він переходив до вищої військової жрецької касти [7, с. 119]. В. Ятченко визначив, що відповідно до народної рецепції козаки-характерники нагадують шаманів: вони здатні до «перевтілень», невразливі до зброї тощо [12, с. 234].

Номінації «козак Сірий» та «Сірий з товариством» у народних піснях можуть бути доказом віри людей у перевтілення козацького ватажка на вовка. Як бачиться, саме ці пісенні мотиви застосував Л. Горлач у віршованому романі «Чисте поле» (1990), зокрема в епізоді допиту полоненого асоціації з вовком викликає самохарактеристика Сірка:

Розповідай, – як тільки вийшов джура,

Сірко звернувся до татарчука. –

Кажи про все, допоки ціла шкура.

У мене на татар важка рука [1, с. 35].

Додавши до художнього тексту роману «Іван Сірко» вставних легенд, В. Кулаковський удається до їхнього фактичного переказування: «А ще розповідають, що коли хто ударить Сірка шаблею по руці, то й шкіри не розрубає – тільки синяк буде» [4, с. 259]. Легендарний мотив сакральності Сіркової правиці застосував і Ю. Хорунжий: у романі «Любов маєш – маєш згоду» один із персонажів-козаків розповідає, що після смерті отамана запорожці возили його руку задля перемоги [11, с. 87]. Так романісти художньо інтерпретували легенди «Сила Сіркової руки», «Сірентій праворучник» та інші [8, с. 117–119].

А в романі «Під Савур-могилою» (1993) А. Химко інтерпретував відому з фольклору невразливість характерника Сірка до зброї – в епізоді після бою Сірко бачить у своєму тілі три стріли і розуміє, що він не тільки живий, а й добре себе почуває [10, с. 202]. Водночас А. Химко зауважив, що Сірко і сам сприяє поширенню легенд про свої унікальні можливості. Додавши роману ознак авантюрного жанру, автор подав епізод, коли отамана врятував щасливий випадок. Сірко обіцяє звільнити людолова, який вцілив у нього стрілою, за умови, що той розкаже татарам про невразливість урус-шайтана. Ординець все ж очікував, що отрута вплине на козацького ватажка, однак упродовж усього шляху до Січі він добре себе почував і був у гарному гуморі. Тож татарин переконався, що Сірко – непереможний [10, с. 158].

Включивши до художньої канви роману «Чисте поле» фольклорні відомості про сина кошового Петра, Л. Горлач домислив інформацію про його здібності – своїми ділами син помножує славу Івана Сірка [1, с. 127], тобто письменник висловив думку про генетичну спадковість характерництва. Інтерпретуючи народну пісню про загибель сина Сірка, Л. Горлач емоційно, як і Ю. Мушкетик у «Ясі», показав душевний стан горя козацького ватажка і батька Івана Сірка, використовуючи такі художні засоби, як порівняння, метафори:

Він був би упав, та тримала холодна ворина,

він був би заплакав, та сльози вогнем запекло.

Отак і хитався, як всохла стара яворина,

і серце стогнало, і в скронях надсадно гуло [1, с. 135].

У романі «Яса» (1987) Ю. Мушкетик застосував провідний мотив народної «Пісні про Романа Сірка» [2, с. 240] – митець розкрив душевні страждання убитого горем батька-Сірка. Коли загинув Роман, Сіркові здалося, що від нього відступився світ. Він ледь ішов, гойдаючись і пригинаючись до землі. Тоді Сіркові ввижалися страдницьке обличчя Сірчихи та бліде, майже дитинне, обличчя сина. Від того Сірко тяжко застогнав. По смерті Романа його вже ніщо не радувало, з того часу ніхто не чув його веселого сміху. Ватаг відчував гострий настійливий біль, неначе в його душу встромили чорний гострий цвях. Козацька справа повернула Сірка до життя [6, с. 504–505].

В. Кулаковський творчо розробив легендарний мотив про те, що в уяві ворогів Сірко – нездоланний характерник. Так, нуреддин-султан (наступник ханського престолу) не вірить у чутки про хворобу старого Сірка, оскільки переконаний, що характерник урус-шайтан житиме понад сто років. Можливо, і тепер хитрий Сірко лише прикидається, тому слід збільшити дозори і збирати військо. Боячись навіть старого і тяжко хворого Сірка, хан Мурад-Гірей пам’ятає, що урус-шайтан завжди дивував своєю хоробрістю, тому треба бути на варті. Тож логічним видається авторський домисел про те, що хан виношує підступний задум прискорити смерть непереможного Сірка звісткою про смерть його сина [4, с. 196–197]. Все ж оптимізмом сповнена промова Семена Палія, наступника Івана Сірка, який провідує старого отамана на його пасіці. Палій визнає наслідки діянь і характерництва Сірка для України й обіцяє продовжити його справу [4, с. 284]. Цей сюжет немов продовжив розробляти Ю. Хорунжий у романі «Любов маєш – маєш згоду», показавши Палія незборимим велетнем, характерником, улюбленцем козаків [11, с. 101, 104, 126, 146].

У романі-хроніці «Гетьман Кирило Розумовський» (Мюнхен, 1961) М. Лазорський навантажив основну сюжетну лінію позафабульними елементами – вставними легендами про козаків-характерників. Малий Кирик слухає в рідному селі Лемеші розповіді старого діда Опанаса про таких надзвичайно дужих козаків, що як один розверне вуса, то не зайде в хату. Дід запевняє хлопця, що непереможні богатирі справді жили в давнішні часи на Січі, наприклад, Грицько Горбатий, якому прислужували три чорти. Так повелося тому, що цей характерник був дуже сильний, дмухнувши міг звалити людину з ніг [5, с. 91]. Тож романіст подав народне визначення поняття «характерник» – це такий запорожець, який уміє себе «замолитвувати», і його не візьме зброя (коли куля вдарить характерникові в груди, то сплескається, а козак стоятиме і хоч би йому що). За переказами, таким був січовик Семен Вишкварка. Дід розповів і про важливість збереження характерницьких таємниць: адже якщо відкрити ту молитву, то одразу відійде її сила, і характерник стане звичайним козаком. Водночас дід зауважив, що далеко не всі могли стати характерниками – це визначено Богом [5, с. 91, 92, 428].

Далі М. Лазорський повертається до цих епізодів – своє дитинство останній гетьман згадує на засланні. Крім того, автор наголошує, що легенди про козаків-характерників викликали у хлопця настільки сильні емоції (захоплення, страху, подивування), що, ставши гетьманом, Кирило Розумовський під час свого правління дає певне полегшення козацтву. Письменник подав уявлення простих людей про гетьмана Кирила Розумовського: він начебто діє спільно з козаками-характерниками з метою відновлення Гетьманщини і Запорозької Січі. Для цього гетьман разом із полковниками вночі літають на чарівних конях до задунайських козаків, домовляються з ними щодо подальших дій, а на ранок повертаються додому [5, с. 486]. Доповнивши сюжет вставними легендами, М. Лазорський змалював козаків-характерників найстійкішими оборонцями Запорозької Січі. Так, один із козаків, учасник тих подій, розповідає, що й характерники не змогли протистояти численному московському війську. Їх повбивали москалі, як приміром, Сову: його не брала куля, тому напали на нього зненацька два десятки гусарів, відрубали йому голову й наткнули на списа [5, с. 459].

Як бачиться, цей сюжет далі розробив Р. Іваничук в історичному романі «Журавлиний крик» (1988). У кульмінаційному епізоді роману (при загрозі зруйнування Запорозької Січі) автор показав надзвичайну рішучість і силу духу козаків, які воліли на смерть захищати Січ-матір, водночас – нерішучість і покірність кошового отамана Калнишевського, який вирішує не протидіяти царському війську, що обступило Січ. Навіть більше, кошовий запропонував зустріти вороже військо хлібом-сіллю і покластися на Бога [3, с. 194]. Усе це згадує Калнишевський на Соловках. Після розкриття історичного факту (зруйнування Січі) митець подав його фольклорну інтерпретацію, за якої козаки і їхній отаман Калнишевський наділені надзвичайними характерницькими здібностями. Потьомка підійшов із незчисленним військом до Січі і лупить із гармат, а козаки хапають ядра і вціляють ними в гусарів. Відтак знесилившись, козаки-характерники пішли за Дунай. Залишився на Січі один Калниш, і схопити його не могли [3, с. 271]. Про героїчну оборону Січі старий козак (учасник або просто сучасник тих подій) за Дунаєм розповідає дітям казки, бо дізнавшись правду, вони можуть осудити й відцуратися своїх козацьких прадідів.

Думка про те, що запорозькі характерники захищали рідну землю і народ, наповнює роман «Гетьман Кирило Розумовський» М. Лазорського. Зокрема, селяни сподіваються, що саме козаки-характерники здобудуть для них волю [5, с. 44], адже характерництво асоціюється в людей передусім із фізичною силою. Про це автор розповів на прикладі козаків Явтуха Ковіньки (Важкого) і Семена Неживого – другорядних персонажів твору. Коли козак Явтух прибуває на Січ і гідно проходить перше бойове хрещення, то запорожці припускають, що він – характерник [5, с. 177]. Пізніше цей козак здобуває на Січі прізвисько Важкий. А неабиякі здібності курінного отамана Семена Неживого автор відзначив, порівнюючи його з найвідомішим характерником Іваном Сірком. Так, курінного Уманського куреня Семена Неживого боїться навіть тодішній кошовий, тому що всі козаки поважають його і називають поза очі другим Сірком [5, с. 186]. Митець розповів, що ці двоє козаків (Явтух Важкий і Семен Неживий) очолюють повстання проти польської шляхти, захищаючи рідну православну віру. М. Лазорський зауважив, що після зруйнування Січі козаки згадують характерництво, авторитет і безстрашність Івана Сірка, сподіваючись на Кубані відродити козацькі вольності – «воскресити дух Сагайдачного та Сірка» [5, с. 462, 564].

Ставши частиною художнього світу українського роману другої половини ХХ століття, образ козака-характерника мусив зазнати певних трансформацій у порівнянні зі своїм фольклорним прототипом, щоб лишатися пізнаваним читачами, які, звісно ж, не мали змоги сформувати його із власного життєвого досвіду. Отже, у цих літературно-художніх умовах його цілком можна розглядати як до певної міри сталий тип, здебільшого фольклорного походження.

Накопичення прикладів художніх утілень образу козака-характерника та, відповідно, їх рецепцій зумовлює ускладнення і його самого, і його зв’язків із художнім світом твору. Це, своєю чергою, спричинює перетворення на відповідних рівнях поетики: від тропіки до наративно-композиційних пластів – і формування нових рис авторських стилів.

Багатоаспектне вивчення того, як образ-тип козака-характерника входить у художній світ роману відповідної тематики, як змінюється сам із часом і які зміни в художньому творі викликає, дає можливість зрозуміти деякі аспекти розвитку українського історичного роману другої половини ХХ століття.

                                                     Література

1.   Горлач Л. Н. Чисте поле : історичний роман у віршах. Київ : Радянський письменник, 1990. 236 с.

2.   Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. Киев : Изданіе редакціи журнала «Кіевская Старина», Тип. Г. Т. Корчак-Новицкаго, 1893. ІV, 249 с.

3.   Іваничук Р. І. Журавлиний крик : іст. роман. Львів : Каменяр, 1989. 375 с.

4.   Кулаковський В. М. Іван Сірко : роман. Київ : Молодь, 1992. 320 с.

5.   Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський : роман-хроніка 18 віку / післямова О. Мишанича. Київ : Обереги, 2003. 656 с.

6. Мушкетик Ю. М. Яса : роман ; післямова В. Смолія. Київ : Рад. письменник, 1987. 597 с.

7.   Павленко І. Я. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини: буття у просторі і часі : монографія. Запоріжжя : ЗНУ, 2006. 243 с.

8.   Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / упор. і автор приміток В. А. Чабаненко. Київ : Дніпро, 1990. 261 с.

9.   Федоренко Д. Кошовий лицарів чубатих. Іван Дмитрович Сірко в українській етнопедагогіці, фольклорі та етнології : нетрадиційний навчально-виховний посібник.  Кривий Ріг : Видавничий дім, 1999. 144 с.

10.            Химко А. І. Під Савур-могилою : істор. роман. Київ : Укр. письменник, 1993. 446 с.

11.            Хорунжий Ю. Любов маєш – маєш згоду : іст. роман. Київ : Видав. дім «КМ Академія», 2003. 332 с.

12.   Ятченко В. Шаманізм і шаманство в українців: вигадка чи реальність? (роздуми й запрошення до дискусії). Українознавство. 2006. № 3. С. 233–236.