Теодорович Артемій Юрійович, кандидат історичних наук, науковий співробітник Центру юдаїки Національного університету «Києво-Могилянська академія» «Авторське бачення «Іншого» у новелі «Серёжа» І. Гольфмана та романі «Заборонений» С. Дзюби, А. Кірсанова»

 

Теодорович А.Ю.

к. і. н., доцент

Національний університет Києво-Могилянська академія

 

СВІЙ, ЧУЖИЙ ЧИ ІНШИЙ/ІНАКШИЙ? (ЗА РОМАНОМ «ЗАБОРОНЕНИЙ: ІСТОРІЯ ЖИТТЯ І БОРОТЬБИ ВАСИЛЯ СТУСА» С.ДЗЮБИ, А.КІРСАНОВА, ЕСЕЄМ «СЄРЬОЖА» І.ГОЛЬФМАНА)

 

         Актуалізація проблеми. Україна все більш звільняється від радянських стереотипів і чи не в першу чергу від комплексу «молодшого брата», а також міфу про  можливість повстання «всебічно розвинутої особистості». «Совєцька» минувшина часто відгукується в небезпеці транслювання аналогічних мотивів у зображуваній у сучасній художній літературі своєрідної ідилії, де всі розмовляють лише державною мовою, керуються гендерними та іншими загальноприйнятими традиціями. Через це пропонуємо осмислити рецепції образу Свого/Іншого/Інакшого/Чужого в сучасній українській літературі про радянських політв’язнів, зокрема, у романі «Заборонений…» С.Дзюби та А.Кірсанова та мемуарному есеї, присвяченому пам’яті українського тележурналіста та дисидента С.Набоки (1955-2003) «Сєрьожа» І.Гольфмана, дослідити позиції авторів цих творів щодо зображення носіїв Своєї/Чужої/Іншої культури.

         Методологічні зауваги. Змалювання Свого та Іншого (іноді цей образ диференціюється з Інакшим та Чужим) є предметом жвавої дискусії в сучасному українському та зарубіжному літературо- та мистецтвознавстві, історії, психології та філософії [1; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11]. При чому вітчизняні та російські дослідники  розглядають цю проблему переважно крізь призму міжнаціональних відносин. Т.Красавченко, наприклад, вважає, що імагологія як галузь літературознавства є невіддільною від компаративної імагології, яку дослідниця характеризує «как науку об изучении «чужого» (чужой страны, народа) в общественном, культурном и литературном сознании той или иной страны, эпохи» [6, 47.] / «як науку про вивчення «іншого» (іншої країни, народу) в суспільній, культурній та літературній свідомості тієї чи тієї країни, епохи»  (переклад А.Т.) Серед інших шляхів наукового пізнання з даної проблематики український історик І.Куций звертає увагу на залучення методології цивіліології (цивіліографії), що досліджує цивілізаційні образи та цивілізаційні ідентичності [7, 240]. Іншим важливим висновком методологічного аналізу І.Куцого є аналогія сприйняття Сходу в українській історіографії здебільшого як Іншого/Чужого, з приводу чого автор радить «дотримуватися дослідницької настанови про принципову «нормальність» Сходу… в історії» [7, 246]. Показово, що за твердженням дослідника  дисидентського руху в СРСР Г.Касьянова, українські історики донедавна вважали таку наукову проблему своєрідним «інтелектуально іншим» [Цит. за 7, 241].

         Тези до тематичного аналізу: 1) закономірності у творенні образів історичних осіб можуть живитися перипетіями біографій авторів аналізованих творів: дитинство та юність, що їх провів на київській Бесарабці 60-х та 70-х років минулого століття І.Гольфман, тоді як перші десятиліття свого життя С.Дзюба, А.Кірсанов, хоч і так само провели у центрі столиці, але в 80-х та 90-х роках; підприємницька діяльність І.Гольфмана, яка часто каралася «совєцьким» законодавством, на противагу мирним студентським рокам С.Дзюби та А.Кірсанова, які вони провели в одному і тому ж київському виші; кар’єра в міжнародному концертному шоу-бізнесі, культуртрегерська, громадська активність (І.Гольфман), режисерсько-продюсерська діяльність у театрах Росії та України (А.Кірсанов), на центральних українських телевізійних каналах (С.Дзюба);

         2) “внутрішні підводні течії, які диктують звертання до історичного матеріалу, або ж вивіряння сучасності історичними мірками та критеріями” (М.Ільницький [4, 758]), зокрема й авторські проекції Свого/Чужого при змалюванні схожих подій мають корні в тих подіях політичного міжчасся, що відбувалися в Україні на час написання творів: президенство В.Януковича напередодні Євромайдану та революції Гідності («Сєрьожа» І.Гольфмана) та анексія Криму Росією, продовження військових дій на Донбасі, нові президентські вибори («Заборонений…» С.Дзюба, А.Кірсанов);

3) інтерпретаційно-виправдальний характер реалій УРСР початку 80-х років у їхній авторській характеристиці у І.Гольфмана: «Зона абсолютно органично вписалась в это место, стала центром, вокруг которого складывались все хоть сколько-нибудь значимые для здешней жизни события» [2, 327] / «Зона абсолютно органічно вписалася в це місце,  стала центром, навколо якого выдбувались усі хоча б які-небудь значущі для тутешнього життя події» (переклад А.Т.)

Виправно-трудова колонія в c. Кучино Пермської області РРФСР 80-х років зображується натомість як щось неприродне у С.Дзюби та А.Кірсанова: «Здавалося, дощ ніколи вже не скінчиться, і саме небо заповзялося змити цю ганебну установу з лиця землі» [3, 22];

4) чіткий поділ на Свого в ролі держави-агресора  та Чужого в ролі пригнобленого багатонаціонального народу у «Сєрьожі»: «Моя страна отправляла своих сыновей тысячами в афганскую мясорубку, а в пределах своих границ самозабвенно душила диссидентов и всяческое инакомыслие» [2, 327] /  «Моя країна відправляла своїх синів тисячами в афганську м’ясорубку, а в межах своїх кордонів до самозабуття душила дисидентів та всіляке інакодумство» (переклад А.Т.)

У С.Дзюби та А.Кірсанова так само присутній безкомпромісний поділ на Свого/Чужого: головна героїня роману, молода дослідниця-філологиня та водночас сестра милосердя так розмірковує про свої стосунки зі своєю антагоністкою (важко хворою Вірою Холод, колишньою полковницею КДБ): «Я раділа прогресові у спілкуванні з помираючою гебісткою і прагнула догодити їй, щоб отримати інформацію про останні дні життя Василя Стуса» [3, 29];

5) своєю еволюцією образ автора у І.Гольфмана дозволяє оцінити роль Інакшого (С.Набоки) у формуванні світогляду протагоніста-автора (Своїм чи Іншим наприкінці твору, судити читачеві). Ось як реагував С.Набока на мрію головного героя про еміграцію: «Це, певно, твоя справа, і ти, старичок, довго на це чекав, але мені здається, що сьогодні – це помилка… – Ми стоїмо на порозі подій, після яких будь-яка еміграція вже не буде мати сенсу» (курсив - І.Г.) [2, 336].

У С.Дзюби та А.Кірсанова схожої динамічної зміни зазнає образ Іншого, («забороненого» Василя Стуса) в очах Своєї (вправного гвинтика «совєцької» реальності Віри Холод). Попри те, що життя поета насильницьки перервалося, він та його однодумці, хай і лише уві сні Віри, набувають ознак Своїх, представників нової української реальності, Віра ж перетворюється на Чужу (вже не представницю всесильної влади, а сірої маси): «Я спускалася вулицею Грушевського. І раптом побачила Стуса – він стояв біля входу на стадіон «Динамо». Дивився на протилежний бік вулиці. Навколо ані людей, ані машин. «Я вже померла?» – запитала його. Він не відповів. Просто став переходити дорогу. Я наздогнала його біля дверей Інституту літератури. Кинула йому, що він занапастив свою наукову кар’єру. А Стус глянув на мене і посміхнувся... Раптом, двері прочинилися, і з них вийшов Іван Світличний. Такий, як в останні дні життя. Вони потиснули один одному руки і вдвох зайшли до приміщення» [3, 74];

6) важливою характеристикою Свого/Іншого/Чужого в обох творах є передання російської/української мови діючих осіб, власне деяких російських фраз українською мовою або через транслітерацію в тексті. І.Гольфман, від особи якого іде розповідь у його творі, зокрема, маркує Інакшого (Сєрьожу) таким чином: «Эй, друг, ты откуда? – окликнул я. – З Києва, – ответил тот по-украински. Все понятно, подумал я, опять кто-то из жителей областных районов выдает себя за киевлянина. В то время на украинском языке в Киеве говорили разве что колхозники на продуктовых рынках или туристы из канадской диаспоры» [2, 333]  (курсив – І.Г.) / «Агов, друже, ти звідки? – гукнув я. – З Києва, – відповів той українською. Все ясно, подумав я, знову хтось із мешканців обласних районів видає себе за киянина. У той час українською мовою в Києві говорили хіба що колгоспники на продуктових ринках чи туристи з канадської діаспори» (переклад – А.Т.)

С.Дзюба та А.Кірсанов на позначення Іншої/Чужої російськомовної Шури (першого, невдалого кохання Василя Стуса) подають її слова транслітерацією: «Вапщє, как па мнє, нє важна, какой язик, главноє то, а чьом гаварят” [3, 68]. Натомість Валя, майбутня дружина поета, маркується як Своя: «Перепрошую, зачинити вікно?» – запитав незнайомку Стус . – Так, зробіть ласку, - відповіла вона українською. Далі розмову було вже не зупинити» [3, 84];

7) «корпоративної етики» дотримувалася в останні дні свого життя Віра Холод, коментуючи гомосексуальну поведінку Свого (начальника табору): «…От і віддав наказ своєму коханцю… – Коханцю? Хіба таке було можливе в системі КДБ, де всі про всіх усе знали?... – Неможливо! Але було… І не тільки в КДБ, а й у інших інстанціях. Скомпрометовані не знали, що про них знають» [3, 91].

Так само толерантно характеризує протиправну діяльність Інакшого серед Своїх (представників адміністрації) мемуарист-оповідач І.Гольфман: «В Райковцах, на зоне работал пожилой прапорщик по фамилии Врона. На тот момент он прослужил в колонии больше тридцати лет, то есть фактически все эти годы «просидел», что, конечно, не могло не сказаться на его психике и мировосприятии… Вот этот Врона, единственный, кто часто называл меня «жидок», что, впрочем, никогда не вызывало во мне обиды… Этот прапорщик, будучи очень бедным, не упускал возможности стащить из зоны домой все, что может пригодиться в хозяйстве» [2, 332] / «У Райківцях, на зоні працював літній прапорщик на прізвище Врона. На той момент він прослужив у колонії більше тридцяти років, тобто фактично всі ці роки «просидів», що, звісно ж, не могло не відбитися на його психиці та світосприйнятті… Оцей Врона, єдиний, хто часто називав мене «жидок», що, втім, не викликало у мене образи… Той прапорщик, був бо дуже бідним, не втрачав можливості поцупити із зони додому все, що може знадобитися у господарстві» (Переклад – А.Т.);

8) Характеристики міжнаціональних стосунків у середовищі засуджених теж аналогічні в обох творах. У «Забороненому…» Інші (в’язні сумління) – за  аналогією до пригнобленого народу в «Сєрьожі» – перешкод у міжнаціональних стосунках не мали: «... і не кого-небудь, а співкамерника Василя Стуса – Леоніда Бородіна. Долі українського поета та російського письменника перетнулись у 1982 році… Стус, так само, як і Бородін, ненавидів підлу, брехливу та вбивчу радянську систему, але водночас поважав усі культури світу, зокрема й російську» [3, 156]. 

Розповідаючи про відносини Іншого (автор) та Інакшого (С.Набока) І.Гольфман змальовує напозір суперечливу ситуацію у їхніх стосунках: «Мы как-то быстро подружились и до самого освобождения практически все время проводили вместе. Зачем эта дружба была Набоке, … – не знаю… Где я и где украинский патриотизм?» [2, 338] / «Ми якось швидко потоваришували й до самого звільнення практично весь час проводили разом. Навіщо ця дружба була Набоці, … – не знаю… Де я і де український патріотизм?» (Переклад – А.Т.)   

Висновуючи, на прикладі двох творів маємо змогу спостерігати еволюцію/деградацію  стереотипу Свого/Чужого та Іншого/Інакшого як на особистому, так і на національному рівні. Ці схожі за тематикою твори дають також змогу простежити зв’язки Свого та Іншого/Інакшого/Чужого з гендерної точки зору, а також з позицій різного віку, соціального становища, тощо.

Література

1.  Голомідова Л. Образ «Іншого» як концепт осмислення дійсності у новелах Роберта Музіля. – Ужгород, 2014. – Електронний ресурс: http://dspu.edu.ua/hsci/wp-content/uploads/2017/12/009-29.pdf

2.      Гольфман И. Сережа // Єгупець. – К., Дух і Літера, 2013. – С. 326-341.

3.     Дзюба С. Заборонений: Історія життя і боротьби Василя Стуса. Роман / С.Дзюба, А.Кірсанов.–Харків: Вид-во «Ранок»: Фабула, 2019.– 176 с.

4.  Ільницький М. Ланка зв’язку поколінь (український і грузинський історичний роман) / М. Ільницький. На перехрестях віку. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Кн. І. – С. 758-768.

5.  Камалова С.Д. Образ «Чужих» в мультикультурной литературе с позиции лингвистической имагологии (на материале англоязычной художественной литературы о палестино-израильском конфликте). - Дисс. канд. филол. н. - М., МГУМО, 2020. -  189 с.

6.   Красавченко Т.Н. Золушка компаративистики – имагология: О статусе, теории и истории // Современная наука о литературе: Основные тенденции и проблемы: Сб. науч. тр. – М., 2018. – С. 46-73.

7.  Куций І. Імагологія як стратегія дослідження цивілізаційних образів в українській історіографії. – Наукові записки. Серія «Історія». - С. 240-247. Електронний ресурс. Режим доступу: http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/7621/1/Kutsyi.pdf

8.   Ши Сяолун. Художественная условность в формировании образа Другого в творчестве Чингиза Айтматова: магистерская диссертация. – Екатеринбург, 2013. Електронний ресурс: https://science.urfu.ru/ru/publications

9.    Karlsson B. Commodification of Otherness A Qualitative Postcolonial Analysis of Representation in Contemporary French Cinema. - Department of Government, Uppsala University, Fall 2017. – 36 р.

10.   Pagola Montoya I. Discovering English(es): The Experience of Otherness Through Literature. – Escuela Oficial de Idiomas (Tudela). – 16 p.

11. Sakile Camara, Theresa White. Deconstructing Ideological Notions of Otherness in Far from Heaven.-California State University, Northridge, 2011. – 36 p.