Чорний Ігор Віталійович, доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету внутрішніх справ «Функції історичних розділів у романі Лади Лузіної «Біси з Володимирської гірки»

 

Чорний І. В.

д. філол. н., професор

Харківський національний університет внутрішніх справ

ФУНКЦІЯ ІСТОРИЧНИХ РОЗДІЛІВ У РОМАНІ ЛАДИ ЛУЗІНОЇ «БІСИ З ВОЛОДИМИРСЬКОЇ ГІРКИ»

 Нерідко письменники (особливо ж фантасти) роблять у своїх творах пророцтва, що стосуються або їх власної долі, або процесів, які невдовзі відбуватимуться в суспільстві. «Письменник, – слушно зауважує О. Ф. Оропай, – чи то від свого імені, чи то від імені свого «ліричного героя», базуючись на власному життєвому досвіді, на розумінні ним історичних тенденцій, здатний малювати образи майбутнього і при цьому отримати славу «літературного пророка»» [3, 125]. Так сталось і з романом сучасної української російськомовної письменниці Лади Лузіної «Біси з Володимирської гірки», який вийшов на початку 2020 року. Твір цей, що входить до багатотомного циклу письменниці «Київські відьми», оповідає про нечувану епідемію, яка розпочалася в державі й зокрема в Києві. Головним героїням – трьом молодим дівчатам-києвицям – належить вкотре врятувати рідне місто від біди. Ситуація, описана в творі, дуже нагадує те, що сталося у світі й Україні навесні 2020 року з початком пандемії коронавірусу. Тож не є дивною наша цікавість до цього роману, який ще не встиг стати предметом спеціальних літературознавчих студій. Нас цікавитиме, насамперед, «роман у романі» – історичні розділи книги, що складають майже самостійний твір, та функції, яку вони виконують у «Бісах з Володимирської гірки». 

Серед властивостей поетики творів Лади Лузіної, які входять до циклу «Київські відьми», можна виділити те, що практично в кожному з них є епізоди, події яких відбуваються в інших історичних епохах. Зазвичай, хтось із трьох головних героїнь (Катерина, Дарина або Марія) робить «перехід» магічним порталом до минулого, де розшукує ключі до загадок, із якими києвиці стикаються у сьогоденні. Особливо це стосується так званих «культурологічних» творів, де йдеться про літературні, музичні, живописні або архітектурні пам’ятки, пов’язані з Києвом [4, 111]. Особливістю «Бісів з Володимирської гірки» є те, що тут письменниця уперше створює низку сюжетно пов’язаних поміж собою історичних розділів, де не беруть участі персонажі із сучасності.

Таких розділів у романі дев’ять. Сім із них мають однаковий підзаголовок «Михайлівський монастир», два названі просто «Київ», а події в них відбуваються у Києві восени 1870 року, коли місто вкотре опиняється перед загрозою епідемії чуми. Головним героєм цього невеличкого «роману в романі» виступає юний послушник Золотоверхого Михайлівського монастиря Олексій. Багато хто із читачів у мережевих відгуках на роман зазначили, що ці історичні відступи їм сподобались набагато більше, аніж традиційні розділи про києвиць. Дійсно, ця фактично перша в творчості Лузіної спроба написання твору виключно історичної тематики заслуговує окремої уваги.

За жанром «Михайлівський монастир» (будемо використовувати цю умовну назву) – соціально-побутова історична повість з елементами горору та містики. Письменниця використовує традиційні для поетики історичного жанру художні прийоми, відтворюючи побутові реалії минувшини (місцевий колорит) та реконструюючи характери людей збіглих епох. У центрі твору життя одного з головних православних монастирів Києва – Михайлівського Золотоверхого та історія його найважливішої святині – мощів святої Варвари (які нині зберігаються в київському Володимирському соборі). Лузіна досить точно змальовує побут обителі, створює яскраві типажі ченців, які уособлюють різні сторони монастирського життя, та образи киян другої половини XIX ст. Усе це підпорядковано одній певній ідеї: пошуку не закаламучених першоджерел віри.   

Питання віри та безвір’я є одними із центральних у циклі «Київські відьми». Попри те, що головні героїні за своїм відьомським статусом знаходяться в дещо складних стосунках із Богом та церквою, це не заважає їм займатися доволі болісними пошуками власного місця у світоустрої. «У мене є чітке уявлення про те, що таке віра й для чого вона потрібна, – пояснює своє ставлення до цієї проблеми Лузіна. – Віра – це не знання церковних догматів і не скрупульозне дотримання правил, а стан душі. Всі ми знаємо, що є різні стани. В одному в тебе виходить все, в іншому – не виходить нічого, все падає з рук. У стані страху людина може перестрибнути через дуже високий паркан, у стані любові – зробити неймовірні подвиги. Це всім зрозумілі стани. А є не дуже зрозумілий нам стан доброти – якоїсь абсолютної гармонії, позбавленої всіх земних пристрастей – гордості, гніву, гордині, честолюбства, злості, образи. Його й дає нам віра. Живучи у світському суспільстві, важко досягти такого стану в чистому вигляді. Тому ми й ходимо до церкви – щоб хоч на мить відсторонитися від метушні. І тому мені добре зрозуміло, чому люди йдуть до монастиря ... заради досягнення цього стану, у якому ти зливаєшся в душі із чистою енергією й стаєш після смерті частиною її. Думаю, Святі – це ті, кому вдалося злитися з Богом» [5]. На наш погляд, Лузіна є типовою представницею так званого «народного» християнства/православ’я, де переплелися язичництво та християнство. Це можна помітити й у викладі письменницею своїх поглядів на певні християнські свята, і в трактуванні нею образів деяких святих (Варвари, Володимира Великого, Аліпії Голосіївської тощо).

Центральна проблема розглядуваного твору Лади Лузіної – пошуки засобів порятунку від жахливої епідемії. Найнадійнішим із них авторка «Бісів з Володимирської гірки» вважає заступництво святих/святого покровителя міста, адже за відомою приказкою: «Не стоїть село без праведника». Києву, одному з головних (одночасно з києвицями) персонажів циклу «Київські відьми», потрібні свої захисники. У романі є два варіанти таких праведних рятівників: Володимир Великий та свята Варвара. Князь Володимир для Лузіної взагалі фігура містична. Він неодноразово з’являється на сторінках різних творів, що входять до циклу. Ставлення до цієї суперечливої фігури в письменниці складне. З одного боку він наблизив Русь до європейської цивілізації, а з іншого багато в чому так і залишився язичником. Якщо в «сучасних» розділах твору героїні розшукують легендарну загублену голову хрестителя Русі, то герой «Михайлівського монастиря» Олексій розплутує історію святої Варвари та її мощів. Намічено опозицію чоловіче/жіноче, яка транслюється Лузіною із твору в твір. Письменниця вкотре обстоює тут свою улюблену ідею Берегині – хранительки домашнього осередку, будинку, міста, держави, яка значно сильніша за будь-яку істоту чоловічої статі.

«Михайлівський монастир» виконує роль своєрідного містка між далеким минулим та сучасністю. Красуня-києвиця Катерина Дображанська в пошуках особистого щастя апелює до святої Варвари, мощі якої лежать у Володимирському соборі, і, не знайшовши відгуку на своє звернення, подорожує до минулого. Опинившись у XVII столітті, вона бачить у Михайлівському Золотоверхому зовсім інші Варварині мощі: «Дівчина в простій дерев’яній труні, в позолоченому дерев’яному уборі на блідому чолі лежала в раці немов жива. Абсолютно жива!» [2, 26]. І від цієї сплячої красуні йде небувала енергетика, яка не відчувалась біля труни святої у Володимирському соборі. Так що ж сталося із чудодійними мощами за цей проміжок часу? Чому вони, з точки зору києвиці, втратили свою рятівну силу? Відповідь на ці питання й намагається дати письменниця в історичних розділах «Бісів з Володимирської гірки».

Історію «двох» святих Варвар Лузіна, імовірно, реконструювала, опираючись на дослідження київського науковця Миколи Жарких «Фальшиві київські мощі «святої Варвари», або Михайлівські легенди в історії Києва. Нариси київського мракобісія 16-21 ст.» (2012), де зібрано багато відомостей щодо перебування в українській столиці цих мощів. Погляди письменниці, яка, начебто, спростовує антирелігійний пафос дослідження М. Жарких, визнаючи Варвару святою, а її мощі – істинними, насправді є далекими від ортодоксального православ’я. Вона не стверджує, що Варвара з Михайлівського Золотоверхого XVII ст. та Варвара з Володимирського собору XXI ст. є справжньою першохристиянською великомученицею Варварою Геліопольською, яка за переказами жила й прийняла страждання за віру в III-IV ст. Це питання залишається відкритим. Олексій, як справжній детектив, частково розплутує лише проблему  втраченої голови «своєї» Варвари. Видіння святої, яке начебто було йому явлене, може трактуватись як результат нервової напруги хлопця, перевтоми. Адже ніхто, окрім нього, її не бачив і не йме віри оповіді хлопця. Дівчина-білявка, яку зрить юний послушник, не називає себе на ім’я, лише бідкаючись, що не зможе допомагати віруючим. Варварою іменує її сам Олексій.

Олексій же, якого «його» Варвара обирає своїм лицарем, що буде вірно служити їй та її пам’яті, також виступає певним проводирем між часами та історичними епохами. Взявши ім’я щойно померлого доглядача Варвариних мощів Пафнутія, він доживає до 20-х років XXI ст. і сприяє героїням циклу у врятуванні Києва за допомогою явленої їм голови Варвари. Смерть героя «Михайлівського монастиря» не викликає в авторки жалю та скрути. Він виконав свою місію, передавши естафету пам’яті києвицям. Пам'ять поколінь безперервна, вкотре доводить Лузіна.      

Водночас із викладенням в історичних розділах роману «Біси з Володимирської гірки» гіпотези щодо долі мощів святої Варвари Лузіна робить тут же розвідку щодо існування вампірів та живих мерців. Наводяться цікаві дані стосовно найвідоміших українських «вампірів» Антіна Танського (далекого родича М. Гоголя) та Василя Дуніна-Борковського. Розповідається й сумна історія Чорного Монаха – князя Дмитра Долгорукова, який із волі матері вимушений був замолоду стати ченцем, відмовившись від великого кохання. Згідно з поетикою одного з напрямків горору, письменниця, зрештою, дає цілком реалістичні пояснення усім жахіттям та дивам, згадуваним у «Михайлівському монастирі».

Таким чином, історичні розділи роману Лади Лузіної «Біси з Володимирської гірки» відіграють у творі досить вагому роль. Насамперед, вони є зв’язком між далеким минулим та сьогоденням, пояснюючи певні загадки історії. По-друге, тут обґрунтовуються деякі положення головної опозиції чоловіче/жіноче, де доводиться ідея Берегині – жінки-захисниці дому, міста, держави. Нарешті, тут спростовуються забобони й страхи щодо існування упирів, живих мерців, що суперечить християнському віровченню.  

Література

1.   Жарких М. Фальшиві київські мощі «святої Варвари», або Михайлівські легенди в історії Києва. Нариси київського мракобісія 16-21 ст. URL: https://www.m-zharkikh.name/uk/History/FalseStBarbaraKyiv.html (дата звернення: 09.09.2020).

2.   Лузина Л. Бесы с Владимирской горки. Харьков : Фолио, 2020. 252 с.

3.   Оропай А. Ф. Спор о литературных пророках. Вестник Ленинградского государственного университета имени А. С. Пушкина. Санкт-Петербург, 2012. Т. 2. № 2. С. 123-130.

4.   Петухова Е. И. Интермедиальность в повести Лады Лузиной «Никола Мокрый». Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. 2016. Вип. 2. С.110-121.

5.   Славинская И. Лада Лузина: Для меня чудеса – почти бытовуха. Українська правда. Життя. 2010. 11 листопада. URL: https://life.pravda.com.ua/society/2010/11/16/65300/  (дата звернення: 09.09.2020).