Шаболдов Олександр Вікторович, аспірант ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка» (м. Старобільськ) «Образи козацтва як вияв національної маскулінності у творчості Ю. Дарагана»

Шаболдов О.В.

аспірант кафедри української літератури

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», м. Старобільськ

ОБРАЗИ КОЗАЦТВА ЯК ВИЯВ НАЦІОНАЛЬНОЇ МАСКУЛІННОСТІ У ТВОРЧОСТІ Ю. ДАРАГАНА

        Творчість поетів «Празької школи», серед яких важливе місце одного із  натхненників цього мистецького феномена посідає Ю. Дараган, відзначається своєю ідейно-політичною загостреністю. В умовах вимушеної еміграції після поразки визвольних змагань вони мусили дати відповідь на низку болючих питань: «Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможені, тепер переможені й безсилі? Як могло статися, що ми, сини Батьківщини, Батьківщину – покинули, і Вона – залишилася без нас, її вірних синів?» [7, 5] А знайшовши відповідь, спрямували всі свої творчі сили на формування модерного національного міфу, який міг би подолати національний інфантилізм і згуртувати всіх українців довкола ідеї творення національної держави.

Описуючи подібну ситуацію в пострадянській Україні, Т. Бурейчак відзначає такий аспект творення національного міфу, як пошук національних героїв: «Обґрунтування нового національного дискурсу часто включає в себе реферування до національних героїв, які проєктують ідею сили та непереможності для всієї нації та закладають підґрунтя для колективних ідентичностей і суспільної системи цінностей» [2, 52]. У сучасній Україні такими національними героями, як відзначає дослідниця, стали козаки та воїни УПА [2, 52]. На думку О. Башкирової, «їх об’єднують чоловічі чесноти (мужність, самовідданість, волелюбність), а також особливий націєтворчий дискурс» [1, 151], що особливо важливо в контексті завдань, які постали перед поетами-емігрантами в 20-ті роки ХХ ст..

Проте ідеалізація козацтва має в українському суспільстві й літературі значно довшу історію. Саме козацтво відіграє центральну роль у національному міфі Т. Шевченка. Як відзначає Г. Грабович, «золота доба» Шевченкового міфу «асоціюється з козацькою славою, силою й красою козацького життя і звичаїв» тощо [3, 132]. «Празька школа» значною мірою продовжила цю традицію, хоча в їхньому національному міфі й відбулося перенесення «золотої доби» української нації в часи Київської княжої держави. Проте за добою козацтва міцно закріпився статус «срібної доби» зі своїм пантеоном національних героїв і прикладів для наслідування. В нашій роботі ми проаналізували представлені у поетичній творчості Ю. Дарагана образи козацтва як носія національної маскулінності в контексті творення героїчного національного міфу.

У збірці Ю. Дарагана «Сагайдак», що стала одним із дороговказів для митців «Празької школи», козацькі образи представлені у двох розділах: «Дике поле» і «Запоріжжю». В контексті творення міфу про національний характер як складової національного міфу на особливу увагу заслуговує вірш «Ти», в якому бачимо вияви як ідеалізованої національної маскулінності, так і національної фемінності. Т. Бурейчак відзначає, що образ козацтва «глорифікує традиційне розуміння маскулінності та акцентує на важливості лідерства, домінування, активності, мобільності, фізичної сили, гомосоціальності та гетеросексуальності як невід’ємних елементів української маскулінності» [2, 53]. Саме такий образ простежуємо у вказаній поезії. Важливу роль у його творенні грає портретний опис, яким починається вірш: «Ти ввесь із бронзи, із металю, Ти вигинаєшся, мов лук, Цілунок сонячний розтанув На темнім тлі смаглявих рук. Очам віястим так безжурно Вдивлятись у прийдешні дні...» [4, 36] Кількома словами Ю. Дараган малює чоловіка фізично сильного, загартованого сонцем і вітрами, «металевого», що не страшиться майбутніх небезпек.

Але не тільки зовнішній вигляд героя є досконалим взірцем гегемонної маскулінності. В уяві героя немає місця родинному затишку, вишневому садку й соловейкам, тим принадам тихого раю, чужого героїчній психології, яку бачили, а чи хотіли бачити прикметою української маскулінності Д. Донцов та поети-пражани. В уяві героя поезії «Ти» «гетьман, мушкети, зойк і кров, Хортиці рідної урвиси, І вітром збурений Дніпро» [4, 37]. І це в умовах, коли автор, зіштовхуючи героя з маскулінністю чужинця, ставить його на межу втрати своєї маскулінності, адже за будь-яку згадку волі «вмить над бронзою-спиною Ремені хижо засвистять» [4, 37]. Та лише той, кого не зламали поразки і найтяжчі випробування, хто завжди зберігає силу духу, є взірцем національної маскулінності і зможе знову випростати зсутулену спину. Таким є справжній козак: «Ти ввесь із темного металю, Ввесь степ і вітер у степу, І очі – сірою емаллю, І гроном – бронзовий п’ястук!..» [4, 38]

Тут слід зауважити також традиційність жіночого образу у згаданій поезії. Весь світ жінки обмежений чоловіком: «Хтось блукає, гукає і кличе, Хтось виходить ридати над став, Затуляє руками обличчя, Важко дише отрутами трав... Їй нічого, нічого не треба» [4, 37]. Героїня цілковито перебуває поза «націєтворчим дискурсом». І вжите Ю. Дараганом слово «квилити» відсилає читача до постаті Ярославни – архетипного образу української дружини, чиїм світом є чоловік.

Подібна ситуація з аналогічним розподілом ґендерних ролей представлена і в поезії «Степи розлогі, далечінь...», тільки фемінність представлена в образі жінки-матері. Чоловік-козак знаходить своє покликання в стихії бою: «Шаблі, аркан, мушкети, кулі Та вороний гарячий кінь...» [4, 34]. Але для матері значення має «одна, мов світ, одна турбота Чи не вертає сокіл твій» [4, 34]. Такий дисбаланс, отже, характерний не лише для часів Козаччини, що знайшло своє відображення у козацькому фольклорі, а й стає органічною частиною модерного національного міфу.

Ще один образ козака представлений у поезії «Співає юний січовик». Проте він прочитується не настільки однозначно. Образ вільного птаха, з одного боку, апелює до однієї з головних чеснот козака й, ширше, українського чоловіка загалом – волелюбності («Нічного степу вільний пташе» [4, 29]). При цьому прикметним є вживання займенника «наше»: «Ти знаєш, пишне щастя наше На вістрії шабель та пік» [4, 29]. Тим самим поет проводить паралель між давніми захисниками України й сучасними, зводячи козацькі чесноти на рівень універсальних національних чеснот. Однак, з іншого боку, герой поезії, чатуючи на ворога, виявляє фатальну необачність. Ця необачність, напевно, є наслідком його юності й недосвідченості, адже недарма саме на юності січовика наголошує Ю. Дараган у першому рядку вірша. Але це не може бути достатнім виправданням за загибель побратимів: «Ой, сонних виб’ють до ноги...» [4, 29]. В умовах постійної боротьби за свободу своєї нації юнакові не лишається часу на поступове дорослішання. Стаючи чоловіком за своїм статусом, він має одразу засвоїти всі чесноти «справжнього чоловіка» і стати його втіленням. Тільки так в умовах протистояння маскулінності чужинця може зберегтися національна гегемонна маскулінність, без якої на націю чекає занепад, а можливо, і зникнення.

Найбільшим твором на козацьку тематику у збірці «Сагайдак» є «Мазепа», позначений автором та видавцями підзаголовком «Фрагменти». Твір складається із тринадцяти уривків, що, наче пунктиром, змальовують виступ гетьмана І. Мазепи за волю України проти Росії та його поразку. Дія «Мазепи» відбувається на тлі занепаду козацтва і козацької держави, що є для автора загальнонаціональною трагедією: «Кінець бурливої гетьманщини – Одчай і маєстат» [4, 39]. Але й постать старого гетьмана – це частина загальної трагедії, ця постать не так героїчна, як трагічна. Привид гетьмана, що виступає «на тлі минувшини трагічної», названий поетом марою «душі величної, шляхетної душі», а сам гетьман – «сивим страдником» [4, 39]. Тож і зникає з поетової візії «пан гетьман» переможений і зроблений зрадником.

Мета Ю. Дарагана – не тільки показати національну трагедію «сплюндрованої, рідної землі», але й осягнути її причини. Причина сплюндрування рідної землі начебто очевидна: «Москва натисла, налягла коліном, Правобережжя віддають ляхам...» [4, 41]. Але не тільки в чужій силі причина занепаду. У розглянутих вище віршах («Ти», «Співає юний січовик») чужинці теж могли переважити українську силу, але не зламати. Силі чужинця поет протиставив героїчну українську маскулінність. Отже, саме з кризи національної маскулінності починається занепад української нації й козацтва як її провідної верстви. Пізніше Д. Донцов, чиї погляди були близькими до поглядів митців «Празької школи», писав: «Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівної правлячої касти. Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, слабла й держава» [5, 16]. Саме це бачимо і в поезії Ю. Дарагана: «Довіритись кому і на кого спуститись? Є ненадійні, дурні і людці, – Одні нехитрі і такі прості, Другі птахами будуть в кігтях битись» [4, 42-43]. Моральний розклад, звиродніння козацької верхівки, втрата нею воїнських чеснот («ненадійні, дурні і людці») – ось та причина, що не дозволяє гідно протистояти ворогові.

Та старий гетьман теж не є втіленням героїчної маскулінності. Це герой радше гамлетівського типу. Маючи у «величній, шляхетній душі» любов до України, споглядаючи «малюнки сплюндрованої, рідної землі», відчуваючи біль її, він вагається і вичікує, хоча далі чекати немає чого і «вже із труни гетьмани повставали І кличуть помсти і кривавих злив...» [4, 41]. Вже «хвилює і кличе Вкраїна, Запорожці, як бджоли, гудуть», вимагаючи від гетьмана «простувати на вільную путь» [4, 42]. «Миргородський полковник Данило Апостол і прилуцький – Горленко Дмитро», навіть найближчий соратник і помічник Пилип Орлик вимагають від гетьмана рішучих дій, але він усе не наважується: «Ти, Орлику, дитячий маєш розум, Мовчи, не час, я знаю сам коли...» [4, 43]. Проте це не державна мудрість говорить вустами старого гетьмана, і зволікання призводить до катастрофічних наслідків: «Потужно, хвилею московська повінь ллє На українські ниви і простори» [4, 43], а відтак «відтяті від Дніпра і Кошу Мазепа-гетьман і Карло» [4, 44] змушені до бою у вкрай невигідних умовах.

Ще одним показовим штрихом до образу гетьмана є його стосунки з Мотрею. Але і в цій ситуації Мазепа Ю. Дарагана лише втомлений старий чоловік, якого «химерна Мотря», «мов пишна квітка в дикім полі, Зачарувала, отруїла, І, відіпхнувши, відійшла...» [4, 40]. І тут гетьман далекий від ідеалу маскулінності, адже за традиційними уявленнями, що увійшли як складова до модерного міфу про національний характер, світ жінки є андроцентричним, тоді як у світі чоловіка жінка посідає далеко не центральне місце. Як зазначає А. Матусяк, до другої половини ХХ ст. існувала беззаперечна «матриця сприйняття, мислення і дії, яка нав’язувала всім членам суспільства андроцентричний горизонт, генеруючи виразний розподіл статей, різниці між ними та зумовлені цим місця у символічних сферах, які забезпечували чоловікові домінантну позицію, а жінці – підлеглу» [6, 7]. Саме тому для чоловіка бути відштовхнутим жінкою вважалося ганьбою. Цікавими з погляду їхнього символізму є лексеми, вжиті Ю. Дараганом для опису дій Мотрі: зачарувала, отруїла й відіпхнула. Все це – символічні акти насильства, що в андроцентричному світі вважається прерогативою виключно чоловіка.

Отже, в образі Мазепи поет змальовує кризу маскулінності. Щоправда, гетьман ще здатний на рішучий чин, коли обставини не лишають іншого гідного виходу, але ця здатність уже істотно підважена. Його ж сучасники після поразки гетьмана остаточно втрачають ті риси, що характеризують маскулінний ідеал: «І українець стяг свій кинув, З жаху вже мало не умлів» [4, 47]. І хоча мужність перед обличчям ворога подекуди виявляють навіть жінки («Бороняться батуринці завзято, Жінки, міщане вийшли на вали...» [4, 45]), цього не досить, коли її втратили чоловіки-воїни.

Втім, закінчення твору звучить життєствердно. Філософський роздум про минущість усього закінчує поет видіннями приспаної, але до кінця не знищеної героїчної маскулінності: «І тільки спрага, спрага волі Так стисне горло, здавить так, Що знов би, знов у дике поле! Знов коні, стріли, бранці голі, Шаблі та повний сагайдак!..» [4, 47]. І якщо в нащадках і через два століття озиваються ці давні козацькі видіння, є надія, що козацька кров ще потужно озветься, явивши світові нові зразки героїчної національної маскулінності. Зауважимо принагідно, що національний міф говорить про певний, властивий нації в усі часи характер, наголошуючи на його сформованості в час зародження нації й генетичній закоріненості, та ігнорує соціокультурні чинники формування маскулінного чи фемінного ідеалу, які змінюються в історичній перспективі.

Отже, розглянувши козацькі образи у поетичній творчості Ю. Дарагана, ми виявили, що поет використовує ці образи для творення зразків національної героїчної маскулінності, що можуть бути прикладом для наслідування для його сучасників і прийдешніх поколінь. Риси козацького характеру, визнані козацькі чесноти, такі як мужність, волелюбність, самовідданість, Ю. Дараган вважає тими рисами, що притаманні українській маскулінності і є основою національного характеру. З іншого боку, описуючи занепад козацької держави, поет наголошує на втраті рис героїчної маскулінності, що й призводить до неможливості протистояти силі чужинців. З відродженням цих втрачених рис поет пов’язує свої сподівання на майбутнє відродження української нації та держави.

Література

1.     Башкирова О. «Чоловік у стані кризи»: світоглядні та естетичні виміри художньої моделі (на матеріалі сучасної української романістики). Південний архів: Філологічні науки. 2017. Вип. 71. С. 150-154.

2.     Бурейчак Т. Гегемонія чоловіків у пострадянській Україні: дискурси та практики. Перехресні стежки маскулінного українського дискурсу. Культура й література ХІХ-ХХІ століть / за ред. Агнєшки Матусяк. К.: LAURUS, 2014. С. 43–68.

3.     Грабович Гр. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Пер. з англ. С. Павличко. К.: Рад. письменник, 1991. 212 с.

4.     Дараган Ю. Сагайдак. Прага: Український громадський видавничий фонд, 1925. 64 с.

5.     Донцов Д. Дух нашої давнини: 2-ге видання. Мюнхен, Монтреаль, 1951. 341 с.

6.     Матусяк А. Маскулінний дискурс в українській літературі ХХ-ХХІ століть. Перехресні стежки маскулінного українського дискурсу. Культура й література ХІХ-ХХІ століть / за ред. Агнєшки Матусяк. К.: LAURUS, 2014. С. 7-19.

7.     Маланюк Є. Дмитро Донцов. Шлях перемоги. 2013. № 34 (3087). 28 серпня. С. 5.