Черняк Юрій Іванович, кандидат філологічних наук, доцент, провідний фахівець Лабораторії українознавчих студій Запорізького національного університету «Моделювання альтернативної біографії Вільяма Шекспіра в українській радянській поезії»

 

Черняк Ю. І.

к. філол. наук, доцент,

Запорізький національний університет

 

Моделювання альтернативної біографії Вільяма Шекспіра в українській радянській поезії

 

Біографія ренесансного генія Вільяма Шекспіра, чия постать протягом чотирьох століть породжує суперечки та інспірує справжні літературні баталії, постійно залишається в епіцентрі уваги як митців і науковців, так і широкого кола читачів. Її таємнича непроясненість стимулює бажання відшукати такого «біографічного автора», чий портрет бодай би в основних рисах відповідав образу автора імпліцитного – тобто того, який вимальовується в уяві реципієнтів при знайомстві з шекспірівським каноном.

Наявність у текстах Барда великої кількості античних алюзій та ремінісценцій, історичних відомостей і фактів із найрізноманітніших галузей знання (ботаніка, зоологія, астрономія, медицина тощо) та глибока обізнаність  у реаліях тогочасного політичного життя і придворних інтригах, дають підстави для припущення, що він був людиною ерудованою і освіченою, багато подорожував і мав контакти з представниками суспільної еліти. Втім, згідно із загальновизнаною біографією, син стретфордського рукавичника Вільям Шекспір в університетах ніколи не навчався, за межі Туманного Альбіону жодного разу не виїжджав та до інтелектуальної еліти чи придворних кіл  не належав. Він був професійним актором і співвласником театру «Глобус». Ситуація ускладнюється ще й тим, що вкрай не вистачає достеменних фактів і документів, пов’язаних з іменем Шекспіра. Тож цілком слушним у цьому контексті є зауваження Н. М. Торкут, що «брак документально підтверджених даних та прямих свідчень інколи породжує бажання “добудувати” об’єктивно дискретну і нечітку, а де в чому навіть і суперечливу, біографічну схему, яка базується на нечисленних достовірних відомостях. Нерідко це здійснюється за рахунок введення додаткових елементів – суб’єктивно підібраних фактів, непрямих доказів та різноманітних припущень. Така суб’єктивно-вибіркова “добудова” біографії митця є явищем доволі поширеним і цілком зрозумілим у гносеологічному та психологічному планах. Втім, у випадку з Великим Бардом ми маємо дещо іншу, майже унікальну ситуацію: чимало його біографів взагалі не визнають актора і пайовика театру “Глобус” автором тих творів, що вийшли під ім’ям Вільяма Шекспіра, тобто вони не “добудовують”, не доповнюють так звану стретфордіанську біографічну схему, а зовсім відкидають її, пропонуючи на роль автора шекспірівського канону іншу людину або групу людей» [6. 9].

Абсолютна більшість антистретфордіанців, які на сьогодні «висунули» вже понад п’ятдесят претендентів на авторство шекспірівських творів, наголошують на тому, що творець «Гамлета» і «Сонетів» неодмінно мав бути аристократом. Натомість рецепція постаті Шекспіра в Радянському Союзі, особливо у 1930–1950-ті роки, вибудовувалася на протилежній тезі – акцент робився на тому, що великий англійський драматург був вихідцем із простолюду, і саме завдяки близькості до народу його природний геній зміг створити такі позачасові шедеври. 

У контексті цілеспрямованої культурної політики радянської влади, яка проголошувала країну Рад найпрогресивнішою і найбільш гуманістичною в світі спільнотою, світова класика, в тому числі й творчість найвидатніших зарубіжних митців, піддавалися жорсткій ідеологічній ревізії. Формування літературного канону здійснювалося з огляду на політичну доцільність: до радянського іконостасу обиралися автори, чию творчість можна було поставити на службу ідеям пролетарської революції, а згодом – побудові соціалістичної держави. 

У другій половині 20-х – на початку 30-х років ХХ століття у радянському шекспірівському дискурсі під ідеологічним тиском зароджується і формується соціологізована інтерпретація постаті й творчості Шекспіра, яка згдом стає домінуючою. У масову свідомість активно запроваджується ідея суголосності ідеалів Великого Барда цінностям і духовним потребам нової суспільної формації – першої в світі країни соціалізму.

Саме на ці часи припадає формування радянської модифікації концепту «наш Шекспір», який і за аксіологічним забарвленням, і за культуротворчою продуктивністю суттєво відрізнявся від своїх західноєвропейських романтичних аналогів. Привласнення Шекспіра в Радянському Союзі в цілому, і в Україні зокрема, здійснювалося в площині культурної політики. Воно супроводжувалося широким залученням ідеологізованих дискурсивних стратегій до процесу інтерпретації його спадщини, а також до творення радянського міфу про Шекспіра, який проголошувався реалістом, гуманістом, воістину народним автором, чиї симпатії завжди були на боці трудящих мас.

Паралельно із повсюдним акцентуванням «єдиноправильності» радянського розуміння Шекспіра в царині літературознавства здійснювалося також і моделювання його, так би мовити, альтернативної біографії. Така біографія мала бути повністю суголосною з аксіологічною парадигмою соцреалізму: геній може бути справжнім тільки тоді, коли він близький за походженням, духом і формою власних творів до трудящих мас. Тож не дивно, що у періодиці, наукових статтях, навчальних посібниках 1930–1950-х років інформація про Шекспіра подавалася так, щоб вона сприяла формуванню ідеологічного конструкту «Шекспір – провісник кращих тенденцій світового мистецтва, вершиною якого є радянське». Прикметно, що в роботах тогочасних українських шекспірознавців (серед яких були такі талановиті вчені, як О. Білецький, С. Родзевич, О. Лейн, О. Борщаговський) часто зустрічалися полемічні пасажі, спрямовані на інтерпретацію ціннісної семантики творів Шекспіра виключно з позицій класовості, народності, реалістичності. При цьому навіть заперечувалася його причетність до творення базових світоглядних гуманістичних уявлень, а сам гуманізм трактувався як «далекий від “духовного аристократизму” Петрарки, італійських гуманістів XV–XVII століть», як «той гуманізм, джерела якого лежать глибоко в народній душі» [5, 27, 22].

Концепт народності Шекспіра став одним із наріжних каменів радянської версії його біографії, до творення якої долучалися не тільки літературознавці, але й поети. В українській радянській поезії англійський драматург поставав як плоть від плоті народної, своєрідний аналог українського Кобзаря, який щиро переймався проблемами і чаяннями простих людей. Відгомін такого розуміння народності англійського драматурга відчувається, приміром, у вірші В. Коротича «Шекспір» (1964). Український поет, згадуючи про дискусії з приводу так званого «шекспірівського питання», зазначає, що «Народжує Шевченків і Шекспірів, / Як знак своєї вічності, / Народ». А на запитання «Хто є Шекспір? / Чи був він?», ствердно відповідає: «Був народ англійський, / Значить, / Напевне був Шекспір» [3, 14].

Показовою в цьому сенсі є поема М. Бажана «У Стратфорді на Ейвоні» (1948), сюжет якої структурується як художня репрезентація топосу «наш радянський Шекспір». Написаний після відвідин батьківщини Великого Барда, цей вірш поєднує описовість з інформативністю. Автор змальовує власні враження від Церкви Св. Трійці, де похований англійський драматург. Меланхолійна емоційна тональність, створювана описом осіннього Стратфорда і непривітної атмосфери напівтемного храму, посилюється за рахунок послідовного структурування авторської ідеї: Шекспірові – «М'ясницькому учневі, сину банкрота, / Офірі судських передряг, / Писцеві комедій, розпроданих потай, / Слузі лицедійних розваг» – не затишно на рідній землі, де він, попри «гордливих надгробків пишноту», виявився незрозумілим і майже забутим [1, 321].

М. Бажан в оригінальний спосіб привносить інформативно-біографічні відомості до описового наративу, що формує у свідомості читача ефект історичного парадоксу. Батьківщина не зрозуміла свого генія, залишається байдужою до його великих творінь, які так хвилюють радянських людей. Виходець із народу, що блискуче відтворив кипіння пристрастей і багатобарвність життя, Шекспір постає у вірші як драматург, чию творчість повною мірою можуть зрозуміти лише люди праці, справжні трудівники.

Серед співвітчизників драматурга український поет таких не бачить: Де юрби, замовклі од величі слова, / Де рокіт стривожених зал? / Де в мить, коли гасне трагедії мова, / Овацій зростаючий шквал? / Де слава твоя, твоя вічна віднова / У шумі народних похвал?...» [1, 323]. Англійська публіка змальовується українським поетом у вкрай непривабливому світлі: Не алчним купцям, маньякам і лакеям /  Збагнути, сприйняти, знести, /  Сердець не гнучи під гігантським трофеєм, / Не хилячись від тяготи, /  Ці образи, куті великим плебеєм /  З брил величі і красоти, – / Адже ж ці титанами здвигнути брили / Їх серце мале б роздавили  [1, 323].

Таким чином, Шекспір у поемі М. Бажана постає, насамперед, як поет із народу і для народу. Антитеза «простолюд  – аристократія» трансформується тут у вульгарно-соціологічну модель, яка набуває аксіологічної маркованості: всі, хто є представниками народу, оцінюються як носії вищої істини й справжнього гуманізму, а ті, хто належить до інших суспільних верств (торгівці, буржуа, феодали, аристократи та ін.), однозначно засуджуються. При цьому М. Бажан, який, безперечно, добре знав так звану «канонічну» версію біографії В. Шекспіра, залишає поза увагою ті факти, які не вписуються у концептуальну схему-модель «поет із народу і для народу». Йдеться зокрема про те, що батько драматурга, Джон Шекспір, був не просто рукавичником, а й одним із найвпливовіших мешканців Стретфорда, він кілька разів обирався мировим суддею, а одного разу навіть міським головою. Сам Вільям Шекспір за щедру винагороду, отриману від графа Саутгемптона, якому присвятив свої перші поеми, придбав дворянський титул і герб, здійснивши давню мрію свого батька, та купив найбагатший будинок у Стретфорді. В останні роки життя, коли драматург назавжди залишив сцену, він займався торгівлею зерном і вовною. Звісно, що всі ці факти аж ніяк не пасували генію з соцреалістичного іконостасу, адже вони не лише не вписувалися у логічну біографічну схему, а  й руйнували стверджуване цією схемою уявлення про цільового реципієнта. Ним мав бути представник трудящих мас, оскільки Шекспір, на думку М. Бажана, писав виключно для нього.

До речі, український поет значну увагу приділяє змалюванню цього, так би мовити «імпліцитного», ідеального реципієнта Шекспірової творчості. Англійський ренесансний драматург, за М. Бажаном, знаходить свою другу батьківщину в багатонаціональній країні Рад, де його творчість високо цінують і таджик, що спустився з гір, щоб послухати монолог Гамлета, і «чабан з полонин Сакартвело», якого глибоко хвилює трагічна доля Отелло, і «сиві ткачі й ковалі», і «проворні, меткі юнаки і дівчата», що приходять «послухати давні жалі». Прості радянські люди не тільки насолоджуються виставами Шекспіра, але й самі із задоволенням беруть участь в аматорських постановках: В донецьких степах, в комбайнерськім фургоні / З англійцем старим віч-на-віч, / Поквапливо змивши краплини солоні / З обвітрених щедро облич, / Дванадцятий вечір актори безсонні / Готують «Дванадцяту ніч», / Щоб дзвінко й іскристо летіли тиради / Зі сцени колгоспної олімпіади [1, 324]

Апофеозом парадоксального розгортання тези про народність Шекспіра, який залишається незрозумілим на рідній землі, стає метафоричний вердикт М. Бажана: Не може пливти гордий лебідь по водах, / Змутнілих од гнилі і лжі, / Не може марніти в задусі полону… І лебеді зникли з Ейвону [1, 324].

Тож, як бачимо, написаний у повоєнні роки вірш М. Бажана доволі відверто артикулює претензії на привласнення англійського генія, що були сформовані радянською модифікацією топосу «наш Шекспір». Суголосний численним публіцистичним репрезентаціям тези про єдиноправильне розуміння народного драматурга-гуманіста тільки в країні соціалізму^[1], цей вірш, вочевидь, є найбільш яскравим і цілісним втіленням ідеологем, народжених радянським шекспірівським дискурсом.

Своєрідною відповіддю М. Бажану звучить вірш «На шекспірівську тему», написаний І. Драчем у 1984 році. Уже в перших його рядках, що лунають як ремінісценція до Бажанового «У Стратфорді на Ейвоні», І. Драч натякає на те, що його власне бачення Шекспіра є дещо іншим. Він двічі підкреслює, що ніколи не був у Стратфорді, але для нього великий поет – плоть від плоті рідної землі, виходець із цього провінційного англійського містечка, котрий водночас є і звичайною людиною, і генієм: «У Стратфорді-на-Ейвоні, / Де ми таки там не були, / Де ми з лобатим маестро / І краплі таки не пили, / Добре таки писали, / Куди там підметкам, нам, /Не браконьєрам, не п’яницям, / Навіть не джигунам. / Звідки воно, те пришестя / Таланту, неначе гріха. / Що навіть на дні бездонному / Й росиночки не висиха?» [2, 97].

Природа Шекспірової геніальності, яка, на думку М. Бажана, була похідною від життєвого досвіду поета – вихідця з народу^[2], для І.Драча залишається метафізичною таємницею: «Звідки пекельна рокованість, / Моцартіянство, як біль, / І ця геніальна рокованість / Усього, що лине звідтіль?» [2, 97].

Іронічне переосмислення радянського топосу «наш Шекспір» відчутне у наступних рядках, які слугують своєрідною відповіддю на задекларовану у вірші Бажана претензійну тезу про те, що саме в нашій радянській країні англійський драматург знайшов свою справжню батьківщину: «Відразу б тебе ми поставили / На профспілкове бюро. / Відразу тобі б ми вставили / У хвіст золоте перо, / А то задаєшся із гусячим, / Задавака із задавак, – / Смагляву ту леді сонетів / До смерті залюбиш отак!» [2, 98].

Фінал поезії І. Драча повертає нас до народженої в лоні романтизму ідеї неосяжної позачасової геніальності Шекспіра. Український поет констатує і непересічність таланту великого англійця, перевершити якого не вдалося нікому з нащадків, і дивовижну позачасову актуальність його творчості, і незбагненність його генія: «Карбовані в аеробіку, / З комп’ютерними крильми, / Дивимось – не надивимось, / Захланно чадієм ми, / А він все шаліє по обрію / І молодо грімкотить – / І його нам сягнути, як обрію, / Як зловити за фалди мить…» [2, 97].

Після хрущовської «відлиги» в українському шекспірівському дискурсі, як, до речі, і в радянській шекспіріані в цілому, все відчутніше починає проступати інтенція до переосмислення радянського топосу «наш Шекспір». Вона відчувається насамперед у певній деміфологізації постаті драматурга, якому в сформованому партійною ідеологічною машиною іконостасі світової класики відводилася роль провісника ідеалів, суголосних мріям трудящих мас. Природа його гуманізму вже не обмежується класовими чи соціальними рамками, а співвідноситься з однією із провідних ідеологічних течій доби Відродження – ренесансним гуманізмом. Художній метод Шекспіра розглядається не як ренесансний провісник класичного реалізму, а як складна амальгама ренесансних, маньєристичних та барокових тенденцій. У працях шекспірознавців все частіше акцентується загальнолюдський характер тих цінностей, що репрезентовані у п’єсах і сонетах Великого Барда.

 

Література

1.     Бажан М. П. У Стратфорді на Ейвоні. Твори в 4-х т. Київ : Дніпро, 1984. Т. 1. : Поезії та поеми 1923-1983. С. 321–325.

2.     Драч І. На шекспірівську тему. Українська шекспріяна на Заході – 2. Едмонтон : Видавництво «Славута», 1990. С. 97–98.

3.     Коротич В. Шекспір. Вітчизна. Київ : Радянський письменник, 1964. № 2 (Лютий). –С. 13–14.

4.     Левада О. Ратоборець гуманізму. Літературна Україна. 1964. 24 квітня. С. 4.

5.     Родзевич С. І. Вільям Шекспір. Вільям Шекспір. Збірка статей. Київ : Мистецтво, 1939. С. 13–63.

6.     Торкут Н. Антистретфордіанскі гіпотези: pro et contra. Ренесансні студії. Запоріжжя, 2005. Вип. 10. С. 8–22.

 

 

 

---

[1] Показовим є, приміром, такий пасаж із статті О. Левади, написаної до 400-річчя з дня народження англійського драматурга: «І викривальний голос Шекспіра звучить тепер в унісон з нашими голосами. І прекрасний світ гуманістичних ідеалів Шекспіра в наш час знаходить найглибший відгук насамперед у суспільстві, яке розметало хижацьку владу наживи, експлуатації і гноблення людини, суспільстві, яке звільнилося від нестерпних капіталістичних виразок і потворств і проголосило своїм морально-політичним критерієм Труд, Мир, Свободу, Рівність, Братерство і Щастя» [4].

[2] «Він знав вірну ціну клятьбі богобійній / Купців, корчмарів і яриг, / В півтемряві школи, в брудній м'ясобійні, / В крикливих шинках край доріг, / В судів і крамниць колотнечі постійній, / Під сховом солом’яних стріх, / Почувши, пізнавши, збагнувши достоту / Життя і щедроту й підлоту» [1, 322].