Хвостенко Єлизавета Юріївна, студентка магістратури Запорізького національного університету «Ненадійний наратор» у романі О. Ірванця «Харків 1938»

 

Хвостенко Є. Ю.

студентка магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

«НЕНАДІЙНИЙ» НАРАТОР У РОМАНІ О. ІРВАНЦЯ «ХАРКІВ-1938»

 Наративна організація тексту завжди була одним із найважливіших факторів адекватної комунікації розповідача та реципієнта. Чим краще впорядкована розповідь і чим авторитетнішим видається розповідач, тим більша вірогідність того, що слухач довірятиме його словам і реагуватиме, тим позначаючи свою «присутність», співучасть у творчо-комунікативному процесі. Слушним є зауваження М. Підодвірної: «Саме від наратора залежить зміст і організація фікційного світу, тому автор вибирає особливу наративну стратегію, яка адекватно висвітлить його ідею» [4, с. 5].

Авангардизм початку ХХ ст. не лише приніс нові теми й творчі стратегії, а й спонукав митців дивитися на розповідь під іншим кутом зору. У світі, що змінювався буквально на їхніх очах, неможливо було втриматись від наративних експериментів, що дивують навіть сучасних читачів, добре ознайомлених із пост- і метамодерними текстами. Головним новаторством у цій царині стало те, що всезнаючий наратор поступився так званому «ненадійному розповідачеві», котрий міг увести реципієнта в оману, недоговорити важливі подробиці, надмірно фокусуватися на сторонніх деталях, нав’язувати власне ставлення до інших персонажів тощо. Однак суспільна криза, світові війни та кілька десятиліть прокрустового ложа соцреалізму нівелювали прагнення письменників формувати розповідь у нестандартний, до цього не бачений спосіб. Незважаючи на те, що ця епоха давно минула, і в літературі знову з’явилося розмаїття наративних стратегій, потреба дослідити специфіку та функціонування «ненадійного» наратора в українській літературі залишається відкритою – в цьому й полягає актуальність поданої теми.

Мета розвідки – дослідити, як реалізовано ідею «ненадійного» наратора в «антиантиутопії» О. Ірванця «Харків-1938». Поставлено такі завдання: 1) охарактеризувати сутність «ненадійного» наратора; 2) окреслити основні параметри наративної стратегії роману «Харків-1938» в контексті заданої теми; 3) проаналізувати образ розповідача.

Наративні дослідження склали суттєву частку наукових розробок М. Абрамса, Р. Барта, В. Бута, Ж. Дерріди, Г. Жилічевої, Я. Манфреда, Ш. Ріммон-Кенан, В. Тюпи, В. Шміда та ін. Сучасні фахівці О. Вещикова, Н. Римар, Р. Савчук, О. Ткачук плідно працюють у цій царині, а дослідженням власне «ненадійної» нарації займаються Ю. Бережанська, О. Білинська, Л. Довбенко, М. Підодвірна.

Наратор – це своєрідний центр текстуальних координат, котрий визначає орієнтири розповіді та впливає на реципієнта, змушуючи його формувати певне уявлення про художню дійсність. Він нерідко ототожнюється із протагоністом, одним із ключових персонажів або просто стороннім спостерігачем. Як зазначає Л. Довбенко: «У фігурі наратора втілюється свідомість, що забезпечує цілісність структури й композиції тексту» [1].

Оскільки наративні дослідження є достатньо молодою дисципліною, їм властива нечіткість і неоднозначність понятійного апарату. Через це деякі дефініції можуть бути тотожними або недостатньо інформативними для реципієнта. Так і в заданій темі спостерігаємо розбіжності в трактуванні: наприклад, В. Бут стверджує, що реципієнт стикається з «ненадійним» наратором, коли «норми наратора й «імпліцитного» автора не збігаються» [цит. за 5, с. 41]. Дослідники В. Шмід та А. Нюннінґ не зовсім погоджуються зі сказаним, вважаючи, що в сучасній науці доречно говорити не про взаємини «наратор – автор», а «наратор – читач» [див. : 5, с. 41].

М. Підодвірна вважає найбільш обґрунтованим тлумачення М. Абрамса: «Ненадійний наратор – це той, чиї сприйняття, інтерпретація та оцінка подій, які він подає, не збігаються з імпліцитними судженнями і нормами, що їх маніфестує автор, і які, як він (автор) очікує, поділятиме пильний читач» [цит. за 4, с. 6]. Усякий наратор змушує читача сприймати текст через призму власного сприйняття, однак «ненадійний» наратор свідомо чи несвідомо вводить реципієнта в оману, заплутує чи підігріває недовірливість до того, про що йдеться.

Що ж до критеріїв визначення «ненадійного» наратора, то тут теж зустрічаються різні погляди. Дослідники Ш. Ріммон-Кенан, М. Флудернік, В. Ріган та ін. представляли різні концепції, акцентуючи на типажах – наприклад, егоцентрист, божевільний, блазень, брехун та ін.). Найбільш придатною для аналізу постаті «ненадійного» наратора вважаємо концепцію А. Нюннінґа. Наведемо з неї кілька критеріїв: 1) явні суперечності та неточності в наративному дискурсі; 2) неузгодженість слів і дій наратора; 3) розбіжності між тим, як себе уявляє наратор, і яким його бачать інші; 4) розбіжність між тим, як наратор сприймає інших персонажів, і як він із ними взаємодіє; 5) невідповідність інтерпретації подій їхньому реальному перебігу; 6) прямі звернення до читача й спроба взаємодії з ним; 7) експліцитні метанаративні рефлексії наратора щодо правдивості його розповіді; 8) прогалини в пам’яті наратора; 9) паратекстуальні маркери (заголовок, підзаголовки, епіграф тощо) [цит. за 4, с. 6].

Критерій надійності/ненадійності пов’язаний із правильним відтворенням фактів і точною інтерпретацією подій і вчинків персонажів. Читач може зустрітися з хибним чи правдивим наративом на різних рівнях розповіді. М. Підодвірна зазначає, що автор може втрутитись у розповідь, але «тоді ті елементи паратексту, що зазвичай вважаються надійними джерелами інформації у творі (передмова, коментарі), профануються і стають частиною авантюрного ігрового тексту» [4, с. 6]. Позбавлений підтримки авторитетного наратора, читач мусить самостійно інтерпретувати текст, аналізуючи різні точки зору або декодуючи сказане так, щоб історія стала більш-менш логічно впорядкованою.

«Ненадійний» наратор – один із важливих елементів пост- і метамодерного тексту, в якому чимала доля відповідальності за інтерпретацію лягла на читача. Збій наративної впорядкованості призвів до ситуації, коли замість стрункого й передбачуваного викладу подій на реципієнта очікували ентропія «інтуїтивного письма», ризоматичність, тобто відсутність центрального конфлікту й персонажів, фрагментарність і нечіткість викладу та інші експерименти. Автори поривали з класичною розповіддю, сплітаючи в одному тексті різні наративи, обставини та конотації.

Використання специфічних технік, як-от: колаж, пастиш, пародія – сприяло розщепленню наративної фігури. Частіше за все гетеродієгетичний наратор чергувався із гомодієгетичним, що ускладнювало художню картину світу та поглиблювало переживання героя. «Ненадійність» розповідної інстанції проявилася у творах «Новий день» Г. Шкурупія, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Дім на горі» Вал. Шевчука, «НепрОсті» Т. Прохаська, «Московіада» та «Рекреації» Ю. Андруховича, «Рівне/Ровно» О. Ірванця та ін.

Роман О. Ірванця «Харків-1938» (2017) має оригінальне авторське визначення «антиантиутопія», що створює інтригу для читача й одночасно є маркером «бубабістського» ідіостилю письменника, підкреслюючи гротескність художньої дійсності. Вона в свою чергу підсилює прояви «ненадійного» наратора.

Перед читачем розгортається альтернативна історія України 30-х рр. ХХ ст., в якій реалізується візія успішної незалежної держави, що взяла курс на відновлення національних цінностей та досягла значного успіху, закріпившись на світовій мапі як високорозвинена, приваблива для іноземців країна. Трагічні сторінки реального минулого перетворилися на перемоги або трансформувалися в гротескну ірреальність – наприклад, поразки УНР не сталося, битва під Крутами стала переможним «дивом під Крутами» [2, с. 18]; «Після загадкової смерті Сталіна в коридорі Смольного два роки тому Росію і весь СРСР очолив Сєргєй Кіров…» [2, с. 40], а в УРСР почав правити Гетьман-Президент Євген Коновалець.

Прийом метаморфізації, застосований О. Ірванцем, посилює збентеженість реципієнта від побаченого, і його довіра до наратора стає дедалі меншою. Наприклад, у романі Михайло Семенко – не поет-футурист, а один із агентів СБУ, а письменник Михайло Булгаков перетворюється на скандального російського лікаря-шовініста Міхаіла Булґакова. «Ненадійний» наратор активно конструює нові образи на основі персоналій, добре відомих читачеві, буквально руйнуючи його очікування й у такий спосіб нівелюючи його компетенцію. Наприклад, у постатях Сергійка зі Старобільська та дівчинки Ліни читач спершу впізнає Сергія Жадана та Ліну Костенко, але згодом розуміє, що це знання не має сенсу в контексті художньої дійсності.

Також помічаємо в романі збій наративної впорядкованості. Практично завжди розповідь ведеться від імені гетеродієгетичного наратора в екстрадієгетичній ситуації – тобто наратор розповідає про те, що бачить, але не бере в тому участі. Але від початку нарататор розуміє, що перед ним – тип ненадійного наратора, котрий може замовчувати, приховувати, неправильно транслювати ті чи ті елементи розповіді. Про це свідчать навіть паратекстуальні маркери – неоднозначні підзаголовки до кожної частини: «У якій усе більш-менш робиться зрозуміло – але не до кінця» [2, с. 123]; «Яка усе пояснює до самого кінця, хоча нічого насправді не пояснює» [2, с. 169]). Зазвичай реципієнт отримує певні відомості із назв розділів, або ж вони наштовхують його на певні асоціації чи припущення. В цьому ж випадку нарататор мовби лишається сам на сам із художньою дійсністю, адже «провідник» не дає більш зрозумілої інформації про те, що чекає його попереду.

Головним локусом і центральною метафорою роману є першотравневий Харківський Пролетарський Карнавал – щорічне дійство, що проводилося в квазі-утопічній Українській Робітничо-Селянській Республіці. Гротескні сцени святкування підсилюють розгубленість читача, що опинився в реальності, де його знання виявилися хибними: «Роззирнувшись, легко було зауважити, що в тому керунку суне чимало народу, вбраного переважно у карнавальні костюми, дивні й чудернацькі, в масках і з розмальованими фізіями!.. Були то Ангели Божі, Цигани…, Спудеї, Чорти, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани… Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на Роздорожжу…» [2, с. 157].

Окремі речі наратор узагалі не пояснює – як-от, приміром, натовп містичних істот, що несподівано з’явилися на карнавалі: «…Майже безтілесні, чоловіки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високого зросту, мали нечесане волосся, зав’язане хвостами чи зібране в ірокези, обличчя мали темні й пошрамовані, в декого на чолі були намальовані дивні знаки й літери, хтось мав сережки у вухах і носі, у когось лиця були закриті хустками… Одягнені були недбало й барвисто, хтось носив офіцерські френчі, інші натягнули на плечі вовняні кожухи, багато хто був у простих білих одежах, густо помічених курячою кров’ю» [2, с. 151]. Хто це, і чому вони з’явилися на карнавалі, залишається на розсуд реципієнта. Тут також реалізується один із часто вживаних прийомів постмодерністського методу – залучення читача до співавторства шляхом самостійної інтерпретації подій, характерів і вчинків персонажів.

Іноді наратор відволікається від розповіді й мовби руйнує «четверту стіну» між собою та реципієнтом, ставлячи йому риторичні питання, сумніваючись у сказаному («Інший Алекс… змінює об’єктив на найкращий, найдосконаліший… Такий новий супероб’єктив, наприклад, від Карла Цейса. Адже це можливо таке? Хронологічно ніби збігається…» [2, с. 161]). Він може різко змінити тему й тон розповіді: наприклад, напружена сцена за участю полковника Коцюби раптом переривається «вчительським» кліше: «Ось тут, любі діти, ви можете наочно побачити, як автор у тексті передає психологію персонажа… У полковника Коцюбу хочеться вірити, його хочеться наслідувати, бути схожим на нього і своє подальше доросле життя будувати з усвідомленням цих простих, проте людяних істин. Скупими, нерозгалуженими фразами письменник змальовує, як гідно проходить випробування ключовий персонаж…» [2, с. 183]. Через це читач ще більше сумнівається щодо правдивості сказаного, і мається на увазі не відповідність сюжету реальному життю, а радше те, наскільки реальним в умовах заданого художнього простору був той чи той епізод – можливо, це був сон або марення.

«Ненадійність» наративної інстанції посилює враження від фіналу, в якому Гетьман-Президент Коновалець зустрічається із представниками Великонімеччини, щоб обговорити долю агресивної Польщі. Читач не дізнається, чим завершилася ця бесіда, однак відкритий фінал дає можливість додумати перебіг подій самостійно, більше не сподіваючись на підтримку наратора.

Отже, у романі О. Ірванця «Харків-1938» репрезентовано неоднозначну розповідну інстанцію – «ненадійного» наратора. Охарактеризовано його сутність – це особливий вид розповідача, котрий свідомо чи несвідомо вводить реципієнта в оману, заплутує чи підігріває недовірливість до того, про що йдеться. Саме такий наратор є текстуальним центром «антиантиутопії» «Харків-1938». Іншими особливостями розповідної стратегії твору є використання оптичних метафор (карнавалу), текстуальна неоднорідність, гротескність, відкритий фінал, активна участь читача в інтерпретації подій. «Ненадійний» розповідач роману «Харків-1938» несподівано руйнує читацькі очікування, експериментує з добре знайомими рецепієнтові речами, дезорієнтує його, залишаючи без жодних підказок. Це, з одного боку, викликає в читача збентеженість і нерозуміння дійсності, але з іншого – відкриває широке поле інтерпретацій.

Література

 1.     Білинська О., Довбенко Л. (Не)надійність нарації як тип оповіді. URL: https://conferences.lnu.edu.ua/index.php/communicatios/communication-2018/paper/view/86 (дата доступу: 22.09.2020).

2.     Ірванець О. Харків–1938 : роман. Київ : Laurus, 2017. 240 с.

3.     Підодвірна М. І. Прояви упередженості ненадійного наратора у романі В. Домонтовича «Доктор Серафікус». Studia philologica : зб. наук. праць. Київ : Київський університет ім. Б. Грінченка, 2018. Вип. 10. С. 132–138.

4.     Підодвірна М. І. Феномен ненадійного наратора в українській прозі ХХ століття: історико-літературний вимір : автореф. дис… канд. філол. наук. 10.01.01. Тернопіль : ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2020. 23 с.

5.     Шмид В. Нарратология. Москва : Языки славян. Культуры, 2003. 312 с.