Хом’як Тамара Володимирівна, кандидат філологічних наук, професор Запорізького національного університету «Художнє моделювання образу Дмитра Яворницького в романі братів Капранових «Справа Сивого»

 

Хом’як Т. В.

кандидат філологічних наук, професор

Запорізький національний університет

ХУДОЖНЄ МОДЕЛЮВАННЯ ОБРАЗУ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО В РОМАНІ БРАТІВ КАПРАНОВИХ «СПРАВА СИВОГО»

         Роман «Справа Сивого» Братів Капранових з’явився друком у 2018 році. Він і став об’єктом дослідження, а предметом – художнє моделювання образу Дмитра Яворницького. Твір  ще не став об’єктом дослідження науковців. Завдання цього  матеріалу – визначити основні засоби характеротворення образу відомого вченого історика.

Уявлення про запорозьке козацтво були традиційними для українського народу і відзначалися романтизацією цього феномену, про що яскраво свідчить значний корпус фольклорних пам’яток (джерел), до формування якого значних зусиль доклав неперевершений знавець козаччини академік Д. І. Яворницький (1855-1940 рр.), якого називали «Нестором Запорозької Січі».

Він писав наукової праці, збирав пам’ятки запорозької давнини, колекціонував козацькі реліквії.

Опрацювавши немало історичних документів, автори зосередили увагу на одному з аспектів, а саме: проблемі цькування, стеження за Д. І. Яворницьким у часи радянської влади на Україні, коли він очолював Дніпропетровський краєвий історично-археологічний музей, будучи переконаним, що «історія – це великий учитель» [3, с. 34].

Під «ковпаком» ДПУ – НКВС упродовж 20-30-х років XX століття перебувала така яскрава і колоритна постать, як академік Д. І. Яворницький – неперевершений знавець історії запорозького козацтва, автор серії фундаментальних монографій про нього, котрі по праву вважаються одними з кращих у вітчизняній історіографії за всі часи. Цей аспект біографії видатного історика докладно висвітлений у змістовній статті В. В. Ченцова, побудованій переважно на маловідомих матеріалах органів держбезпеки [4].

Відкрито репресувати Д. Яворницького власті так і не наважились (хоч він і фігурував інколи в документах як «лідер націоналістичного підпілля в Україні», але «всевидяче око» чекістів науковець відчував на собі постійно, що пригнічувало його не стільки фізично, скільки в першу чергу морально. Хіба, скажімо, пройшло для нього безслідно брутальне зміщення восени 1933 року з посади директора музею після більш ніж трьох десятиліть плідної роботи ? Або вчинений невдовзі погром музейних кадрів чи працівників археологічної експедиції, очолюваної тривалий час самим Д. Яворницьким? Не говорячи вже про репресії щодо його численних учнів та друзів-однодумців.

У час, коли відбуваються безпосередні дії, Д. І. Яворницькому було вже десь років сімдесят. Ретроспективно дізнаємось про його молоді роки, як і про те, що і за царизму на нього було заведено справу під псевдонімом «Сивий». Веніамін Сєдов, працівник Департаменту поліції Російської імперії, який вів цю справу, обрав для такого випадку прізвище свого діда, окрім того, сам Д. Яворницький мав помітну сивину.

Свого часу Д. Яворницький знехтував розпорядженням попечителя Харківського навчального округу писати роботу з історії Фінляндії, а натомість почав вивчати козаків. Згодом узявся розкопувати могили у степах і став членом-кореспондентом археологічного товариства, читав лекції, які «несли в собі приховані націоналістичні символи» [3, с. 159]. Сєдов поділився своїми спогадами про публічну лекцію Д. І. Яворницького «Про запорозьких козаків», наголошуючи на умінні лектора впливати на слухачів: «Те, про що говорив Еварніцкій, спочатку здавалося нейтральним, потім цікавим, згодом у серці піднімалася гордість за своїх предків – адже прадід Сєдова, сотник на прізвисько Сивий, теж був козаком і до Петербурга перебрався у почті Розумовського» [3, с. 160]. Його майстерність читати лекції підкреслює і Антін Степанович Синявський, український вчений-економіст і географ, перший, хто розглядав українську економіку у геополітичному контексті, в якого в Комерційному училищі Д. І. Яворницький читав історію і «на його лекціях завжди був аншлаг – приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович – лектор від Бога» [3, с. 176].

«Слава блискучого лектора» [3, с. 50] посилилась, коли в Одесі в імператорському Новоросійському університеті було прочитано доповідь «Подорож Запорожжям». Ліза Щоголева запитує: «Так це від ваших лекцій про Запорожжя божеволіють усі Харківські жінки? [3, с. 125]. Її батько, поет Яків Щоголев, доповнює: «Не тільки жінки, Лізонька, а й сиві чоловіки, як оце я» [3, с. 125].

Д. Яворницький співав, мав приємний баритон. Інколи співав, коли читав лекцію (н-д, «Ой у полі могила з вітром говорила»). Про великий інтерес української людності до історії запорозького козацтва свідчить популярність лекцій Яворницького з цієї тематики, що їх читав вчений у різних містах України і Росії. Д. Яворницький приваблював до себе як великий знавець і оповідач історії запорозького козацтва. Взагалі інтерес до козаччини був не випадковим тому, що, як зазначив М. Жулинський, козаччина виступала ефективним емоційним збудником притлумленого почуття національної гордості, честі і гідності. Тема козаччини завжди була чи не найважливішим фактором національно-патріотичної діяльності.

Найбільшим потрясінням у житті Яворницького була заборона на читання лекцій. У кабінеті міністра народної освіти йому було винесено вирок: «За тенденційні прояви у лекціях антипатії до московської історії та уряду та прихильність до історії Малоросії заборонити Еварніцкому Дмитру Івановичу викладати у всіх закладах Російської імперії [3, с. 164]. При цьому акцентовано увагу на психологічному стані, який зовнішньо проявився так: «При цих словах з рук відвідувача випав капелюх. Він похапцем нахилився, піднімаючи його, і промовив уривчастим голосом:

– Зачекайте, як же це? Ви ж мене залишаєте без роботи, без засобів існування.

–  Нічого не можу зробити, - товариш міністра поклав наказ на стіл.

– Ні, це неможливо! А як же моя наукова діяльність? Для мене це смерті подібно» [3, с. 164].

На квартирі у Петрограді Яворницький проводив так звані «суботки», на які сходилися земляки, спілкувалися, обговорювали важливі нагальні проблеми, які були співзвучні порушеним при читанні лекцій.

Художник І. Рєпін називав Яворницького «енциклопедистом козаччини» [2, с. 63]. Саме збирання тогочасних старожитностей та дослідження історії Запорозької Січі зробило відомим історика. Д. Яворницький одним із перших звернувся до проблеми висвітлення історії й побуту Війська Запорозького.

Д. Яворницький був щирою, турботливою, чулою людиною. Його називали «кобзарським батьком» [3, с. 187], бо допомагав кобзарям. Один із них, Микола Петренко, говорить: «Кобзарського батька кожен знає, кожен вклоняється… Хоч кого спитайте, розкажуть, як Дмитро Іванович допомагав хоч грошима, хоч заступництвом, бо кобза нині не в пошані» [3, с.187].

Образ Дмитра Яворницького змодельовано через сприйняття академіка іншими – як реальними історичними особами, так і вигаданими. Василь Чапленко (Чапля) – український письменник, мовознавець, зауважує: «Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!» [3, с.174]. Мова Дмитра Івановича насичена прислів`ями, приказками, афоризмами: «Як кажуть кобзар; що буде, то буде, а ти собі грай» [3, с.128], «Ударимо, як то кажуть, лихом об землю» [3, с.190], «Далеко куцому до зайця» [3, с.38]; «…засохне, як на собаці» [3, с.51], тощо. На таку оригінальність мовлення вченого вказують і автори: «швидкий на прислів`я Яворницький» [3,с.86].

Усе життя Д. Яворницький досліджував Запорожжя. Його книга «Вольності запорозьких козаків» зробила свого часу фурор і користувалася великим попитом. Як зазначено в романі, «Сама тільки назва «Вольності запорозьких козаків» уже була складом злочину» [3, с.162].

Наголошено через інших персонажів на таких рисах характеру Дмитра Івановича: демократичність, веселий характер, на кожне слово мав у запасі двадцять своїх, «збити його з пантелику не вдавалося нікому» [3, c.183], був закоханим у древній мотлох» [3, с.236] .

Не зважаючи на старорежимні погляди, він був «на рівних з усіма і пояснював це козацькою традицією» [3, с.181.]

У донесеннях і у висновках подана об`єктивна характеристика Яворницького, зокрема наголошено, що він є «таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента» [3, с.222].

Олександр третій нагородив «колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року» [3, с.223].

У Туркестані, куди йому допомогли влаштуватись на роботу, щоб відволікти увагу владних структур, Яворницький також збирав експонати для організації музею. Як зізнавався сам: «… тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим» [3, с.226].

Портрет    –   один із      основних     засобів     характеротворення. Портрет 

 Д. І. Яворницького подано через бачення інших: Ліза Щоголева «окинула струнку постать і відкрите обличчя Яворницького» [3, с.125], сива чуприна (з того дня, як його на розкопках землею завалило) , «очі палали, коли розповідав про бойові звитяги козацького війська, посміхаючись у вуса» [3, с. 189], очі «заблищали, як завжди, коли мова заходила про його улюблену справу» [3, с.95].

Портрет змінюється в залежності від обставин. Так, під час обшуку: «розгублений погляд господаря, який зустрів непроханих гостей у халаті і з розкуйовдженим волоссям» [3, с.163], «Розгубленість у його очах змінилася на відчай, який завжди є супутником невідомості» [3, с.163]. Психологізований портрет подано, коли Яворницького було звільнено з посади (з подальшою перспективою арешту): «Маруся вперше бачила свого директора таким – неначе в один день Дмитро Іванович відчув на плечах усі свої сімдесят років, згорбився, постарів і повісив голову» [3, с. 266], «Дихання Яворницького було важким і голос глухим» [3, с. 268]. Сам академік про свої відчуття говорить: «Мене в молодості землею завалило, коли розкопував стародавню могилу. Думали, кінець, уже й молитву почали читати…

…І зараз я теж відчуваю, що весь світ на мене навалився, і немає чим дихати, і тисне зусебіч» [3, с. 268].

Особисте життя Д. Яворницького також не залишилось поза увагою Братів Капранових. З першою дружиною Варварою Петрівною не склалось. Останні роки вони вже й не жили разом, бо вона «не може жити у квартирі лахмітника, серед викопаного із землі старого сміття» [3, с. 131]. Великим і захопленням, і коханням академіка стала Ліза Щоголева, яка була переконана: «Дружина має перш за все поділяти захоплення чоловіка» [3, с. 131]. Теоретично, а на практиці не склалось. Я. Щоголев, який вважав Д. Яворницького другом, тричі прокляв того за стосунки з донькою. Вважав, що жінка повинна мати надійного чоловіка. Яворницького таким не бачив, та й знав, що той одружений. Лізу віддали заміж за старого князя Шаховського. Зрозумівши, що не зможе жити без Яворницького, Ліза залишила чоловіка, приїхала до коханого у Самарканд. Однак, коли Д. Яворницького запросив до Варшави І. Рудченко (Білик, брат Панаса Мирного), який очолював Варшавську казенну палату, Ліза відмовилась їхати з ним. Обґрунтування: «Тому що тобі, окрім цих твоїх колекцій, нічого не потрібно. … Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина» [3, с. 227]. Іншими словами сказано, але хіба не нагадує інтонації і зміст нарікань Варвари Петрівни? Вік Д. Яворницький доживав із Серафимою Дмитрівною Буряковою, вчителькою, яка найбільше з його жінок поділяла захоплення, була однодумцем.

Ілля Рєпін на знаменитій картині «Запорожці» намалював Яворницького у ролі писаря. Цей факт уже знайшов художнє втілення в літературі, зокрема в оповіданні І. Шаповала «Як народилися знамениті «Запорожці».

Художньо змоделювати образ Дмитра Яворницького допомагають і образи-символи. Таким є, зокрема, образ козака Мамая. Він уже мав місце у романі Братів Капранових «Зоряний вуйко» (2009 р.). Епізод, коли Яворницького привалило землею, і Мамай врятував його, захистив, зберіг для важливих справ, символічний. Історик зізнається: «З того часу я почав збирати мамаїв з усього степу. Щоб захищали і мене, і вас, і всю Україну» [3, с. 268].

Д. І. Яворницький показаний у романі великим патріотом, який своєю сподвижницькою працею демонструє взірець служіння великій ідеї – збереженню української України.

Література

 

1. Абросимова С. Д. Яворницький (До 155-річчя від дня народження). Історія України. 2006. № 5. С. 9.

2. Алексашкіна Л. Падіння Батурина (1708р.) у творчій спадщині Д. І. Яворницького. Сіверянський літопис. 2009. № 4. С. 63–66.

3. Брати Капранови. Справа Сивого. Київ : Нора-Друк, 2018. 288 с.

4. Ченцов В. Учасник українського націоналістичного підпілля. Борисфен. 1996. № 8, 9.