Корпанюк М. П.д. філол. наук, професорУніверситет Григорія Сковороди в
Переяславі
ТЕМА ТА ЕСТЕТИКА ТРАГІЧНОГО
В «ДІАРІУШІ АБО ЖУРНАЛІ 1722 РОКУ» МИКОЛИ ХАНЕНКА
Із початку
відновлення незалежності нашої держави в 1991 р. національна літературна
медієвістика багато зробила, щоб повернути в освітньо-культурний простір ті
пам’ятки, котрі в колоніальну добу XIX–XX ст. залишалися поза належним
науковим опрацюванням і дослідженням. Обминання латино-польськомовної
літератури, творчого доробку письменників і науковців греко - і
римокатолицького, протистантського віровчень, ідеологів і борців з московським
колонізатором спрямоване на переконання читачів і дослідників у меншовартості
українців, у потребі всебічної нашої орієнтації та рівняння на московські здобутки,
серед творців яких у XVII–XVIII ст. великий внесок наших
співвітчизників, доробок яких був привласнений колонізаторами.
До вершинного рівня
малої літописної прози Валерій Шевчук зараховує «Діаріуш або Журнал» (1722) [15, с. 27] старшого канцеляриста уряду гетьмана Івана Скоропадського Миколи Ханенка (1693–1760), визначного політичного, військового , культурно-освітнього діяча,
патріота-державника, письменника. За свідченням О. Оглоблина, М. Ханенко,
служачи в уряді гетьмана К. Розумовського, в 1756 р. клопотався про
заснування в Глухові гімназії [14, с.254], був високоерудованим і національно свідомим.
Козацьке різножанрове
літописання XVII–XVIII ст. назване М. Грушевським «літературою
канцеляристів» [11, с. 474]. Оскільки літописи,
в т. ч. і діарії, є синкретичними жанрами, в яких переплетені військова,
політична, господарсько-економічна, побутова тематики,
класицистично-просвітницько-барокова стилістика, то вони становлять літописний
епос, насичений героїкою військових справ і подвигів, проблематикою політичного
та господарського діянь козацького стану, зокрема старшинського середовища [11].
Жанр діаріїв у нашому
письменстві пройшов розвиток з кінця XVI –першої половини XVII ст. зі щоденників Федора Євлашевського, Яна Божецького (1655), діарія
Опанаса Филиповича. У XVIII ст. поповнився визначними творами Дмитра Туптала, Миколи Ханенка, Петра
Апостола, монументальною пам’яткою Пилипа Орлика, діаріями
Гетьманських канцелярій 1723, 1725, 1728 і 1750 років, Якова Марковича
(старшого), Степана Лашкевича. За своїми змістом, тематикою, проблематикою ці
пам’ятки відтворюють монументальну різнобічну картину бурхливого й
суперечливого життя Вкраїни та українців усіх суспільних станів, боротьбу проти
польських і московських колонізаторів. Героїв (щоденникових оповідачів)
об’єднують талановитість, працелюбство, завзятість у діяннях, розуміння потреби
описати свій час, власну діяльність у ньому, відтворити плин подій та
відстоювання властивими їм можливостями інтересів своєї Батьківщини, козацтва,
держави, Церкви, стану, маєтків, родини, себе, духовності українців.
1722 рік у Козацькій
Україні характерний протистоянням гетьманської влади руйнівним наступам
московських імперіалістів, очолених Петром І, руйнуванню її чинності,
грабіжницькому привласненню князем О. Меншиковим козацьких земель в Стародубському полку, свавіллю різнорангових
царських наглядачів, їхній корупційності і наклепництву на козацьку старшину,
гетьмана, на український державний устрій.
Микола Ханенко в «Діаріуші, або Журналі» 1722 р. хронологічно описує ті події,
котрі безпосередньо пов’язані з діями гетьмана І. Скоропадського або
довкола нього впродовж січня-початку липня цього ж року. Автор – особа вправна
як канцелярист, політичний діяч і аналітик, так і майстер документальної прози.
Він, починаючи з 3 січня 1722 р., дня виїзду гетьмана зі столиці Козацької
держави Глухова до Москви, не стільки для участі у відзначенні річниці
Нейштадського миру 1721 р. між Російською імперією та Шведською короною,
скільки для зустрічі з Петром І з приводу оборони прав і свобід України та
козацького війська від загрозливих руйнувань його владою. У передчутті нових
державно-політичних випробувань, чинених зростаючим тиском царської
адміністрації на гетьмана та військо, письменник-хроніст із перших оповідей про
щоденні справи гетьманської канцелярії, надає діарію монументальної рухомості,
зображуючи напружений ритм праці гетьмана, канцеляристів, посильних вістунів,
які вирішують нагальні питання козацьких полків, старшини, громад і царських
вимог, котрі, мов з решета, сипляться до гетьмана. У творі, як в калейдоскопі,
увиразнюються образи універсалів і указів гетьмана, листів його канцелярії, канцеляристів,
шляху до Москви і з неї, сіл і міст, через які переїжджає «панський обоз»
гетьмана.
Автор досить уважний
до постаті гетьмана, котрий вирушив у подорож хворим, передчуваючи крайню
потребу зупинити навалу руйнівних для України різнобічних дій царя , що
посилилися після закінчення московсько-шведської війни. Він розповідає як
цареві наглядачі та корумповані офіцери, збирачі податків для дискредитації
гетьманської влади організовують «чолобитні скарги» від нібито ображених селян
і козаків, доноси на ім’я царя про беззаконня та беззахисність в Україні,
чинені козацькою старшиною Другим ударом по нашій владі була вимога надіслати
по 10000 козаків зі старшиною і потрібними запасами на будову Ладозького
каналу, у Терський (Перський) похід, на будівництво Царицинської оборонної
лінії в Поволжі. Ними цар не лише обезлюднював Україну, але й позбавляв
гетьмана можливості чинити йому опір. Шлях гетьмана до Москви усіяний турботами
про національні суспільні справи, організаційними заходами для виконання
наказів Петра І щодо висилки з України козаків. Він супроводжується написанням
і відсиланням десятків листів, наказів, інструкцій, послів, зустрічами з
кур’єрами царських канцелярій. У Москві ця веремія доповнена численними
візитами гетьмана до різнорангових царських чиновників, а чиновників на обіди,
вечері до гетьмана. Серед них ясновельможний прагне знайти підтримку щодо своїх
клопотань до царя з приводу загарбаних О. Меншиковим земель у
Стародубському полку, в Почепській і Бакланівській сотнях, та з безправним
силовим переводом ним тамтешніх козаків у кріпаків, відкликання з України тих
московських офіцерів і чиновників, які займаються грабунками, корупціями,
наклепами.
У Москві І. Скоропадський
намагається добитися звільнення із ув’язнень, заслань і повернення в Україну
мазепинців, жертв наклепів царських чиновників. Тут він наглядно побачив рівень
інтелектуальних пограбувань Батьківщини царем, зустрічаючись із нашими
церковними діячами, вивезеними до Московії: Теофаном Прокоповичем, Маркелом
Радошевським, Теодосієм Яновським, Варлаамом Лінницьким, Теофілактом
Лопатинським, Гедеоном Вишневським, Єпифанієм Тихорським, Гавриїлом
Теодоровичем. Теофан Прокопович, зауважує М. Ханенко, «вдався до ясновельможного… щоб вистарався …
звільнення» з-під московського арешту вірних сподвижників гетьмана І. Мазепи:
прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального писаря в уряді гетьмана П. Орлика, вченого-філолога Івана
Максимовича, повстанця Антона Антоновича та інших [15, с. 205]. Зустрічі, розмови з ними
додавали впевненості гетьманові, що він зобов’язаний рятувати Вкраїну від нової
руїни, впроваджуваної Петром І.
Оскільки цар з метою
психологічного тиску на гетьмана надовго затримує його в Москві, не поспішає
провести офіційну зустріч, то гетьман змушений брати участь у різних офіційних
забавах, щоб відчути могутність володаря імперії та велич його особи, владного
оточення. Письменник по-бароковому колоритно описує численні гулянки, молебні,
прогулянки на різних човнах Москвою-рікою, переповнених «офіційною помпою»,
блиском аристократії в одязі, наїдках, танцях, самохизуванні, феєрверках,
маскарадах.
Особливо часто
гетьман спілкується з колегією Іноземних справ, до котрої належать вирішення та
організація взаємин поміж Україною та Московією; Таємною канцелярію, очолюваною
сватом гетьмана графом Петром Толстим. Клопотання поміж високими чиновниками,
до яких за колом ходить І.Скоропадський, відтягування зустрічі з царем,
невідомість чи зуміє він повернути захоплені землі всемогутнім улюбленцем Петра
І О. Меншиковим, тривожні вісті з України про знахабнілі безчинства
московитів у Глухові та інших містах і селах, психологічно тиснуть на гетьмана,
переконують, що він мусить добитися виправлення порушень Петром І умов угоди Б. Хмельницького з московським царем
Алєкєєм Міхайловічем. Заклопотаність І. Скоропадського підкреслюється динамічним образом листів,
які безперервно відправляються з його канцелярії в Україну до козацьких
старшин, до московських чиновників і повертаються зворотньо. Вони увиразнюють
швидкий біг часу, адже з початку січня 1722 року і до 8 березня не зрушені справи,
задля яких прибув до Москви, з місця. Лише цього дня О. Меншиков «зрана
візитував ясновельможного на квартирі, і розмовляли про той-таки інтерес
Почепського розмежування» [15, с. 223].
Петро І і Меншиков
своєю показовою пасивністю до гетьмана намагаються зламати його волю,
унаочнюють поки що таємні наміри звести його владу до суто формального змісту.
Нарешті 11 квітня гетьман зважився підписати раніше підготовлений протестний
документ і передати цареві під назвою «Пункти
на всемилостиві самого імператорської величності розгляд та рішення» [15, с. 235–236]. У цьому документі у восьми
пунктах гетьман не вимагає, а «по-рабському
молить з усіма малоросіянами» [15, с. 235] царя виправити беззаконний
розгул його адміністрацій, військ в Україні, зменшити здирництво з українців,
яким всуціль займаються його посланці, вимагають взятки від купців,
привласнюють собі землі з людьми, як це чинить бригадир Слобідських полків
Осипов. Захоплюють у Стародубському і Чернігівському полках землі козаків
московські розкольники, котрих просить «вивести» з України. Досить дошкульним
був останній, восьмий, пункт, в якому гетьман «по-рабському» просить забрати з
Глухова один з двох солдатських полків, котрі наглядали за ним і подіями в
столиці.
Висловлені претензії
гетьманом до царя цілком справедливі. Вони освітлюють майже колоніальний стан
України, до творення якого долучився й Скоропадський, зрадивши І. Мазепу й
перейшовши на бік Петра І перед Полтавською битвою 1709 р. Хвороба гетьмана, що
загострилася в Москві, здогади, що цар не зупиниться в руйнуванні України,
увиразнюють його, психологічний злам, відбитий не в українсько-козацькій
традиції рівноправності у звертаннях поміж державцями, а в московській формі
«по-рабськи». Цим принизливим етикетним московським звертанням гетьман,
переконаний, додав цареві снаги більш лукаво поводиться з ним і настирливіше руйнувати
основи козацької держави. Певною мірою цареві підказує як діяти проти
Скоропадського гетьманова дружина Настя, котра вештається поміж дружинами
найвищих чиновників, царівнами з двоєдиними клопотами: німецькою модою та
нагальною потребою їй «протекційної грамоти» від царя, котра гарантувала би
недоторканість маєтностей і скарбів її після смерті чоловіка, до чого не
байдужим був і сам гетьман, чим дав зрозуміти, що для нього маєткові питання
важливіші, напевне, ніж державні.
Чолобитну до царя про
нові захопи О. Меншиковим міст Мглина і Баклан та довкільних земель, понад
ті, що раніше йому подарував гетьман, також написану «усе пресвітлому государю»
від «раба твого», подану 23 квітня, цар задовільнив [15, с. 242].
Законні скарги і
вимоги, щоб цар у своїх діях дотримувався угоди Б.Хмельницького, щоб угамував
беззаконня і здирництво в Україні, розізлило Петра І і він 29 квітня листовно
звинувачує гетьмана в тому, що українців
гнітять «тяготи й непорядки», чинені старшиною, полковниками, беззаконня, що влада
Скоропадського не виконує своїх завдань, тому він, цар, додатково задля нібито
утвердження, законності призначив наглядачем при гетьмані бригадира С. Вельямінова
та шістьох штаб-офіцерів [15, с. 243–244].
Явні тиск і недовіра
Петра І до Скоропадського, загрозливий наступ на владу гетьмана підштовхнули
його 2 травня 1722 р. написати цареві спростувально-викривального листа, в
якому заперечує всі звинувачення, висловлені царем у листі від 29 квітня, й
оприлюднює монархові, що наклепницько-підбурювальними діями в Україні керує
представник царської адміністрації Ф. Протасьєв. Водночас гетьман
виразніше, хоча «з рабським моїм біля стіп та ніг монарших чоло преклонінням
усепідданіше» [15, с. 246] доносить імператорові, що він, всупереч
обіцянкам, відступає від умов Б. Хмельницького, і все-таки сподівається
«дістати більше…милості та уваги» [15, с. 247] від нього.
Перекладений
по-московськи цей лист-відповідь доручений цареві 3 травня. Він спричинив з
боку Петра І нібито примирливий крок: цар у супроводі
«превосходительних панів» прибув до гетьмана на вечерю, впродовж якої велися
«дискурси» про використання козаків на Ладозькому каналі, про І. Мазепу,
про українських ієрархів Івана Максимовича, Захарію Корниловича, Лаврентія Горку,
про Ісуса Христа, в яких із підтексту вимальовується словесний портрет мудрого
монарха, що задумав приспати увагу і незадоволення гетьмана вдаваною люб’язністю
до нього, ерудицією, доброзичливістю. Тимчасові загравання Петра І з гетьманом
він, Скоропадський, використовує для повернення в державний козацький скарб маєтків,
наданих Ф. Протасьєву, від хапуги С. Чернігівця, бо наступ царської
політики на владу гетьмана продовжується безчинствами в Глухові московського
полковника Балцера, генерала де Вейсбаха, небажанням монарха зустрітися з
гетьманом перед поверненням останнього в Україну, чим не лише порушив правила
етикету, але й підкреслив видиму зневагу до І. Скоропадського, а через
нього й всієї України (повторив власне зневажливе ставлення до І.Мазепи).
Передача українських справ з Іноземної колегії в Сенатську канцелярію, створення
для керівництва Україною Малоросійської колегії, очоленої бригадиром Степаном
Вельяміновим, призначеним ще й «суддею на Україну» [15, с. 253] не лише
сповна переконали гетьмана в початку катастрофи козацької держави, котру
здійснює Петро І, але й до решти добили його здоров’я, що стало причиною його смерті
після повернення до Глухова, 3 липня 1722 року [15, с. 264].
Похорон гетьмана, що
відбувся 5 липня в с. Гамаліївці, описаний М. Ханенком згідно
козацьких традицій, співчутливо й тривожно. Його опис закінчується символічною
картиною «превеликого дощу, граду і з жорстокими блискавицями громи були» [15,
с. 266], котра ніби змиває із нашої землі не лише бруд, але й справи
винуватців нової національної катастрофи, що насунулася на Україну зі смертю
гетьмана та заміною його влади Малоросійською колегією.
Микола Ханенко у
діарії намагається передати не лише трагічність епіки українсько-московських
взаємин і непорозумінь 1722 року, котрі розгорталися довкола справ і діянь Г. Скоропадського,
але й, наскільки дозволяє жанр твору, звернути увагу читача на психологічні
їхні мотивації: людську теплоту в стосунках зі сватом Петром Толстим, канцелером
Гаврилом Головкіним, українськими ієрархами, що перебувають у Москві.
Заклопотаність звільненням із ув’язнень, заслань українців, зокрема мазепинців;
етикетну делікатність у стосунках із московськими чиновниками, обережність і
готовність до несподіванок від зустрічей з Петром І, О. Меншиковим. А коли
без присутності царя святкували його день народження, 30 травня, й там
розпоряджав усім ходом події О. Меншиков, гетьман проігнорував цей захід,
таким чином увиразнивши своє ставлення до них через такий пасивний бунт.
На зворотньому шляху
з Москви до Глухова 15 червня гетьманський обоз в урочищі Крутий Верх зустрівся
з полтавським полковим суддею і новосанжарським сотником, які були «ординовані
із полку до Ладоги» [15, с. 261]. Автор діарія стислою заміткою від 16
червня зазначає, що козаки «рано відкланявшись його величності, пішли у свою
путь, а його вельможність, у свою дорогу» [15, с. 261], котрою ілюструє
глибину національної трагедії, вираженої обслуговуванням чужих (московських)
потреб, а не власних, українським козацтвом.
Зосередившись на
описах діянь гетьмана, М. Ханенко зображує центральним його образ у
діарії, а образи могутніх Петра І і О. Меншикова-другорядними, зате
наглядними виразниками Божої кари для України. У творі хроніст постає вправним
письменником, знавецем тонкощів жанру. Він естетизує документи, виражені жанром
листів, які набувають ознак історичних свідчень описуваного часу, допомагають
конкретніше пізнати поетику підтексту [15, с. 30]. Монументальність
образів гетьмана І. Скоропадського і його державних справ ілюструють вагому
проблему України-потребу свободи і власної державницької влади.
Сповідуючи
класицистичну естетику, М. Ханенко в аналізованому діарії створив
трагічний образ гетьмана, давши поштовх до його естетизації козацькими
літописцями-компіляторами XVIII ст.: Максимом Плискою, Яковом Лизогубом, Петром Симоненовским,
Олександром Безбородьком, Василем Рубаном, Степаном Лукомським. П. Симоновський
відзначав, що «Запровадження незнаної в Малій Росії Колегії призвело Гетьмана
Скоропадського до хвороби, від якої він, прибувши до Глухова з Москви… життя
своє завершив» [19, с. 140]. Причиною такої трагічної долі гетьмана Опанас
Шафонський в «Поіменному переписі малоросійських хетманів» вважає те, що
гетьман «Був чоловіком вірним государеві й високочесним» [24, с. 138], а в
«Хронології гетьманів після Хмельницькою» додає: «Сей гетьман був похвали
Господньої та храмів Його святих розбудовником» [24, с. 120].
Микола Ханенко,
безперечний авторитетний канцелярист в урядах І. Скоропадського, П. Полуботка,
К. Розумовського, сподвижник дипломатичної боротьби старшини за
відновлення в Україні гетьманської влади, значно сприяв утвердженню серед
козацького старшинського стану недовіри й упередженості до постатей Петра І, О. Меншикова,
а в їхніх образах і до Московської держави. Утверджуючи тенденційність,
політичну заангажованість у діарії, його ідеологічну наповненість, письменник
по-просвітницьки культивує естетичність твору вагомістю його змісту, ощадно
вживаючи образотворчі засоби [11, с. 29]. Це дало підстави П. Житецькому
зробити висновок, що «Діаріушь» являє собою цілісну оповідь, розбиту за числами
місяця, про перебування гетьмана Скоропадського у Москві у той знаменний
момент, коли Петро Великий… зважився остаточно знищити гетьманство на Україні.
У «Діаріуші»… крізь офіційну стриманість виразно проглядаються політичні
симпатії його до старовинних прав і вольностей українського народу» [8, с. 193].
Чим далі віддаляємося
від подій, описаних М. Ханенком у «Діаріуші», тим глибше усвідомлюємо його
актуальність для нас і сьогодні, бо в ньому відображена «Трагедія України, як і
трагедія гетьмана Скоропадського, - закономірними, бо вони є результатами
підміни старшиною національно-патріотичного козацько-рицарського духу,
психології, свідомості угодовсько-прислужницькими якостями» [11, с. 628].
Відтворений М. Ханенком
у «Діарії» 1722 р. двобій між цивілізацією українською та московською, втілений
в образах гетьмана Івана Скоропадського та царя Петра І, виражає двобій
інтелектуальної української шляхетності з лукавою московською брутальністю,
підкресленою образом дволикого Януса [19, с. 243], що характеризує
ординську руйнівну їхню політику як етно-державну ознаку.
Історичне значення
діарія 1722 р. М. Ханенка, по-класицистичному загострене на державницьких
діяннях гетьмана І. Скоропадського та його протиборстві з колоніальними
наступами Петра І, наглядно допомагає побачити й відчути напругу розплати нації
за допущені помилки її очільників у XVII–XVIII ст., котрі віддали перевагу
становим інтересам над національними у взаєминах із московитами і крізь
егоїстичність своїх потреб і бажань забули власні обов’язки. Їх українським
верховодам нагадує герой драми «Милість Божа» (1728) Інокентія Неруновича
Богдан Хмельницький, з гіркотою дорікаючи козацькій старшині за одідичення,
котре замінило рицарський їхній кодекс честі і обов’язків.
Іван Скоропадський і
його дружина Настя виклопочуючи в царя гарантії на оборону власних статків,
видно, замало доклали зусиль для відстоювання державних питань, чим Петро І, потрактувавши
на власний кшталт, як байдужість до них, скористався негайно, передавши владу в
Україні його Малоросійській колегії.
Твір М. Ханенка
«Діаріуш, або Журнал» дає вдячний матеріал різнофаховим фахівцям-гуманістам для
поглибленого аналізу особливостей і закономірностей характеру, психології,
культури, історії нашої нації.
Література
1.
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ : Дніпро, 1991. 238 с.
2.
Безбородько О., Рубан В. Короткий літопис Малої Росії. Санкт-Петербург, 1777. 242 с.
3.
Возняк М. Студії
над українськими літописами / упор. Н.Федорак. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2011. 596 с.
4.
Горобець В. Ханенко
Микола Данилович. Києво-Могилянська
академія в іменах: енциклопедичне видання. Київ : ВД «КМ Академія», 2001. С. 565–566.
5.
Гуржій О., Томазов В.
Ханенко Микола Данилович. Енциклопедія
історії України. Київ : Наукова думка, 2003. Т.10. С. 344.
6.
Драгоманов М. Вибране
: мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. Київ
: Либідь, 1991. 683 с.
7.
Єфремов С. Історія
українського письменства. Київ : Феміна, 1995. 685 с.
8.
Житецький П. «Енеїда»
Котляревського у зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. Житецький П. Вибрані праці. Філологія. Київ : Наукова думка,
1987. С. 139–253.
9.
Зінченко О. «Домашній
протокол» 1717–1767 рр. генерального підскарбія Якова Марковича в контексті
українського щоденникарства XVIII ст.: реферат дис. канд. наук. Київ : ПФ «Фоліант», 2017. 20 с.
10.
Історія
української літератури у 12 т. Київ : Наукова думка, 2014. Т. 2. 839 с.
11.
Корпанюк М. Слово. Хрест. Шабля (українське
монастирсько-церковне, світське крайове літописання XVI–XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище. Київ :
Смолоскип, 2005. 903 с.
12.
Лизогуб Я. Літопис, або Опис короткий відоміших
дій і випадків… Сборник летописей. Київ
: 1888. С. 3–69.
13.
Лукомський С. Автобіографічна «казка». Киевская старина. 1890. № 9. С. 477–485.
14.
Мезко-Оглоблин О. Хененки. Мезко-Оглоблин О. Люди Старої України та інші праці. Осторг – Нью-Йорк,
2000. С. 245–260.
15.
Малі українські
діарії XVII–XVIII століть / упор., вступ. ст., коментар В. Шевчука. Київ :
Кліо, 2015. 407 с.
16.
Мишанич Я. «Історія русів»: історіографія, проблематика, поетика. Київ : Обереги, 1999. 238 с.
17.
Плиска М. Короткий опис Малоросії. Летопись Самовидца по новооткрытым
спискам. Кіевъ, 1878. С. 211–319.
18.
Покас Г. Дві гісторії Малоросійських козаків. НБ ХДУ ім. В. Каразіна. №135/с.
145 с.
19.
Симоновський П. Короткий опис про козацький
малоросійський народ і про військові його справи… ЧИОИДР. Москва, 1847. № 2. С. 1–159.
20.
Соболь В. Пам’ятна книга Дмитра Туптала. Варшава
: Кафедра філології української Варшавського університету, 2004. 217 с.
21.
Франко І. Історія української літератури. Часть
перша.
Зібр тв. : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1983. Т. 40. С. 7–372.
22.
Франко І. План викладів історії літератури
руської. Спеціальні курси. Мотиви. Зібр.
тв. : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1984. Т. 41. С. 24–73.
23.
Ханенко М. Діяріуш, або Журнал… Малі українські діярії XVIІ–XVIII століть. Київ : Кліо; 2015. С. 197–274.
24.
Шафонський О. Поіменний перепис Малоросійських хетманів…: 1505–1782.
Южнорусские летописи / открытыя и изданныя
Н. Бђлозерскимъ.
Кіевъ, 1856. С. 127–140.
25.
Шевчук В. Муза роксоланська. Українська
література XVI–XVIII століть : у 2 кн. Київ : Либідь, 2005. Кн.2. С. 446–450.
Настю Скоропадську називали "Скоропадським у спідниці" за її тверду вдачу.
ВідповістиВидалити