Корнелюк Богдан Васильович, кандидат філологічних наук, доцент Хортицької національної академії (м. Запоріжжя) «And every tale condemns me for a villain»: взаємодія історичного факту і авторського вимислу в дошекспірівських творах про Річарда ІІІ»

 

Корнелюк Б.В.

к.філол.н.

Хортицька національна академія (м. Запоріжжя)

 «AND EVERY TALE CONDEMNS ME FOR A VILLAIN»: ВЗАЄМОДІЯ ІСТОРИЧНОГО ФАКТУ І АВТОРСЬКОГО ВИМИСЛУ В ДОШЕКСПІРІВСЬКИХ ТВОРАХ ПРО РІЧАРДА III

 

Протягом багатьох століть історична постать Річарда III (1452 – 1485) сприймалась як уособлення всіх негативних вад людства. Цим ми завдячуємо історичним хронікам, перші з яких з’явилися ще за життя короля, де він був зображений як кривавий вбивця, узурпатор влади, людина, що ні перед чим не зупиниться задля досягнення своєї мети. Але на сьогодні думка істориків, хоч і не є одностайною, більш тяжіє до судження про те, що Річард Глостер не скоював більшості з тих злочинів, в яких його традиційно звинувачували. Щодо його жорстокості і прагнення досягти влади, то ці пориви були притаманні йому не більше, ніж будь-якому іншому правителю тієї доби.

Проте існували певні причини на те, щоб в пам’яті людства залишився саме той портрет Річарда III, який викликає почуття жаху і зневаги до цієї політичної фігури. Як слушно зазначає українська дослідниця-шекспірознавець Н.М.Торкут, «оскільки історію, як правило, пишуть переможці, або ж ті, хто їм служить, то цілком природно, що Річард III, який виявився переможеним, був представлений в тюдорівській історіографії у виключно негативному світлі» [4, 31]. Більшість історичних хронік були написані за часів правління Генріха VII, що намагався очорнити у пам’яті людей останнього короля Йорка, натомість представляючи себе як справжнього рятівника Англії від Антихриста. Саме тому сучасні йому хроністи писали суб’єктивну історію, що і заклала підвалини «тюдоріського міфу» – одного з перших політичних метанаративів. Більш пізнє покоління письменників, які присвятили свої твори цій темі, користувалися доступними їм першоджерелами, тобто творчими наробками своїх попередників.

Перші спроби реабілітації Річарда III почалися після того, як припинила своє існування династія Тюдорів. Було доведено, що справжній Річард Глостер не був таким потворним калікою, яким його зображено у творах багатьох письменників. Він дійсно мав фізичні вади (одне плече було вищим за інше і одна нога коротша від іншої, через що він трохи кульгав), але завдяки постійним вправам йому вдалося зробити ці дефекти майже непомітними. Вважається, що Річард III був непричетним до смерті принца Едварда (сина Генріха VI) і герцога Кларенса. Не існує також і безпосередніх доказів того, що він мав відношення до вбивства молодих принців, синів Едварда IV, і смерті леді Анни; такі звинувачення здебільшого ґрунтуються на поголосі та чутках [4, 31]. Проте прагнення «виправдати» Річарда III не мало великого успіху, бо досить до формування іміджу монарха свого часу долучалися Томас Мор і Вільям Шекспір, а їх вплив на культурний ландшафт є безумовно потужним навіть сьогодні; і ось впродовж вже п’яти століть герцог Глостер постає на театральних сценах світу передусім як кривавий тиран, безжальний братовбивця, підступний лицемір і химерний горбун.

Першоджерелом для багатьох літературних проекцій річардіани можна вважати роботу малійського монаха Доминіко Манчині (написану приблизно у 1513 році), який в 1483 протягом півроку перебував в Англії, тобто був свідком подій, що відбувалися в той час у державі. Він поїхав з країни після коронації Річарда і узурпації ним престолу, і вже в Італії, дізнавшись про смерть Глостера, він оцінює це як позитивне явище і вважає, що такий хід подій є справедливим. В такому світлі закономірною є і назва роботи «Про узурпацію королівства Англії» [1, 382].

Далі необхідно згадати про, так звані, хроніки Кройленда. Місцевий єпископ цього монастиря, Джон Рассел, виклав ті події, свідком яких сам був. У книзі подано відносно незалежний погляд на ці колізії, про вбивство принців там не говориться, однак незаперечним є факт узурпації влади. Хроніки були написані в 1486 – 1487 роках і в них Річард ще не с дияволом, але й позитивного його образ теж назвати складно.

Наприкінці 80-х років XV століття з'являється перша робота у дусі протюдорівського історизму. Джон Роус у своїй хроніці 1487 – 1491 рр. «History of the kings of England» («Історія королів Англії»), пропонує опис Річарда, що дуже відрізняється від більш раннього видання (1485 року) цієї ж хроніки. Тобто, він суперечить сам собі, вочевидь, виконуючи замовлення Генріха VII [5, 38].

Далі з’являється цілий ряд хронік: «Нові хроніки Англії і Франції», написані лондонським шерифом Робертом Фабіаном, і видані посмертно у 1516 році [5, 38]; «Велика Лондонська хроніка» та багато інших. В усіх цих творах Річард III наділений подібними негативними рисами, натомість хроністи зображують Генріха VII ледве не святим, що прийшов урятувати Англію від злого тирана-антихриста Річарда III. Монарх із династії Йорків поступово «здобуває» все нові зовнішні каліцтва: він уже зображений майже карликом, що відразливий зовні і має горб.

Попередником Томаса Мора, який працював над історією Річарда III, був придворний Генріха VII італієць Полідор Вергілій (1470?-1555), що приїхав в Англію в 1501 році, і, зрозуміло, створив замовну хроніку, яка б задовольняла чинного монарха [1, 381 – 383].

Перу Томаса Мора належить твір «Історія короля Річарда III». Більшість читачів вважають, що Мор був очевидцем описуваних подій, і беззастережно довіряють усьому, що він про нього написав. Насправді, коли Річард коронувався, Мору було всього п'ять років. А основний період його політичної і громадської діяльності припадає на добу царювання Генріха VIII (1491 – 1547). Тобто усю інформацію він отримував не напряму, і очевидцем описуваних у цьому творі подій він не був.

Так, приміром, йому були доступні хроніки Роуса, «Велика Лондонська хроніка». Можливо, він знав деяких людей, що жили за часів правління короля Річарда (існує версія, що Мор був знайомий із дворецьким Едварда V), і, як відомо, у народі (і в знаті й у низів), було різко негативне ставлення до герцога Глостера, багато хто навіть сприймав його як посланця пекла.

У літературних колах і досі ведуться дискусії з приводу того, чи можна розглядати «Історію короля Річарда III» Томаса Мора як історичний твір, чи ця робота є взірцем суто художньої літератури. Так, наприклад, один з дослідників цієї проблеми С. Кузнєцов, наполягає на компромісній точці зору, наголошуючи, що робота великого гуманіста XVI ст. є здобутком історіографії, який, тим не менш, має літературну цінність [1, 389]. Проте існує багато причин, щоб не погодитися із думкою вченого. Мору властивий крайній максималізм, він підкреслює, що пропонує читачеві найбільш достовірне джерело, у якому не доводиться сумніватися. Річард III Мора – уособлення усього зла, підлий клятвопорушник, для якого не існує нічого святого, який не має нічого людського. Причому автор акцентує увагу читачів на тому, що він чув усе з найбільш достовірних джерел, хоча жодних прямих вказівок на людей і обставини Мор не надає. Досить цікавою є манера оповіді. Томас Мор описує все так, немов особисто був присутній при всіх подіях, чи то на міській площі, чи в Тауері, чи в палаці. Складно визначити жанр «Історії Річарда III». Це не історична хроніка в її традиційному розумінні, у той же час у творі описуються реальні події подані крізь присму авторського вимислу.

Важливо відзначити емоційне забарвлення і оціночні характеристики персонажів, що незмінно проходять через весь твір. Таким чином, наприклад, прокоментував Мор коронацію Річарда: «Так було скоєно цей страшний злочин» [2, 295]. Для прихильників теорії «літературності» роботи Мора показовою є також фраза автора: «Однак, повернімося до ходу нашої історії»[2, 239]. Тобто, численні ліричні відступи, красномовність, яскраво змальовані психологічні портрети героїв і чітко виражена авторська думка – все це дає підстави припустити, що перед нами все ж таки високохудожній літературний твір, в якому елемент поетичного вимислу є не менш вагомим, ніж орієнтація на достеменний факт. Звичайно, будь-яка хроніка (літопис) передбачає суб'єктивізм, але в роботі Мора суб'єктивна думка автора взята за основу.

Праця Мора слугувала певним орієнтиром для більшості наступних хроністів. Едвард Голл у своїй роботі «The union of the Two Noble and Illustrate Families of Lancaster and York» («Союз двох шляхетних і славетних родів Ланкастерів та Йорків», 1548) представляє образ Річарда III, який повністю співпадає із ставленням англійського гуманіста до герцога Глостера. Так, Голл у своїй хроніці повторює зовнішній портрет, наведений раніше Мором:«Richard duke of Gloucester the third sonne (of whiche I must moste entreate) was in witte and courage egall with the other, but in beautee and liniamentes of nature far undemeth bothe, for he was litle of stature eivill featured of limnes, croke backed, the left shulder muche higher than the righte, harde favoured of visage, such as in estates is called a warlike visage, and emonge commen persones a crabbed face» [6, 342].

Емоціність та оціночність цього пасажу дозволяють одразу здогадатися про ставлення автора до цього героя (хоча в історика подібна оповідь мала б бути об’єктивнішою). Тому подальший опис душевних вад Річарда вже не є несподіваним: «Не was malicious, wrothfull and envious, and as it is reported, his mother the duches had muche a dooe in her travail, that she coulde not bee delivered of hym uncut, and that he came into the worlde the fete forwarde, as menne bee borne outwarde, and as the fame ranne, not untothed: whether that menne of hatred reported above the truthe, or that nature chaunged his course in his beginnynge, whiche in his life many thynges unaturally committed, this I leve to God his judgemente» [6, 342].

В цьому уривку автор висуває думку про те, що Річардові від самого народження «судилося» стати посланцем диявола. Таким чином, він демонструє свою схильність до провіденціалістської концепції, розповсюдженої в ті часи, яка визнавала незаперечну роль Промислу Господнього в історії.

Далі Голл зображує і деякі позитивні риси героя і зазначає, що Річард був гарним воякою, але лише з тим уточненням, що він був схильний до війни, а не до миру. Тобто будь-яка позитивна риса розглядається крізь призму притаманної Річардові гріховності: «Не was none evill capitain in warre, as to the whyche, his disposicion was more enclined too, then too peace. Sondry victories he had and some ouerthrowes, but never for defaute of his owne persone, either for lacke of hardinesse or politique order» [6, 342 – 343].

І потім автор наводить абзац, судячи з якого дійсно можна зробити висновок, що в Річарді III об’єдналися найгірші пороки людства: лицемірство, зухвалість, жорстокість, макіавелізм: «Free he was of his dispences and somewhat above his power liberall, with large giftes he gatte hym unstedfaste frendship: for whiche cause he was fain to borowe, pill and extort in other places, whiche gat hym stedfaste hatred. He was close and secrete, a depe dissimuler, lowlye of countenaunce, arrogante of herte, outwardely familier where he inwardely hated, not lettynge to kisse whom he thought to kill, dispiteous and cruel I, not alwaie for eivill will, but ofter for ambicion and too serve his purpose, frende and fooe were all indifferent, where his avauntage grewe, he spared no marines deathe whose life withstode his purpose» [6, 342 – 343].

Тобто, робота Е.Голла багато в чому наслідує твір Т.Мора, але вона позбавлена крайнього суб’єктивізму, емоційно-оціночного забарвлення і численних вишуканих мовних зворотів, таких властивих Мору.

Через 30 років, в 1577 – 1578 рр., Рафаель Голіншед, користуючись хроніками Голла і роботою Мора, пише свою хроніку, яка в принципі, повторює традиційну рецепцію Річарда IIІ, характерну для його попередників. За жанром «Хроніки Англії, Шотландії, та Ірландії» наближуються до роману. Нововведенням автора можна вважати його манеру оповіді. Так, зокрема він вводить внутрішні монологи і молитви історичних персонажів, а також пропонує свої власні висновки. Крім того Голіншед не намагається переконати у достовірності своїх слів, а наголошує на тому, що читачі мають робити власний вибір, чи були слова і вчинки історичних героїв достеменними, чи то наслідок авторського вимислу [3, 212 – 213]. Тому не дивно, що дослідник А. Кінгорну так відгукувався стосовно хронік Голіншеда: «Чи було те, що він сказав правдою, на яку так сподіваються ті, хто вірить у безглузді пророцтва та байки, чи було воно вигадкою, як це зазвичай трапляється, нехай обізнаний читач вирішить на власний розсуд» [7, 212].

При створенні своєї п’єси В. Шекспір спирався, перш за все, на хроніку Голіншеда. Вперше трагедія Великого Барда була надрукована у 1597 році під розгорнутим заголовком «Трагедія про короля Річарда III, яка розповідає про його зрадницькі наміри проти його брата Кларенса, про сумнозвісне вбивство його невинних небожів, про те, як він злочинно захопив престол, та про всі інші подробиці його мерзенного життя і про наглу смерть, на яку він заслужив». П’єса мала великий успіх і потім перевидавалась ще п’ять разів до 1623 року і два рази після цього – в 1629 і 1634 роках, тобто більше ніж будь-яка інша трагедія Шекспіра [4, 30].

Про ранні постановки трагедії відомостей немає. Але тому що за стилем вона належить до ранніх творів Шекспіра, а в сюжетному відношенні тісно примикає до трилогії про Генріха VI, це свідчить про те, Що «Річард III» був написаний незабаром після цієї трилогії, в 1592 або 1593 році. Велика кількість видань трагедії, а також той факт, що роль головного героя виконував відомий трагік Річард Бербедж, не залишає сумнівів у тому, що п'єса користувалася успіхом у публіки. Цьому сприяла також популярність сюжету. У народній пам'яті надовго закріпився образ лиходія на троні, що одержав заслужену відплату, і в часи Шекспіра про нього ходили оповідання й розспівувалися народні балади. Існували ще деякі п’єси про Річарда III, крім шекспірівської. В 1579 році доктор Легг написав латинську трагедію «Richardus Tertius», що виконувалася студентами Кембриджського університету. В 1594 році була надрукована анонімна трагедія на ту ж тему, що також виконувалася на сцені. Нарешті, в 1602 році антрепренер Хенсло замовив Бену Джонсону п'єсу «Річард Горбань», яку драматург почав, але не закінчив.

Головна відмінність шекспірівського «Річарда III» полягає в тому, що для драматурга принципово важливим було не просто змалювання історичного перебігу подій, а насамперед яскраве зображення усіх персонажів з притаманними їм особливостями психології і світосприйняття на історичному тлі. Як і в будь-якій іншій хроніці Шекспіра, історія у п’єсі – це лише фон, за допомогою якого автор демонструє свої гуманістичні погляди і переконання, засуджує такі риси людської натури як властолюбство, жорстокість, лицемірство, облудність і виступає апологетом найкращих душевних якостей, як-от моральна незламність, доброта, чесність. При цьому сила художньої виразності слів великого митця є настільки переконливою, що ні в кого з читачів не виникає сумнівів щодо достеменності описаних ним подій. 

Література

 1.   Кузнецов Е.В. «История Ричарда III» как исторический источник //. Утопия. Эпиграммы. История Ричарда III / Т. Мор. М., 1998. С. 378 – 392.

2.     Мор Т. Утопия. Эпиграммы. История Ричарда III. М., 1998. 464 с.

3. Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та «література факту»). Запоріжжя, 2000. 406 с.

4.  Торкут. Н.М. Шекспір: історія та драматичні хроніки. Історичні хроніки / В. Шекспір. Пер. з англ. Харків, 2004. С. 3 – 34.

5.  Шведов Ю.Ф. Вильям Шекспир. Исследования / под ред. Я.Н. Засурского. М., 1977. 394 с.

6.   Hall E.The Union of the Two Noble and Illustrate Famalies of Lancaster and York. King Richard III / Shakespeare W. Edited by A. Hammond. L., 1990. P. 341 – 374.

7. Kinghorn A. The Chorus of History Literary-historical Relations in Renaissance Britain. L., 1971. 285 p.