Кирильчук Олександр Миколайович, кандидат філологічних наук, доцент Рівненського державного гуманітарного університету «Репрезентація української історії в російській прозі мандрів кінця XVІІІ–ХІХ століть»

 

Кирильчук О.М.

к. філол. н., доцент

Рівненський державний гуманітарний університет

 

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
В РОСІЙСЬКІЙ ПРОЗІ МАНДРІВ КІНЦЯ XVІІІ – ХІХ СТОЛІТЬ

 

У російському літературному просторі початку ХІХ віку великої популярності набуває жанр подорожніх нотаток, значна частина яких присвячена рецепції імперськими інтелектуалами українських земель, які наприкінці XVIII століття стали частиною Російської імперії. Власне ці тексти (І. Долгорукого «Славні бубни за горами, або Подорож моя десь кудись 1810 року», В. Ізмайлова «Подорож в Південну Росію», П. Сумарокова «Дозвілля кримського судді, або Друга подорож в Тавриду», П. Шалікова «Подорож у Малоросію», О. Лєвшина «Листи із Малоросії», І. Сбітнєва «Подорож до Харкова», В. Пассека «Подорожні нотатки Вадима») формують модель колективного сприйняття української нації як культурного Іншого, але водночас й цілий комплекс стереотипних імперських візій.

Мирослав Шкандрій у праці «В обіймах імперії» розглядає російську прозу мандрів перших десятиліть ХІХ століття як початковий етап конструювання репрезентації України в імперському літературному дискурсі Росії. Дослідник стверджує, що саме ці тексти сформували форми колоніальної інтерпретації українців, витворивши стереотипи про цивілізаційну відсталість, особливі кліматичні умови, культ неробства etc. Водночас вони інспірували загальний інтерес в метропольній культурі до української теми як до внутрішнього екзотичного простору з виразнаним бажанням пізнати його культурну інашність, але на згодом на зміну цій тенденції прийшла зверхність та колоніальна самовпевненість [6; 136].

Втім особливе місце у репрезентації України у російській літературі мандрів початку ХІХ віку посідає осмислення історичного матеріалу. Зрештою, інтерпретація подій та постатей минулого у подорожніх нотатках інспірує появу кількох текстуальних стратегій: акцентування на російській присутності в українському просторі, зосередження на імперському мілітарному досвіді та міфологізація походження власних «історичних коренів». У рецепції більшості російських авторів Україна постає середовищем конструювання історичних візій могутності імперського дискурсу, легітимізації моделей його просторового й темпорального оприсутнення в українській минувшині.

Відтак російські письменники у прозі мандрів намагалися представити образи та сюжети власного історичного наративу, зосереджуючи увагу на діяльності Петра І, Катерини ІІ, російських полководців etc. Особливе місце у цій стратегії займала глорифікація російської мілітарної топографії в українському просторі. Зокрема, для більшості авторів подорожніх записок Полтава як місце перемоги Петра І над шведським військом перетворюється на культове місце російської величі, місце яке пробуджує у росіян патріотизм та гордість, але водночас й інспірує риторику схвалення метропольної політики. Подібні семантичні маркування використані щодо окреслення військових перемог під час російсько-турецьких війн у XVIII ст. у Причорномор’ї (Очаків, Ізмаїл та ін.). Прикметно, що зображаючи мілітарні успіхи Російської імперії письменники свідомо замовчують про участь українців у цих подіях, вилучаючи їх із метропольного наративу минулого.

Водночас російські автори у подорожніх записках постійно апелюють до середньовічної епохи українських земель як доби формування саме російської державності. Подібні темпоральні зміщення у староруську епоху витворюють навколо української ментальної топографії ареол особливого імперського «місця пам’яті», місця, з якого проростають «метропольні корені». Для О. Лєвшина саме Україна постає колискою російського «отечества» [3; 1]. А подекуди середньовічні воєнні кампанії київських князів постають символічним обґрунтуванням російських військових експансій у XVIII-ХІХ ст. Так, П. Сумароков анексування Росією Криму в 1783 році інтерпретує як повернення давнього свого завоювання [5; 36]. Натомість український світ у текстах російських авторів прози мандрів не сприймається як частина староруської спадщини, лишаючи її виключно символічним осердям імперського історичного міфу.

Однак у російських подорожніх записках окремішність українського минулого в межах метропольного наративу репрезентується як пам’ять про козацтво. У першу чергу, це проявляється на рівні ментального картографування простору, оскільки в уяві російських авторів український степ асоціюється із давніми запорозькими володіннями. Зокрема, П. Сумароков, описуючи простір поблизу Миколаєва, маркує його як колишні землі Запорожжя [5; 5]. Такі моделі просторової репрезентації застосовують російські автори у прозі мандрів для символічного картографування територій малозаселених чи малознаних, які заповнюються знаними, але водночас близькими образами.

Загалом образ запорожців у російській прозі мандрів початку ХІХ століття набув особливої популярності та інтерпретаційної гнучкості. Письменники наголошують, що саме ці історичні постаті стають втіленням патріотизму та вірності православним релігійним переконанням: «непоколебимо  сохранявшихъ свою приверженность къ православної Греческой Церкви, къ родной землѣ и свободѣ» [1; 16]. У подорожніх записках запорожці репрезентують модель героїчних воїнів-захисників рідного краю, що все своє життя присвячують боротьбі із зовнішніми ворогами. В. Ізмайлов вдається до виразної глорифікаційної риторики, маркуючи українське козацтво як яскравий приклад саможертовного служіння Батьківщині: «жили козаки, какъ новые Мальтійскіе рыцари, не имѣя женъ и воюя противъ невѣрныхъ» [2; 267]. Втім автори не обмежуються лише прославлянням войовничої та свободолюбивої природи українства у минулому, вони прагнуть побачити такі риси і в сучасниках, які «всегда съ радостію идутъ сражаться за вѣру, Государя и ту землю, на которой прославились предки ихъ, на которой родились они» [3; 66]. Така героїзація козацької минувшини постає прикладом сентиментального захвату від екзотичних героїв, якими українці були для росіян на початку ХІХ віку.

Водночас історичний досвід козацтва вписується в політичну лінію російського імперського наративу минулого, оскільки мілітарні конфлікти українства з Річчю Посполитою та Османською імперією накладаються на метропольну експансивну політику XVIII-ХІХ ст. Зрештою, і все національне життя українців у XVІ-ХVІІ ст. сприймається в уяві російських авторів як історія протистояння з ворогами частини власного народу, який «відпав» «въ несчастныи времена для Россіи» [1; 16]. Відтак героїзм та патріотизм козацтва постає частиною російського імперського міфу, а війни з поляками, що відбувалися через «угнетеніе вѣры, лишеніе свободы» дозволи приєднатися «къ старымъ родичамъ и единовѣрцамъ своимъ Россіянамъ» [1; 16-17]. Український козацький досвід у літературі мандрів початку ХІХ ст. вмонтовується в ідеологічну картину метропольного історичного міфу. Ще одним яскравим підтвердженням цього факту є інтерпретування російськими авторами мотивів знищення козацького соціокультурного та політичного феномену. У цьому контексті у прозі мандрів початку ХІХ віку обігрується типовий колоніальний мотив про цивілізаційну місію імперії, яка долає анархію та відсталість у суспільстві колонізованого. Так, В. Ізмайлов знищення Запорозької Січі пафосно трактує як подолання імперією дикунства: «/…/ побѣдоносное оружіе Россіи нашло ихъ во глубинѣ сѣчи, и варварство покорилось предъ Героизмомъ» [2; 268].

Прикметно, що російські автори ідеалізують лише тих українських козацьких діячів, які відзначилися у протистоянні з Польщею (Криштоф Косинський, Северин Наливайко та Богдан Хмельницький). Саме Наливайко постає втіленням рис саможертовного воїна-захисника рідного краю. В. Ізмайлов пафосно глорифікує козацького ватажка, перетворюючи на класичний ідеал античного героя, міфологізуючи його постать у відповідному ідеологічному світлі: «Наливайко, которой также защищалъ права своихъ соотечественниковъ передъ Поляками съ жаромъ Демосфена и съ мужествомъ Хмельницкого, /…/ онъ погибъ жертвою свого патриотизма» [2; 109]. У тексті Вадима Пассека саме Наливайко репрезентований як перший оборонець прав українства від польського поневолення [4; 67]. Втім історичні постаті пізнішого періоду практично не потрапляють в оптику російських авторів, які вилучають їх з історії України, перетворюючи на безіменних та безликих «слуг государевых», що розчинились в потоці російського історичного наративу.

Натомість роль антагоніста природньо відведена Івану Мазепі, постать якого традиційно маркується в палітрі зрадництва та підступності. Так, О. Лєвшин стверджує не лише власне негативне сприйняття українського гетьмана, але й намагається наголосити, що при згадці його імені українці впадають у стан неконтрольованого гніву та люті, що мало б свідчити про тотальну колективну антипатію до його постаті [3; 66]. Однак автори не помічають того факту, що для українців така реакція частіше набуває захисної функції: вберегтися від звинувачень у мазепинстві, тобто опозиції до імперії.

Російська література мандрів кінця XVIII – початку ХІХ ст. формує знакові моделі для репрезентації в метропольній культурі українського світу. Особливу роль у цьому контексті відведено історичному матеріалу, який долаштовується до колоніальних моделей російського історичного міфу. Зокрема, пам’ять про козацтво представляється як модель вірного захисника держави та релігії, що дозволяє культурну пам’ять українців привласнити російським імперським наративом.

 

Література 

1.     Всеволжский Н. Путешествие через Южную Россию, Крым и Одессу в Константинополь, Малую Азию, Северную Африку, Мальту, Сицилию, Италию, Южную Францию и Париж в 1837 и 1837 годах. Москва : В типографиии Августа Семена при Императорской Медико-хирургической академии, 1839. Т. 1. 495 с.

2.     Измайлов В. Путишествие в полуденную Россию. Москва : Университетская типография, 1800. 441 с.

3.     Левшин А. Письма из Малоросии. Харьков : Университетская типография, 1816. 206 с.

4.     Пассек В. Путевыя записки Вадима. Москва : Типографія Семена Скливановскаго, 1834. 180 с.

5.     Сумароков П. Путишествіе по всему Крыму и Бессарабіи в 1799 году. Москва, Университетская Типографія, 1800. 238 с.

6.     Шкандрій М. В обіймах імперії : Російська і українська літератури новітньої доби ; пер. з англ. П. Таращук. Київ : Факт, 2004. 496 с.