Карпіна Олена Сергіївна, кандидат філологічних наук, старший викладач Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет» (м. Слов’янськ) «Образи російських монархів ХVIII–ХІХ століть у пенталогії Вс. Соловйова «Хроніка чотирьох поколінь» як форма втілення історіософських ідей романіста»

 

Карпіна О. С.

к. філол. н., ст. викладач

Горлівський інститут іноземних мов

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет», м. Бахмут

 

Образи російських монархів ХVIII–ХІХ століть
у пенталогії Вс. С. Соловйова «Хроніка чотирьох поколінь» як форма втілення історіософських ідей романіста
 

Однією з найбільш значущих форм вираження історіософської концепції Вс. С. Соловйова, втіленої у його славнозвісній пенталогії «Хроника четырёх поколений», виступають її художні образи. У найширшому сенсі під художнім образом розуміється форма узагальненого сприйняття та зображення явищ дійсності [4, 356]. Незважаючи на те, що в тексті п’ятитомного циклу присутні різні рівні художньої образності, у поле нашого зору потрапляють виключно образи персонажів. Саме тому під терміном «образ» нами буде матися на увазі «форма отражения действительности искусством, конкретная и вместе с тем обобщенная картина человеческой жизни, преображаемой в свете эстетического идеала художника, созданная при помощи творческой фантазии» [3, 241].

Образи дійових осіб мають особливе значення для осягнення глибинного змісту художнього твору, оскільки з їхнім відтворенням пов’язані основні ідеї автора, які він прагне донести до читача. «В прекрасном идея должна нам явиться вполне воплотившейся в отдельном чувственном существе; это существо, как полное проявление идеи, называется образом», – писав М. Г. Чернишевський [9, 133].

Втіленням історіософських ідей романіста служать п’ять основних груп художніх образів, які мають безпосереднє відношення до історіософської проблематики його головної літературної праці – російських монархів та їхніх сподвижників; людей із народу; найбільш яскравих представників кожного покоління роду Горбатових; вихідців із відмінних від дворянського станів (селянського, міщанського, третього), які змогли зайняти гідне місце у житті та вирізняються високими моральними якостями; російських аристократів, моральні принципи яких не відповідають кодексу дворянської честі.

Розглянемо послідовно наявні у пенталогії образи російських монархів XVIIІ–XІХ століть – Катерини II, Павла I, Олександр I та Микола I.

З образами російських монархів та їхніх сподвижників пов’язана, перш за все, проблема рушійної сили історичного процесу, а саме – ролі особистості в історії. Значний інтерес представляють для нас роздуми Н. М. Щедріної над цією історіософською проблемою: «Личность в истории – это продукт определенной исторической эпохи, наиболее активный ее деятель. <…> Жизнь веками утверждала простую истину: любая, даже самая малая организованная группа людей имеет лидера. Лидер эпохи – историческая личность – является зачинателем или инициатором событий, потому что он видит дальше и глубже других» [10, 41].

Концепція сильної особистості є основною в історіософії Вс. Соловйова. Особливе місце у низці російських самодержців письменник відводить Катерині II, якій повною мірою відповідає наведена вище характеристика. Щирим захопленням матінкою-імператрицею, царювання якої ознаменовано серією блискучих перемог і завоювань, пронизані перші дві частини пенталогії, дійовою особою яких вона виступає. Образ правительки насичений глибоким історіософським змістом. Із ним нерозривно пов’язана думка про те, що процвітання Російської імперії цілком визначено особистістю мудрої та проникливої ​​государині – найбільш яскравої та гідної представниці історичного часу, у який їй довелося жити: «Величие России – вот о чем грезит Екатерина. Восстановление Греческой империи на берегах Босфора – вот заветный план ее и Потемкина. Славные победы, военная сила, крепость правительства – вот единственные оплоты против той бури, которая начинается на Западе…»  [7, 83]. Крім того, у поданні Соловйова діяльність Катерини II є логічним продовженням славних справ перетворювача Росії – невпинного трудівника Петра I, лідера своєї епохи.

Концептуально вагомим, на наш погляд, є й образ Платона Зубова – останнього фаворита Катерини II. Порівнюючи його з Г. Г. Орловим та Г. О. Потьомкіним, романіст доходить висновку про те, що нікчемна у моральному відношенні людина ніколи не зіграє видної ролі в історії та не стане в один ряд з воістину видатними історичними особистостями. Прикладом, що ілюструє цю тезу, служить наступна характеристика, дана письменником своєму персонажу: «Восемь лет продолжалось его могущество, и в эти восемь лет окончательно создалась и упрочилась его репутация. В темных и далеких уголках России жива была память о богатыре Орлове, о великане Потемкине, но там не знали о существовании пигмея Зубова. О нем знали в других слоях общества, в других сферах – и здесь заслужил он общую ненависть, общее презрение. На него смотрели всюду, как на неизбежное зло, с которым нельзя бороться, как на зло противное, отталкивающее» [6, 46].

Ми поділяємо переконання О. О. Ізмайлова, який вважав, що при відтворенні образу П. О. Зубова письменник спирався на вірш Г. Р. Державіна «Вельможа» (1794). Найкращим тому підтвердженням є зображена у першій частині «Вольтерьянца» сцена прийому прохачів ясновельможним князем, який позиціонує себе як земного бога [1, 140].

Репрезентативним у контексті зазначеної проблеми є й образ цесаревича, а згодом – імператора Павла I. Критики нерідко дорікали письменника «за пристрастие» до цієї історичної особи [2, 464]. Численні попередники Вс. Соловйова у сфері історичної белетристики, навпаки, зображували павловську епоху в негативних барвах, а центральну її фігуру представляли жорстоким тираном і самодуром. Вектор же сприйняття загадкової особистості Павла Петровича в «Хронике четырёх поколений» суттєво змінюється. Образ імператора Павла створений у ній всупереч стереотипам. Суб’єктивна оцінка романістом діяльності Павла I, настільки очевидна в романах «Сергей Горбатов» і «Вольтерьянец», пояснює його прагнення показати найкращі риси характеру государя, про які ні слова не сказано в істориків.

Тепле ставлення письменника до російського монарха виразно проступає у характеристиці, даній йому княжною Тетяною Пересвєтовою: «<…> этот человек самый несчастный, какого только можно встретить в жизни. Есть люди, которым все дозволено, и все удается, они могут делать какие им угодно ошибки, и каждая из таких ошибок обращается в их пользу. <…> Есть другие люди, которым ничто не удается, которых преследует будто какое-то проклятие, ими не заслуженное; все обращается им во вред и в осуждение, и каждое обстоятельство складывается для них бедою. <…> Они питают в себе великие замыслы, они относятся к ближним своим как истые христиане, а, между тем, их считают чуть ли не извергами, их сердце обливается кровью, а их обвиняют в холодности, в себялюбии. Такой вот, такой человек и государь наш. <…> Всякий ждет себе от него погибели, а он хочет всем блага» [6, 318].

Російський самодержець показаний Соловйовим як особистість надзвичайно неординарна та наділена високими моральними якостями. Незважаючи на ці якості Павлу I все ж таки не вдалося стати видатним правителем, як його царствена матінка, та залишити значний слід в історії, він, на відміну від Катерини II, був позбавлений настільки необхідної йому підтримки з боку вірнопідданих, які нерідко помилково тлумачили його бажання (виняток у цьому сенсі становлять лише безмежно віддані Павлу Петровичу Ф. В. Ростопчин та І. П. Кутайсов, однак підтримки, що надавалася ними, государю було недостатньо). На превеликий жаль, благі помисли імператора, спрямовані на вдосконалення державного устрою, не знайшли належного відгуку в серцях сучасників. Таким чином, на сторінках «Хроники…» перед нами постає шляхетний лицар, над яким тяжіє печать самотності.

Олександр I, на думку Соловйова, також не реалізувався як правитель. Монарх, який блискуче почав свою державну діяльність і звільнив Європу від Наполеона, в останні роки свого царювання став абсолютно байдужим до того, що відбувалося, потрапивши під вплив грубого та неосвіченого графа О. А. Аракчеєва. Крім того, знаючи про майбутній бунт проти законної влади в Росії, Олександр Павлович не став вживати жодних заходів для того, щоб йому запобігти: «<…> Петербург был как-то мрачен. <…> неудовольствие охватывало умы. Имя Аракчеева произносилось все с большим и большим негодованием. В самых разнообразных кружках и слоях столичного населения ходили толки о каком-то заговоре. Многим было известно, что государь уже не раз получал доносы, разоблачения, только оставлял их без внимания» [8, 286].

Микола I, який змінив на престолі старшого брата, навпаки, зумів придушити повстання та не дав похитнутися царському самодержавству. За спостереженням Є. М. Пульхрітудової, у романі Вс. Соловйова «Старый дом» має місце реміфологізація особистості імператора, характерна для сучасної письменникові історичної белетристики: «Идеал непреклонного самодержца, железной рукой ведущего подданных к славе и благоденствию, <…> вновь оживает на страницах массовых изданий» [5, 173]. Глибока симпатія Соловйова до наступника Олександра I, як вважає літературознавець, відрізняє «Хронику…» від творів М. С. Лєскова (оповідання «Кадетский монастырь» (1880), роман-фантасмагорія «Чертовы куклы» (1891) та ін.), яким притаманна явна антимиколаївська тенденція.

Підсумовуючи все вищесказане, варто зазначити, що незважаючи на присутність у п’ятитомній сімейній хроніці Вс. С. Соловйова різних рівнів художньої образності, у якості форми вираження історіософської концепції її автора ми виділяємо тільки образи персонажів, у яких втілені його історіософські ідеї. Історіософську проблематику художнього циклу актуалізують, насамперед, образи російських монархів XVIIІ–XІХ століть – Катерини II, Павла I, Олександра I, Миколи I – та, певною мірою, їхніх сподвижників – П. О. Зубова, Г. Г. Орлова, Г. О. Потьомкіна, Ф. В. Ростопчина, І. П. Кутайсова, О. А. Аракчєєва. За допомогою відтворення образів історичних персонажів «Хроники четырёх поколений» романіст звертається до історіософського осмислення рушійної сили історичного процесу, тобто намагається художніми засобами вирішити таку проблему, як роль особистості в історії.

 

Література

1.        Измайлов А. А. Всеволод Сергеевич Соловьёв. Очерк жизни и литературной деятельности. Соловьёв Вс. С. Собр. соч.: в 40 т. Санкт-Петербург: Издание Н. Ф. Мертца, 1903–1904. Т. 40: Святочные рассказы; Кавказские легенды; Десять лет. 1904. С. 119–166.

2.        Измайлов А. А. Всеволод Соловьёв. Измайлов А. А. Литературный олимп. Москва: Типография Т-ва И. Д. Сытина, 1911. С. 459–472.

3.        Мясников А. Образ. Тимофеев Л. И., Тураев С. В. Словарь литературоведческих терминов. Москва: Просвещение, 1974. С. 241–248.

4.        Образ. Словарь современного русского литературного языка: в 17 т. Москва; Ленинград: Издательство Академии Наук СССР, 1950–1965. Т. VIII: О. 1959. Стлб. 355–358.

5.   Пульхритудова Е. М. Творчество Н. С. Лескова и русская массовая беллетристика. В мире Лескова: сб. статей. Москва: Советский писатель, 1983. С. 149–185.

6.        Соловьев Вс. Собр. соч.: в 9 т. Москва: ТЕРРА – Книжный клуб, 2009. Т. 4: Хроника четырёх поколений: Вольтерьянец: исторический роман. 448 с.

7.        Соловьев Вс. Собр. соч.: в 9 т. Москва: ТЕРРА – Книжный клуб, 2009. Т. 3: Хроника четырёх поколений: Сергей Горбатов: исторический роман. 432 с.

8.        Соловьев Вс. Собр. соч.: в 9 т. Москва: ТЕРРА – Книжный клуб, 2009. Т. 5: Хроника четырёх поколений: Старый дом: исторический роман. 432 с.

9.        Чернышевский Н. Г. Критический взгляд на современные эстетические понятия. Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч.: в 15 т. / под. общ. ред. В. Я. Кирпотина. Москва: Гослитиздат, 1939–1953. Т. 2: Статьи и рецензии 1853–1855. 1949. С. 127–158.

10.   Щедрина Н. М. Исторический роман в русской литературе последней трети ХХ века (Пути развития. Концепция личности. Поэтика): дис. … д-ра филол. наук: 10.01.01 / Башкир. гос. ун-т. Уфа, 1995. 379 с.