Торкут Наталія Миколаївна, доктор філологічних наук, професор, начальник Українського міжуніверситетського шекспірівського центру Запорізького національного університету «Смерть короля Англії Генріха IV в інтерпретаціях ренесансної історіографії та драми: Е. Голл, Р. Голіншед, В. Шекспір»

 

Торкут Н. М.

д. філол. наук, професор,

Запорізький національний університет

 

Смерть короля Англії Генріха IV в інтерпретаціях ренесансної історіографії та драми:

Е. Голл, Р. Голіншед, В. Шекспір.

 

Смерть вінценосної особи, особливо середньовічного монарха, завжди постає однією з найпродуктивніших точок перетину історії і літератури, провокуючи дослідників на інтерпретації обставин і наслідків, а письменників на домисли щодо прихованих причин, таємних знаків, дивовижних пророцтв  тощо. Серед чинників, які перетворюють фінал життєвої історії королів і королев на об’єкт прискіпливої уваги сучасників і нащадків, можна виокремити як онтологічні (нерідко смерть вінценосної особи мала місце при доволі дивних чи непрояснених обставинах або ж була насильницькою), так і ті, що мають ознаки метафізичності (втручання потойбічних сил, віщі сни, прокляття та ін.).

Крім того, згідно з середньовічними уявленнями, як переконливо доводить історик Е. Канторович, король мав дві іпостасі: божественну, яка по своїй природі безсмертна і виступає наріжним каменем династичного престолонаслідування, та земну, що представлена тлінним тілом, яке народжується, живе і помирає. З огляду на це, смерть людини, яка зійшла на трон і стала помазаником Божим, виходить за рамки приватної біографії і сприймається як подія значно глобальніша за своєю концептуальною сутністю і масштабніша за наслідками.

Смерть короля Генріха IV (1366–1413) – представника династії Ланкастерів, що у 1399 році узурпував англійський престол у Річарда ІІ і, ймовірно, був причетний до підступного вбивства останнього, прикметна насамперед метафізичною складовою. Визнаючи власну провину за  насильницьку смерть Річарда ІІ, Генріх IV дає обітницю здійснити паломництво до Єрусалиму, щоб спокутувати свій гріх. Але через пророцтво, згідно з яким йому судилося померти саме в Єрусалимі, він весь час відкладає цю  подорож, і зрештою помирає у палаті Вестмінстерського палацу, яка має назву Єрусалим. Крім того, цікавим є так званий епізод з короною, який знайшов відображення і в текстах тюдорівських історіографів  і в драматичній історичній хроніці В. Шекспіра «Генріх IV (частина ІІ)».

У тюдорівській Англії історія декларативно проголошувала власну зверхність над іншими проявами духовної активності, а фактично залишалася різновидом художньої творчості. Історичний факт, хоча й мислився як самоцінний, однак витлумачувався з огляду на ідеологічне замовлення чи політичну доцільність. Вплітаючись у цілісний контекст, він набував певного ідейного навантаження, спонукаючи реципієнта до розмислів у заданому автором напрямку. Поєднання історично достеменного, легендарного та міфопоетичного начал інспірувало читачів до проведення паралелей між минувшиною і сучасністю, що давало історії право називатися «школою політики» і «школою моралі» [2, 250].

Хроніка Едварда Голла «Союз двох шляхетних і прославлених родів Ланкастерів і Йорків» (1548) є однією з перших «проблемних» історичних хронік, оскільки автор, як справедливо наголошує М. Барг, розглядає всі події «під одним кутом зору: наскільки благотворним було для Англії сходження Тюдорів на престол, якою мірою воно було обумовлене божест-венним провидінням та підготовлене всіма подіями того часу» [1, 101].

Змальовуючи сцену  смерті Генріха IV, Е. Голл спочатку інформує про казус, що трапився в останні години життя монарха: «Будучи тяжко хворим, як пишуть історики, він наказав, щоб біля його голови на подушку поклали корону, та раптом йому стало так зле, що він знепритомнів, і здавалося, що всі життєві сили залишили його: ті камергери, що доглядали за ним та лікували його тіло, подумали, що він уже відійшов, тож накрили його обличчя льняною полотниною. Принц, його син, якого одразу ж покликали, увійшов до кімнати, взяв корону та вийшов: батько, який несподівано прийшов до тями, одразу побачив, що корони немає, і, дізнавшись, що принц, його син заволодів нею, наказав йому негайно повернутися та запитав, чому той повів себе так непристойно» [1, 101].

Далі історіограф відтворює діалог між принцом і королем, при цьому кожна репліка, попри всю свою лаконічність, наділена потужним характеротворчим потенціалом. Словам принца передує авторська ремарка: «сміливо відповів». Дві репліки майбутнього короля демонструють його бажання дотримуватися закону, шляхетність і, навіть, певну дотепність. На звинувачення батька він дає наступне пояснення: «Сер, і я, і всі люди вирішили, що Ви залишили цей світ, тому я, як Ваш наступник і спадкоємець, взяв її [корону – Н.Т.] як свою власну, а не як Вашу». Король реагує на це дещо неочікувано: очевидно, що він приймає таке пояснення, але водночас воно наштовхує його на розмірковування щодо законності власних дій. У вуста помираючого Генріха IV хроніст вкладає такі слова: «Та яке я мав право на неї і як я насолоджувався нею, про це знає лише Бог». Схоже, що тут імпліцитно закодована ідея передсмертного страху Генріха IV, котрий свого часу узурпував владу. Згодом  саме цей акцент знайде подальший розвиток в історичній хроніці Вільяма Шекспіра.

У наведеному епізоді Е. Голл поєднує дві дискурсивні стратегії – анекдот і притчу. При цьому анекдот не просто пожвавлює розповідь, а перетворює реальну або легендарну подію з життя історичних осіб на привід для репрезентації етичного модусу. Використання діалогічного мовлення відкриває перед автором широкі можливості для логічного узгодження об’єктивного і суб’єктивного начал. Вищенаведені слова Генріха IV спонукають читачів замислитись над цілою низкою морально-етичних проблем, пов’язаних із законністю престолонаслідування, узурпацією влади та обов’язками монарха. Корона виявляється при цьому не просто матеріальним об’єктом, що наділений символічним значенням (атрибут влади), а також і субституціональною метафорою, яка активізує рефлексії щодо кореляції політики і моралі, зовнішнього і внутрішнього, земного і небесного.

Цікавим чином репрезентує останні дні короля Генріха IV на сторінках своєї праці інший хроніст Рафаель Голіншед – автор славнозвісних «Хронік Англії, Шотландії та Ірландії» (1577), за якими  вивчав англійську історію сам Вільям Шекспір [6, 200]. «Хроніки» Голіншеда поєднують безпристрасну лаконічність анналів, емоційну нейтральність фактографічності та суто романічні за своєю художньою природою вставки-коментарі, де увазі читачів пропонуються авторська версія розуміння конкретних історичних прецедентів та авторське бачення потайних механізмів людських вчинків і перебігу історичних подій.

Описуючи останні дні короля Генріха IV, хроніст суттєво урізноманітнює монументальну стриманість літописного стилю, запозичену з безпосередніх «першоджерел». Одним із них, вірогідно, був вищезгаданий текст Е. Голла, про що свідчить цілковита ідентичність окремих описових речень та діалогу між помираючим королем і принцом. Але Р. Голіншед розширює епізод, розвиваючи ідею морально-психологічних страждань Генріха IV, що експліцитно представлена у діалозі, наведеному в хроніці Е, Голла. Хроніст доволі специфічним чином розгортає коротку фактографічну ремарку свого попередника про те, що смерть короля сталася в кімнаті Вестмінстерського абатства, яка мала назву «Єрусалим».

Коли Генріх IV знепритомнів, розповідає Голіншед, він був перенесений до Вестмінстерського абатства, де його всіляко намагалися повернути до життя. Прийшовши до тями, король запитав камергерів, де саме він знаходиться. Коли ж почув назву кімнати, то промовив: «Хвала Господу на небесах, за те що тепер я знаю, що я помру тут, у цій кімнаті, згідно з пророцтвом, яке було мені дано, що маю завершити життя своє в Єрусалимі» [5, 204]. До речі, під пером В. Шекспіра ця сцена перетвориться згодом на досить оригінальний сюжетний мотив.

Манері Голіншеда властиве включення до тексту хроніки внутрішніх монологів і молитов історичних персонажів, власних моралізаторських пасажів та резюмуючих вердиктів. Така техніка привносить до історичного наративу певний драматизм. Якщо у Е. Голла текст вибудовується за принципом синтагматичного розгортання теми (хвороба Генріха IV, епізод з короною, смерть короля, що сталася в кімнаті під назвою «Єрусалим»), то у Р. Голіншеда спостерігається парадигмальне розгортання авторської моральної ідеї. Генріх IV у нього – монарх, який усвідомлює власний гріх (узурпація трону) та сподівається спокутувати його. Щоправда, сам Голіншед не намагається переконати читачів у правдивості тих слів, які промовляють історичні особи в його творі, більш того – він неодноразово підкреслює, що читач має на власний розсуд вирішити, якою мірою ті чи інші слова, репліки або думки відповідають гіпотетичній дійсності: «чи було те, що він сказав, правдою, на яку так сподіваються ті, хто вірить у безглузді пророцтва та байки, чи було воно вигадкою, як це зазвичай трапляється, нехай обізнаний читач вирішить на власний розсуд» [5, 204].

Таким чином, історично достовірний факт репрезентується Голіншедом у своєрідному психологічному оздобленні, персонаж хроніки при цьому переростає завузькі для нього рамки етикетного шаблону («король», «підлеглий», «вірний підданий», «зрадник») і перетворюється на художній образ. Автора цікавить не тільки історична конкретика (стихія факту), а і логіка людських вчинків. Це помітно розширює смисловий спектр його «Хронік», наділяючи їх певним антропологізмом. Завдяки цьому історія постає і як невичерпне джерело прецедентів, що можуть повторюватися, і як моральний урок, і як «викривальниця прихованого».

У Голіншеда, як і у Голла, діалоги вибудовуються з коротких реплік, небагатослівних речень та лаконічних, проте змістовно насичених фраз. Такий характер діалогічного мовлення дозволяє хроністам, не уповільнюючи загального ритму історіографічного наративу, помітно пожвавити свою розповідь. Це, з одного боку, сприяє певній белетризації їхніх історичних текстів, а з іншого – виступає важливим смислогенеруючим чинником. Якщо Е. Голл надає перевагу розлогим риторичним пасажам, які дозволяють читачам зрозуміти авторське ставлення до описуваного, то Р. Голіншед прагне інтерпретувати історичні події так, щоб його точка зору була переконливою. Такий ефект досягається за рахунок «відтворення» окремих реплік історичних осіб та акцентування прихованої «мотивації» їхніх вчинків, яка проступає як імпліцитна сутність у монологах або відкрито декларується в діалогах.

Навдивовижу цікаву художню інтерпретацію епізоду з короною пропонує драматичній історичній хроніці «Генріх IV» (1596–1599) Вільям Шекспір. Написані на сюжети з вітчизняної історії, хроніки В. Шекспіра характеризується виразним тяжінням до трагедійного звучання, високою подієвою динамікою, наявністю напруженого соціально-політичного конфлікту. Їх не можна вважати простими драматизованими ілюстраціями певних історичних подій, адже органічно поєднуючи глибокі історіософські ідеї та  психологічні спостереження, вони мають незаперечну естетичну цінність.

Хроніка «Генріх IV» складається із двох самостійних частин, які утворюють органічну цілісність провідних сюжетних колізій, пов’язаних з долею трьох дійових осіб: Генріха IV, принца Генрі та Фальстафа. Шекспір створює навдивовижу оригінальне драматичне полотно, що відзначається цілісністю художньої концепції, виразним окресленням характерів, чіткою композиційною структурою, в якій органічно поєднуються дві рівноцінні сюжетні лінії. Перша з них, що подана у віршованій формі, представляє світ високої політики, де вирішуються державні справи і приймаються історичні рішення, друга ж – у прозовій формі змальовує сферу повсякденного життя тогочасної Англії, репрезентуючи цілу галерею яскравих і повнокровних художніх образів представників широких соціальних верств. За масштабністю творчого задуму та мистецькою віртуозністю його втілення ця хроніка може бути прирівняна, за словами М. Ван Дорена, до собору, грандіозна велич якого через велику кількість нефів і порталів не порушується, а навпаки, лише зростає. «Історія постає в ній у найширшому сенсі: знаходиться місце і для таверн, і для повій, і для п’яничок; героїчна драма тут супроводжується всюдисущою пародією і волаючим голосом правди. Як наслідок - створюється більш ніж переконливий образ реальної дійсності» [4, 116].

Не порушуючи в цілому загальної історичної канви, Шекспір орієнтується насамперед на реалізацію власного творчого імперативу. Він керується виключно художніми спонуками, коли вдається до ущільнення часу, перегрупування окремих подій, привнесення нових ідейно-змістових акцентів, що сприяють більш виразній характеристиці головних дійових осіб і більш рельєфній репрезентації художньої концепції твору.

П’ята сцена IV дії у другій частині ділогії змальовує останні години життя Генріха IV, причому зв'язок шекспірівського тексту з першоджерелом – хронікою Р. Голіншеда – не викликає жодних сумнівів. Втім, під пером геніального драматурга добре відомий його сучасникам епізод з короною набуває нових ціннісних смислів і особливої художньої переконливості.

На початку сцени ми дізнаємося, що хворий король засинає і саме в цей час в кімнату заходить його син принц Генріх, який бажає залишитись наодинці з батьком. Внутрішній монолог принца сповнений філософських розмірковувань і водночас психологічно переконливий. Спочатку Генріх з гіркотою констатує, які небезпеки й тяготи несе в собі корона:

Чому лежить корона на подушці,

Ця подруга постелі неспокійна?

Блискучий клопіт, золота тривого,

Що браму снів тримаєш часто навстіж

В безсонну ніч! Ось він з тобою спить,

Але не солодко й не міцно так,

Як той, хто в простім ковпаку нічному

Хропе всю ніч на тапчані твердім.

Величносте, як болю завдаєш ти

Своєму носієві, - ти для нього,

Мов панцер пишний у спекотну днину,

Що , захищаючи, пече … [3, 325]

Згодом, помітивши, що легка пушинка непорушна перед вустами короля, принц висловлює щирий смуток з приводу його смерті, кладе собі корону на голову і дає обітницю бути спадкоємцем престолу, достойним пам’яті батька-державця. Такі серйозні слова із вуст принца, який вів розгульне життя у товаристві розпусників і шибайголів, до певної міри дисонують з тим образом-іміджем, який складався у реципієнта протягом першої частини дилогії. Але водночас, вони виступають своєрідним водорозділом між двома етапами життя цього героя: на наших очах народжується майбутній король – Генріх V, який буде найпривабливішим у галереї шекспірівських монархів.

Не менш важливим для загальної концепції і цієї сцени, і твору в цілому є й наступний монолог Генріха IV, коли той опритомнів, побачив, що з подушки зникла корона і дізнався, що її забрав принц. Тут бачимо і гіркоту батьківського розчарування, і весь біль від усвідомлення того, що всі його труди і навіть гріхи, які він вчинив заради корони, були марними, адже:

…За нашу ж працю

Як трутнів нищать нас. І цю гіркоту

У смертну мить повинен пити батько [3, 326]

Діалог між королем і принцом вражає психологічною переконливістю, а динаміка емоційних трансформацій (перехід від відчаю й образливих звинувачень на адресу сина до прийняття його позиції, визнання її слушності й зрештою до гордості за нього) не залишає реципієнта байдужим. Риторична репрезентація драматичної життєвої колізії, яка постає у двох контрастних проєкціях, запускає механізм емпатії. Спочатку ми бачимо ситуацію з «викраденням» корони очима вмираючого короля:

Невже мій трон так прагнеш ти посісти,

Що цей вінок завчасно одягаєш?...

Та потерпи. Такий легкий вітрець

Підтримує моєї влади хмарку,

Що скоро упаде вона. Мій день

Потьмарився.Мою корону вкравши,

Що й без гріха б дісталася тобі

За декілька годин, ти в смертну мить

 Припущення мої скріпив печаттю:

Не любиш ти мене…

Змішай мій прах із прахом забуття [3, 327].

Наступний текстовий пасаж – пояснення принцом власної поведінки і логіки, якою він керувався, справляє враження, подібне до проявлення негативу фотоплівки. Його слова емоційно наснажені і водночас раціонально логічні, але за цією раціональністю приховується не тверезий розрахунок чи прагматично-корисливі спонуки, а містична експлікація метафізичного смислового потенціалу низки метафор, якими принц наділив корону у попередньому своєму монолозі. Він пояснює батькові:

Ввійшовши, думав я, що ви померли,

І, сам від того напівмертвий, гнівно

Став докорять короні, мов живій:

«Важкі турботи, зв’язані з тобою,

Знесилили мойого батька тіло.

Зі злота щирого тебе скували,

Однак воно мені найгірше в світі….»

                                    … Із тим

Докором я, велителю державний,

Надів на голову твою корону,

Щоб ніби з ворогом, який убив

Мойого батька на очах у мене,

До бою стать, як вимагає честь

Од вірного наступника престолу [3, 329].

І для короля, і для сучасників драматурга, патетична риторика принца була цілком переконливою. Генріх IV, побачивши у поведінці сина промисел Господній, схвально відгукується про його мудрість, дає поради щодо керування державою і благословляє на щасливе правління. Крім того, у фінальній промові короля лунає розкаяння у гріхах, які він вчинив заради трону. І відправною точкою цих зізнань постає знову ж таки корона:

…Те відає лиш Бог,

Яким крутим та звивистим шляхом

Сягнув корони я.Мені лиш знати,

З яким я острахом носив її.

Тобі вона дістанеться законно [3, 329].

Ідея щодо законності престолонаслідування принцом Гаррі, який ось-ось стане Генріхом V, обігрується в цій промові на різні лади: батько не просто розгортає перед сином панораму своїх ганебних або кривавих діянь, але й наголошує на тому, що:

Однак все зміниться з моєю смертю:

Що захопив я силоміць, тепер,

Перейде, сину в спадщину до тебе,-

Корону ти носитимеш по праву! [3, 329].

До речі, акцент на тому, що попри всі гріхи батька, який незаконно зійшов на трон, син уже буде законним королем, приховував в собі серйозну політичну небезпеку, адже по суті він міг розглядатися як своєрідне заохочення до узурпації влади.

Отже, смерть короля Генріха IV в драматичній хроніці Вільяма Шекспіра зображена і як драматична подія приватного життя головних героїв (батька і сина), що викликає потужні контрастні емоції, і як історична подія глобального масштабу. Напівлегендарний епізод з короною, який, вірогідно, мав місце в реальності, використовується драматургом не лише як фабульний момент, але і як привід для філософських та етико-педагогічних рефлексій, як свого роду «школа політики і школа моралі» і водночас як важливий елемент творення художніх образів, така собі характерологічна стратегія.

 

Література

1.            Барг М. А. Шекспир и история. Москва : Наука, 1979. 216 с.

2.            Торкут Н. «Школа політики» і «школа моралі»: епістемологічні засади англійської ренесансної історіографії. Ренесансні студії. Запоріжжя, 2013, Вип. 20–21. С. 225–250.

3.            Шекспір В. Генріх IV. Твори в шести томах. Том 3. Київ : Дніпро. С. 250–348.

4.            Doren M. Van. Shakespeare. New York : Doubleday, 1939.

5.            Holinshed R. The Chronicle (selections). Renaissance England. Poetry & Prose from Reformation to the Restoration / Ed. by Roy Lamson & Hallet Smith. New York : W. W. Norton & Co, 1956.

6.            Renaissance England. Poetry & Prose from Reformation to the Restoration / Ed. by Roy Lamson & Hallet Smith. New York : W. W. Norton & Co, 1956.