Ромас Людмила Миколаївна, кандидат філологічних наук, доцент Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» «Специфіка зображення реалій Запорозької Січі в історичних романах Ю. Мушкетика»

 

Ромас Л.М.

к. філол. н., доцент

Національний технічний університет

«Дніпровська політехніка» 

СПЕЦИФІКА ЗОБРАЖЕННЯ РЕАЛІЙ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ В ІСТОРИЧНИХ РОМАНАХ ЮРІЯ МУШКЕТИКА

 «Козацький епос» Юрія Мушкетика,  присвячений трагічним часам великої Руїни та Коліївщини. У ньому письменникові вдалося створити багатоплановий образ українського козацтва і Запорозької Січі як сакрального центру, що зберігає традиції українського етносу. Особливу увагу хотілося б звернути на відтворення реалій Запорозької Січі у таких творах, як «Семен Палій» (1954), «Гайдамаки» (1957), «Яса» (1987), «Гетьманський скарб» (1993), «На брата брат» (1994), «Погоня» (1997) та  «Прийдімо, вклонімося» (1997). У цих текстах письменником було створено багатоплановий образу українського козацтва – основи нації і держави, бо Україна тих історичних часів постає саме як козацька держава, а Запорозька Січ – як її осердя, сакральний центр, що зберігає традиції українського етносу. Образ минулого завжди поставав найбільш вагомим аргументом в обґрунтуванні об’єднавчої культурної основи національної спільноти. У творах Юрія Мушкетика відбувається міфологізування козаччини, відродження національної самосвідомості саме через зображення величі й самобутності Запорозької Січі.  Одна з причин ідеалізації козаччини була визначена ще Дмитром Яворницьким: «Різка протилежність між Запоріжжям і Україною, з одного боку, та Великоросією – з другого найбільше почала проявлятися у другій половині XVII століття. Протягом усього цього часу в Московській державі посилено розвивалася ідея державності, тоді ж у Запоріжжі й Україні найбільше виявлялося прагнення утримати одвічні права і вольності і через них зберегти індивідуальність народу» [3, 8]. То ж для письменника звернення до трагічних часів нашого минулого в його історичній романістиці було насамперед поступовим сходженням до ствердження неповторної самобутності й національної самодостатності народної свідомості, коли художнє осмислення устрою Запорозької Січі перетворилося на розлогий опис, сповнений філософського та психологічного звучання.

У романі «Яса» Юрій Мушкетик зосередився на відтворенні внутрішнього устрою козацької вольниці, відходячи і від міфологічно означеного ідеалізування, і від зведення історії січового братства до історії окремих її отаманів. Він, безумовно, прагнув, щоб події якомога точніше й повніше відповідали дійсності, зокрема й деталі побуту, обстановки, зброї тощо. «Ясу» по праву можна вважати своєрідним енциклопедичним зведенням інформації про специфіку зображуваних часів, звички козацтва, особливості трудових процесів, торгове життя, історичний колорит роману, означений елементами одягу, транспорту, засобів пересування, обміну новинами, тонкощами дипломатичних стосунків. Деталізоване зображення дозволило авторові  відтворити справжнє відчуття реальності досить віддаленої в часі доби.

Одним із аспектів характеристики козацького життя у творах Ю. Мушкетика є яскраво емоційне введення ознак запаху, починаючи від першої історичної повісті «Семен Палій» і закінчуючи романом «Прийдімо, вклонімося».  Приділяючи багато уваги зображенню укладу січового братства, письменник уводить мотиви життєствердного, природного начала, порівнюючи козацький курінь із вуликом, де кожен робив свою справу. Серед найважливіших чинників національного простору степове привілля найбільше відповідає сутності козацької вольниці – під відкритим небом серед безмежжя землі і повівів вітру виколихується золота яса, незнищенна і чиста, і водночас степ постає як образ землі, напоєної козачою кров’ю, позначеної похмурими курганами як знаками смерті. Дуальна наповненість художнього образу степу в романі виражена за допомогою рослинної символіки. Степ як природна стихія вміщує в собі і можливість первозданної неторканності, в якій набирається снаги козацтво, і безмежний простір для хліборобської праці, тому що криваві засіви козацькими головами обов’язково повинні змінитися на буяння щедрих ланів, бо доля в національному самоусвідомленні українця нерозривно поєднується з образом жита як незнищенного життя. Головний герой «Гетьманського скарбу» Іван Сулима, тужачи на чужині за Україною, бачить рідну землю саме як позачасовий степовий простір гармонії. Серед сакральних топосів і ріка Дніпро з порогами. Пороги випробовують людину смертельною загрозою, яку щасливо переживають герої роману «На брата брат» Матвій і Супрун. Водночас Дніпро асоціюється й зі світом одвічної свободи, справжньої сутності буття, коли ріка, степ і людина стають органічним цілим. Велич, краса і могутність землі, яку живлять води Дніпра, є одночасно і причиною спустошливих воєн, що терзають тіло України. У такому контексті священна ріка постає останнім і єдиним джерелом пам’яті й запорукою безперервності життя нації у трагічні часи  Руїни.  

Окремо хотілося б зупинитися на явищі побратимства в козацькому середовищі. Звернення до історичного минулого свого народу для Юрія Мушкетика не постає як самодостатня мета, хоча, за словами самого письменника, автор завжди прагне, щоб події у творі якомога точніше й повніше відповідали дійсності. Головним усе ж  слід вважати розуміння того, як історична доба, конкретні життєві обставини визначали долі людей, виокремлювали неперебутні цінності світоглядних орієнтирів. У всій «козацькій епопеї» автора окремою цариною художнього дослідження внутрішнього світу людини стала проблема взаєморозуміння і спілкування, висвітлена в контексті його історичної зацікавленості насамперед через багатогранне звернення до такого духовного феномена українського козацтва, як побратимство. Звичайно ж, побратимство входило до основних складових так званого культурного коду національної спільноти українців, без якого феномен козацтва немислимий як такий. Проблема побратимства, що руйнується зсередини, проходить через увесь масив історичної прози письменника, найбільш повно розгортаючись в романі «Яса». Яскравим виявом духовного братства, зруйнованого заздрістю і зрадою, є історія Лавріна Перехреста і Марка Нагайця. Вимальовуючи рух характерів, Ю. Мушкетик виходить з переконання, що людська суть, осердя особистості, в кожного одна й не змінюється докорінно на всьому віку. Тобто людина вдосконалюється чи занепадає у межах власної морально-психологічної структури, не підвладної принциповому переінакшенню. Витоки побратимства Лавріна і Марка – у спільності сирітської долі. У романі функціонує й інша братня пара – це Ждан і Митрофан Гуки. Розкриваючи долю цих героїв, Мушкетик вдається до художнього прийому подвоєння сюжетної організації. Письменник використовує тему кровного братства і як художній засіб змалювання українського села тих часів. Тут домінуючою стає тема трагічної втрати родинної основи нації, коли цілі села постають як села дівиць і вдів.

Проблема побратимства, як кровного, так і духовного, постає в романі  «На брата брат». Саме цей твір, до якого, за словами письменника, він ішов усе своє життя, викликав низку літературно-критичних досліджень, в основі яких був аналіз «найболючішого для українства з усією його ментальністю вузла трагізму» [2, 119]. Звертаючись до трагічних часів з української історії, письменник відтворює один з найбільш непрояснених і суперечливих періодів рідної землі, коли, з одного боку, могли б відкритися шляхи до самостійності державного життя, з іншого боку, починалися часи великої Руїни. Розбрат, який врешті-решт призводить не тільки до повного духовного розриву, а й до відкритого виступу у ворожих лавах єдинокровних. Розкраяне серце, у якому найближчі й найрідніші опиняються так чи інакше за рокованою межею ворожнечі, – ось страшна і наростаюча лінія розвитку романного сюжету, коли на зміну розумінню того, що найбільшим і найголовнішим дарунком людини є почуття любові, приходить спопеляюче почуття ненависті. Для рідних братів, які фізично відчували переливання один в одному спільної крові, бачили один сон на двох, звершували зі сльозами на очах спільну молитву на березі Дніпра, врятувавшись після смертельної пригоди на порогах, подібне відривання один від одного позбавляє життєвої снаги. Мотив лицарства і лицарської звитяги в історичних творах Юрія Мушкетика є провідним у відтворенні реалій життя Запорозької Січі. Для романів Юрія Мушкетика характерне широке використання фактографічної основи з називанням багатьох історичних осіб. Ім’я в кожному з його історичних романів досить своєрідно поєднується з моделюванням історичних реалій через свідомість вигаданих персонажів. Показовим у цьому плані є роман «Яса», де відтворена легендарна постать народного героя  Івана Сірка.  

Січ – територія чоловіків, але якби зображення тодішніх реалій не було доповнене жіночністю, то воно було б неповним. Глибинне розуміння жіночості в художньому світі Юрія Мушкетика можливе не через порівняння чоловічого і жіночого начал, а шляхом типологічного зіставлення гендерного підходу з тими формами мистецького виявлення означеної проблеми, до яких звертається письменник у своїй історичній прозі. Світ жіночості в історичних романах Юрія Мушкетика стоїть осібно, не протиставляючись і не порівнюючись зі світом чоловіків. Специфічно національною ознакою буття української жінки, яке багато в чому за своєю внутрішньою сутністю суперечило традиційній патріархальній культурі, постає її самодостатність і внутрішня незалежність (Федосія – («Семен Палій»), Киліяна («Яса»), Олена («На брата брат»), Уляна («Гетьманський скарб»),  Мальва («Погоня»)).

Характерництво як явище було досить поширеним на території Запорозької Січі. Характерник був людиною з усталеним і сформованим духовним світом, що не підлягав впливу з боку середовища людей, навпаки, поставав як самодостатній феномен, утворений специфічним побутуванням козацтва. Відштовхуючись від традиційних уявлень про подібний внутрішній устрій знаного на чарах козака, автор у художньому осмисленні образу характерника виходить зовсім із інших позицій, що пояснюється  специфікою історичного часу Руїни, який складає його основне зацікавлення. Важливим моментом у  мушкетиківському осмисленні й баченні характерництва як явища, що складалося на межі фольклорного осмислення образу козака як захисника рідної землі та філософського аспекту народного світогляду, є антиномічне поєднання. Характерник у Мушкетика постає як людина, максимально наповнена дарами життя, серед яких любові ніколи не відчути без ненависті. Козацтво в першовитоках своїх формувалося не тільки як військове об’єднання, а й як культурно-історичний феномен, тісно пов’язаний з аграрно-магічною обрядовістю, з її обов’язковим перевтіленням людини в іншу істоту, із спрямуванням на якомога тісніший контакт із силами природи. Уміння козака-характерника обертатися тваринами в українській демонології не тільки не засуджувалося, а навпаки, було складовою його героїчної сутності [1, 40-43]. Подаючи образ характерника, Юрій Мушкетик багато в чому порушує усталену традицію розглядати цей національний тип не як певний характер, а як окрему сутність, не залежну від соціальних обставин. Автор розкриває глибинний ліризм героя, подаючи своєрідну «історію» перетворення його на характерника. Тема руйнації проходить наскрізно через усі твори. Паралельно процесам занепадання колишнього повноцінного життя українського села розгортаються і процеси занепаду козацького братства.

                                                        Література

1. Залізняк Л. Українська міфологія: образ воїна-звіра. Пам’ятки України.  1991. №5. С.40-43.

2. Кодак М. Історичне повістування: замки й ключі. Київ. 1999. №3-4. С.119-122.

3. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. У 3 т. Київ : Наукова думка, 1991.  Т.3. 560 с.