Рахно Костянтин Юрійович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства Національної академії наук України; провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному «Козаки-богатирі у фольклорі Холмщини»

 

Рахно К.Ю.

д. іст. н.

Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному 

КОЗАКИ-БОГАТИРІ У ФОЛЬКЛОРІ ХОЛМЩИНИ

 При дослідженні фольклорної традиції українців Холмщини, пов’язаної з козаками, привертає увагу переказ із села Залуше Люблінського повіту (нині Залуче і Нове Залуче Влодавського повіту):

«Є один острів поблизу Франції, де вилуплюються змії крилаті, дуже шкідливі для людей; вони надзвичайно отруйні, і тим шкідливіші при цьому, що мають крила, тому легше їм настигнути того, кого хочуть убити.

Але є там також такі сильні і дуже хороші люди, «богатирі», які вже взяли на себе завдання і присвятили себе тому, щоб захищати бідних людей і вести постійну війну з цими зміями та вбивати їх.

Сплять, отже, вони, ці богатирі, на тому острові, на каменях, ніби мертві, але пильнують постійно: щойно якась змія крилата вилупиться і полетить у світ шкодити людям, тоді один із них схоплюється з гаданого сну і, наздоганяючи її, убиває. Іноді він доганяє її далеко, тільки в чужих краях, тому, що вона вислизає від нього в польоті, але він завжди всіма силами намагається наздогнати її і вбити. Раз я сам бачив, як пролетіла мимо моєї хати така страшна крилата змія, з жахливим шелестом, аж тут невдовзі приїздить змучений, на майже падаючому вже коні козак, так мені здалося, і просить мене дати йому поїсти. Я дав йому чимшвидше, бачачи його втому, він з’їв за одну хвилю стільки, скільки було б на вісімдесят людей. То був саме такий богатир, мав він у собі надзвичайну силу, як вісімдесят людей мало б, і тільки запитав, у який бік полетіла страшна змія, і помчав за нею, як вітер.

Зараз ці богатирі не діють, не вільно їм, вони знесилені, бо зараз такі часи і через це так погано на світі в усьому, але знову настануть часи, коли вони знов відновлять свою силу й тоді будуть знову винищувати зло, і людям добре буде на світі» [11, 258-259].

Крім ототожнення цих богатирів-змієборців із козаками, прикметним є те, що переказ з Холмщини перегукується із архаїчними міфологічними уявленнями про богатирів і їхню боротьбу зі зміями, які були поширені у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття переважно на Нижній Наддніпрянщині і Кубані, але частково також на Лівобережжі та в Середньому Подніпров’ї. Першим звернув увагу на перекази такої тематики фольклорист Михайло Драгоманов. Письменник Олександр Лоначевський записав для нього на початку 1870-х років у Дроздівці Ніжинського повіту на Чернігівщині оповідь про богатирського коня, що, вирізняючись непересічними якостями, у простого власника ніколи не втримається, але, коли прийде йому час, то неодмінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Чоловік, що був на заробітках у Чорноморії, розповідав односельцям, як такого чудового коня, що нікому не давався, вдалося легко приручити звичайному на вигляд робітникові, котрий нічим себе доти не видавав. Він мовив коневі: «Здоров, товаришу! Довго я ждав тебе, та таки діждався; тепер не разлучимось». Кінь відповів лагідним іржанням. Робітник одразу розрахувався у господаря, пояснивши, що повинен іти, куди його Бог посилає, щиро попрощався з товаришами, вихилив одним махом піввідерну діжку горілки, проте відмовився закусити хлібом, бо для нього то було замало, і поїхав, залишаючи глибочезні сліди, а потім слід його урвався – очевидно, він полетів, бо богатирські коні є крилатими. На запитання, яка в них служба й де живуть ті богатирі, оповідач відказав: «Бог їх святий знає! Кажуть, десь на гряниці, чи зміїв стережуть, чи Бог його знає...» [2, 251-254].

За свідченням фольклориста Івана Манжури, у Бердянському й Олександрівському повітах на Катеринославщині в 1880-х – на початку 1890-х років вірили, що «багатирі живуть десь там, де пущи, та стережуть нашу землю від зміїв; отто який змій прорвется, то багатир поженется за ним та і вбьє». Охороняти рідну землю від зміїв і іншої темної сили, що гніздиться по околицях, є їхнім призначенням. У дитинстві богатир мешкає серед звичайних людей, але, виказавши себе, він мусить піти від них. Побачити богатиря можна рідко, бо він «усе одно як святий». Він може шукати свого богатирського коня чи заїхати до шинка випити, а тим часом прив’язаний кінь стовче камінь на пил. «Багатирь як стоїть коло пущів, то йому коня не треба, а вже як поженется за змієм, то його кінь сам найде» [3, 52-53; 7, 8-9]. У бувальщині з Новомосковського повіту Катеринославської губернії розповідалося, як до людей, що ночували в лісі, під’їхав озброєний вершник. Він поцікавився, чи нічого не пробігало. Почувши, що нічого не бачили, вершник відповів, що нічого, він його ще дожене, і рушив далі. Люди навіть злякалися дужого коня, що дуже глибоко гріб копитами землю, і зрозуміли, що то богатир гнався за змієм [4, 163]. Також розповідали, що до людей, які полуднували, підійшов чоловік, наче у чернечому вбранні, при зброї, що вів коня. Він привітався й запитав, чи нічого не бачили. Люди відповіли, що нічого, лише була страшенна буря. «Знаю, вже він далеко, та я його нажену», – відповів гість і попрохав напитися. Випив він ціле барило, подякував, попрощався, сів на коня й помчав, а люди дивувалися глибоким слідам його ніг і кінських копит. То був богатир, який під час свого чергування пропустив змія, а той перед ним пройшов бурею [5, 325; 6, 80]. На Дніпрі, у плавнях вище Каховки, під час повені бачили, як плив богатирський кінь у збруї, який, вискочивши на берег, здійняв страшенну хвилю й не дався спіймати. Він, очевидно, мчав на поклик свого богатиря [5, 326; 6, 80].

В одній із оповідей з Новомосковського повіту був присутній і мотив мешкання богатирів на островах. Якось на Великдень один священик проговорився, що серед селян мешкає богатир. «Я, – каже, – не можу, як багатирь причащаєтся, його духу видержать, та ше як наведу причастя півчаші, так вона стає повная, а як трохи неповну – так верх вижене, тілько-тілько шо не прольєтся». Він знав, хто богатир, але йому було заборонено казати. Тоді люди стали помічати сліди вправ того богатиря, який нагнув до землі дубок, прив’язав до вершка кобилу й відпустив, потім заплів у косу три дубки, що росли від одного кореня. А потім хтось підгледів, як богатир бере млиновий камінь, скочує з могили, а потім настромлює на кілок, бере на плечі й зносить на могилу, де стояв млин. І «він з того часу і пішов десь на острова» [5, 325-326; 6, 80].

Очевидно, зміям раніше належав увесь світ, в якому тепер живуть люди, і лише завдяки діяльності богатирів його вдалося відвоювати. Фольклористові Якову Новицькому на острові Хортиці в середині 1880-х років розказували, що «після Христового рожденія, в шкалубинах, жили змії с трема головами; вони літали по світу, їли людей і всяку звірюку. Довго вони жили на світі і, може, б ще жили, так звоювали їх багатирі-велені... Після багатирів ще жили змії, тіко уже з однією головою...». Один такий змій начебто мешкав колись на Хортиці, другий – на порозі Гадючому, а третій – на острові Перун, що був нижче порога Будила. «Пещери їх і тепер єсть. Ці зміяки похожі були на великих гадюк, тіко уміли літать. Крила у їх були, кажуть, як у кажана, і покриті лускою. Хвіст довгий, а на кінці мов стрілка з зазубнями». Вони порозліталися, коли в цих краях поселилися войовничі запорожці [8, 13-14]. Можливо, саме після подолання зміїв богатирі впали в своєрідний сон, поступившись звичайним людям.

Політичний діяч і письменник Парфеній Смола у своєму рідному селі Дудчина Херсонського повіту й селі Лепетиха Мелітопольського повіту на початку ХХ століття зафіксував перекази, що богатирі є й тепер, і завжди були, бо вони – найпевніші оборонці рідного краю, «і без них нас посіли б усякі вороги». Богатир народжується між звичайних людей від таємного зв’язку красивої на вроду, а також чистої й непорочної душею жінки, зазвичай удови, й батька-богатиря, але ні сили своєї, ні розуму не сміє проявляти до двадцяти, рідше до тридцяти років. Одночасно з ним народжується для нього й кінь, бо звичайні коні його не в силі витримати. Також одночасно народжується для нього й змій. Коли богатиреві виповниться двадцять років і до того часу ніхто не дізнається, ким він є, то для його богатирської сили настає іспит: він мусить сісти на коня, який сам до нього в той час прибіжить, і їхати на яку-небудь могилу. Там на нього буде чекати змій. Коли богатир помчить битися зі змієм, то змій, знаючи, що йому не минути смерті, часто тікає, летить у повітрі, й люди часто його бачать. Якщо богатир досяг необхідного віку, тоді він неодмінно подолає змія, але якщо трапилося, що він не вберігся і стало відомо, хто він такий, то в ту годину, коли його впізнали, він мусить одразу йти битися зі змієм. Тоді двобій може стати для нього фатальним: «Ідучи на боротьбу до змія, багатир вирвав собі з землі трийцятьпудовий якір, обламав йому лапи і тим бився з змієм. Але йому не було ще 20 літ, і не доля йому була побити змія. Бились вони так, що земля трусилася, рибалки цілу ніч не спали, молились за багатиря Богу. Але коли пішли, як сонце зійшло, то побачили, що могилу вороги розрили аж до низу і тут же лежали обидва мертві». Бачити богатиря можна тільки тоді, коли він сам цього захоче. Коли ж він забажає бути невидимим, то так, як і святий, може бути таким. Його не бере ніяка куля. Як тільки богатир уб’є змія, то тоді він летить просто «на гори», де збираються всі богатирі й де знаходиться їхній осідок. Гори ці такі високі, що з них буває видно всю країну, за життям якої вони стежать. На війнах вони воюють за українців. Крім того, Смола чув такі ж оповіді у селах Зікрачі Київського повіту й Пироги Кобеляцького повіту, а також у містечку Глобиному Кременчуцького повіту [9, 202-204].

За віруваннями чорноморських козаків, зафіксованими на початку ХХ століття істориком Федором Щербиною, богатирі теж жили в горах і зрідка з’являлися в степах. Що вони робили в горах, достеменно відомо не було, але прибути в степи вони могли або випадково, або в пошуках коня. Богатир без коня був немислимий в уявленнях козака, бо вважалося, що богатир і богатирський кінь народжувалися одне для одного. Богатирські коні водилися у степах. Вони були надзвичайно сильними, швидкими і могли літати зі швидкістю птаха, бо мали приховані крила. Старі досвідчені табунники вміли їх визначати і здогадувалися, що це за кінь. Невдовзі з’являвся й господар коня, для якого він призначався, тобто богатир. Варто було тому богатиреві тільки свиснути своїм могутнім посвистом – і крилатий кінь мчав до нього. Конярі й табунники помічали іноді, що так зникали часом із табуна найкращі коні. Виїздили богатирі з гір дуже рідко, хіба що в гості до якогось богатиря на інший край світу чи перебуваючи в дозорі. Якщо богатир проїздив через степ, то після нього залишалися брили землі, вивернуті копитами коня. Переважно богатирі були нежонатими, подібно до лицарів-запорожців, та зрідка одружувалися, забираючи з собою «жіночку», що сподобалася. Народжувалися самі вони від звичайних смертних, спершу жили у звичайному середовищі, але коли надходила пора, вони кидали дім і родину й вирушали у богатирські місця. Стародавні дольмени, що часто траплялися на Кубані, місцеві українці вважали богатирськими хатами [10, 166-169]. Існування таких переказів серед чорноморського козацтва недвозначно свідчить, що вони побутували ще в запорожців.

Думки вчених стосовно переказів і бувальщин про богатирів в українській фольклорній традиції другої половини ХІХ – початку ХХ століття різняться. Федір Щербина вважав, що оповіді про них лише почали складатися, але народна свідомість переросла ту фазу, що була необхідною для творення епосу, тож вони залишилися ординарними й нерозвинутими, а з билинами їх об’єднують лише деякі зовнішні риси [10, 166-169]. Натомість, на думку історика й літературознавця Михайла Грушевського, це не зародки, а пережитки вже зниклого в Україні билинного епосу, живий вияв тієї ж ідеї богатирства, що за середньовіччя надихала й групувала довкола себе епічні мотиви, яскраве свідчення свіжості й живучості образу богатирів в українській народній свідомості [1, 68-71]. Цей висновок виглядає більш переконливим.

Помітно, що вершник-богатир – це захисник організованого простору від страшних хтонічних зміїв, що, мешкаючи на околицях цього простору, загрожують його мешканцям. Підтримка світоладу є його покликанням. Цей образ зближує фольклор Холмщини з фольклором колишніх Вольностей Запорозьких, показуючи архаїчність і незаперечну слов’янськість останнього. Мотиви богатирської застави, чудесного народження, розриву богатиря з родиною, змієборства, богатирських коней, богатирської чари, сну, зв’язку зміїв зі стихійними явищами на зразок грози й бурі вказують на спадкоємність із билинним епосом Київської Русі і спорідненість з епічною традицією південних слов’ян. Мотив крилатості коней, типовий для скіфського мистецтва й осетинських нартівських сказань, може, в свою чергу, бути успадкованим від іранського етнічного субстрату. 

Література

1. Грушевський Михайло. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. Київ : Либідь, 1994. Т. 4. Усна творчість пізніх княжих і переходових віків XIII–XVII. Кн. 1. 334 с.

2. [Драгоманов Михаил]. Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. Киев : типография М.П. Фрица, 1876. 647 с.

3. Манджура Ив. О богатырях. Киевская старина. 1888. T. XXII. Август. С. 50–53.

4. Манжура Ив. К вопросу об отголосках богатырской эпохи в южно-русских сказаниях. Этнографическое обозрение. 1893. № 3. С. 163–164.

5. М[анжу]ра И. К поверьям о «богатырях». Киевская старина. 1891. Т. XXXIV. Август. С. 325–326.

6. Манжура Ив. Малорусские рассказы и поверья (Екатеринославской губ.). Живая старина. 1892. Выпуск I. С. 78–80.

7. Манжура И.И. Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою. Харьков : типография К. Счасни, 1890. 194, VII с.

8. Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине. 1875-1905 г. Екатеринослав : типография Губернского земства, 1911. 118 с.

9. Смола П. Перекази про богатирів. Записки Наукового товариства імени Шевченка. 1911. Т. CIII. Кн. III. С. 202-204.

10. Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска. Екатеринодар : типография Кубанского областного правления. 1910. Том 1. История края. 746 с.

11. Kolberg Oskar. Chełmskie: obraz etnograficzny. Kraków : drukiem Wł. L. Anczyca i spółki, 1890. Tom II. X, 266 s.