Ромащенко Людмила Іванівна, доктор філологічних наук, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького «Роман В. Бахревського «Царська карусель. Мундир і фрак Жуковського» в контексті сучасної української історичної прози»

  Ромащенко Л. І.

д. філол. н., професор

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького 

НОВИЙ РОМАН В. БАХРЕВСЬКОГО «ЦАРСЬКА КАРУСЕЛЬ. МУНДИР І ФРАК ЖУКОВСЬКОГО» В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ

     Творчість Владислава Бахревського приваблює  тим,  що в ній осмислені складні періоди історії народів, що населяли Російську імперію. Пригадую  незабутнє враження від роману «Люба Украина. Долгий путь к себе» про видатного державного діяча Богдана Хмельницького [1]. Вражає у книзі не заангажований художній портрет не лише самого Богдана Хмельницького (він – неперевершений стратег, мудрий державний діяч), але і його старшого сина Тимоша. Якби він став гетьманом, твердять історики,  доля України склалася б інакше. Проте, як відомо, історія не знає умовного способу.

Новий роман В. Бахревського «Царская карусель. Мундир и фрак Жуковского» (2019) охоплює події кін. XVIII–поч. XIX ст. Він багатоплановий, густозаселений: можна подивуватися, як автор пам’ятає кожного з персонажів від початку і до кінця твору. В романі, що має ознаки  історико-біографічного жанру, виразно проявилася тенденція, властива на загал сучасній українській історичній прозі, – героями літературних творів усе частіше стають не лише видатні історичні діячі, державні мужі, полководці, а й представники  мистецтва і науки: письменники, художники, музиканти, композитори, архітектори, філософи.

Центральним героєм твору В. Бахревського є Василь Жуковський (про це свідчить і назва роману), а також його сучасники Державін, Карамзін, Польовий, Тургенєви і багато інших.

Постать В. Жуковського й раніше привертала увагу українських письменників. Приміром, у повісті О. Полторацького (1905–1977) «У Петербурзі», що увійшла до книги «Повість про Гоголя», досить переконливо виписаний надзвичайно різноманітний мистецький бомонд: літератори, критики, видавці, актори. Серед них вияскравлюється постать Василя Андрійовича Жуковського. Він – справжній добротворець, «вселенський ангел-хранитель» [8, с. 84], життєве кредо якого – піклування про інших. Як жартував Пушкін, у його «широкій персоні не знайдеться жовчі, щоб муху вбити» [8, с. 86]. Навіть особисте горе (нещаслива любов і смерть коханої Маші Мойєр) не тільки не озлобили його, а, навпаки, поглиблювали в ньому бажання робити добро іншим. Властивості натури (доброту, проникливий розум) увиразнює портрет персонажа: «Він був у довгому перському халаті, з фескою на голові, в м’яких стоптаних пантофлях. Гоголь одразу впізнав його розпливчасте обличчя, рідке, біляве волосся, зачесане на лисину. Очі були бистрі – чудесні, глибокі чорні очі людини Сходу, спадщина матері – полоненої туркені» [8, с. 86]. Або в іншому місці: «Василь Андрійович... біг до ванної м’яким кроком, перевалюючись з боку на бік» [8, с. 87]. Епітет м’який підкреслює лагідну вдачу героя. Крім того, неодноразова згадка про матір-туркеню знадобилася Полторацькому, очевидно, для того, щоб підтвердити функціональність біологічної теорії про генетичну ефективність злиття представників віддалених націй (геній Пушкіна також пояснюють тим, що його пращур належав до негроїдної раси).

З огляду на врівноважену, делікатну вдачу, Василь Андрійович не поділяв радикальних ідей декабристів, його жахали крамольні розмови про несправедливий суспільний устрій царської Росії, якими захоплювалися Пушкін із однодумцями. І ще одна риса, яка імпонує в образі Жуковського, – це об’єктивна критичність і самокритичність, здатність належно, без заздрощів оцінити інший талант. У творчому змаганні з Пушкіним він беззаперечно визнав себе переможеним: «Переможений учитель стежив за Пушкіним, учнем своїм, з щасливим переляком курки, яка висиділа лебедя» [8, с. 87].

Хронологічно (і частково тематично) роман В. Бахревського близький і до роману українського письменника Р. Іваничука (1929–2016) «Журавлиний крик», що оповідає про драматичну долю останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. 

У Р. Іваничука також фігурує ціла плеяда реальних і вигаданих діячів мистецтва: письменники Карамзін, Новиков, Радищев, Котляревський, історик Міллер, філософи Сковорода і Любимський, іконописець Сисой Шалматов. Проте характеристики одних і тих же історичних осіб дещо різняться. Приміром, у В. Бахревського – «великий Карамзин».  Хоча, задля справедливості, вустами Андрія Тургенєва дана жорстка, не компліментарна характеристика творчості автора «Бідної Лізи»: «Мне омерзительны пасторальные нежности омерзительных скотов, торгующих русскими людьми… Карамзин превосходно подменяет русскую жизнь – европейской, а сие не что иное, как сокрытие от просвещенного мира ужасающего рабства, цветущего в нашем Отечестве… Слёз в «Бедной Лизе» – море, но великие страсти Карамзину неведомы…» [1, с. 48]. Творчість Карамзіна протиставляється Шиллеровським пристрастям і «величайшей поэзии» Гете – цей «горний мир природного немецкого величия и высокоумия» [1, с. 48].

У Р. Іваничука Карамзін, за словами Радищева, – літературна «посередність». Він заздрісний, надмірно амбітний, самозакоханий, гордовитий – це епітети, не сумісні з визначенням справжнього таланту. Карамзін – антипод філантропа Новикова, що виступає проти кріпацтва, і Радищева, який кинув виклик самодержавству своєю «Подорожжю…»;  типовий приклад конформізму художника з деспотичною владою.

У романі В. Бахревського, згідно з канонами історико-біографічного жанру, зображені важливі етапи життя головного героя: дитинство і отроцтво незаконнонародженого сина поміщика, проводиря дворянства Опанаса Івановича Буніна і  полоненої туркені Сальхи, незабаром хрещеної з ім'ям Єлизавети Дементіївни Турчанінової. «Дитя барского греха» – так називається один із розділів роману, а одна з чотирьох частин і зовсім принизливо – «Сын суки». Вочевидь, статус «незаконнонародженого» (тема активно освоювана українськими письменниками, зокрема й Т. Шевченком) сильно пригноблював Василя Жуковського, що засвідчують його психологічно переконливі переживання (хоча батько Опанас Іванович потурбувався про нащадка, узявши в усиновителі свого друга, київського поміщика Андрія Григоровича Жуковського).

Можливо, саме ця сумна сторінка біографії першого серед російських поетів, дозволила йому зі співчуттям ставитися до інших принижених і пригноблених. Так, відома роль Василя Жуковського в долі Тараса Шевченка. Карл Брюллов (Шевченко був його улюбленим учнем і навіть другом: на весіллі Великого Карла Тарас Григорович був боярином) написав портрет Жуковського, що був розіграний в лотерею. І на виручені в такий спосіб гроші Тараса викуплено з кріпосної залежності.

Збереглися два листи українського поета до російського (деякі дослідники, зокрема С. Єфремов, вважають їх  різними варіантами одного й того ж листа) [2]. Перебуваючи на засланні, у нестерпних умовах солдатської муштри, позбавлений права писати і малювати (найбільша прикрість – від заборони малювати), Тарас Григорович звертається до  Жуковського, визнаного авторитета, із проханням  допомогти повернути це право: «Это самое большое изъ всѣхъ моихъ нечастій! Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете!) позволеніе мнѣ только рисовать – больше ничего и надѣяться не могу и не прошу больше ничего. – Сжальтесь надо мной! Оживите мою убогую, слабую, убитую душу. <…> Бога ради и ради прекраснаго искусства сдѣлайте доброе дѣло, не дайте мнѣ съ тоски умереть» [5, с. 95].

 В обох листах (ймовірно, з цензурних міркувань) ім’я В. Жуковського не називається, але з окремих натяків неважко здогадатися, хто адресат: «великодушный благодѣтель мой» [5, с. 94]; «написаніе вашого портрета» [5, с. 95].

Не лише В. Жуковський, а й інші представники дворянського роду Буніних виявляли неабияку цікавість до Т. Шевченка. Приміром, перший із російських письменників лауреат Нобелівської премії Іван Бунін  захоплювався творчістю українського генія (позначився, мабуть, біографічний чинник: у дворянській родині не могли не знати про роль Жуковського в долі Шевченка). Зі спогадів дружини письменника Віри Миколаївни Муромцевої-Буніної, перебуваючи в Харкові, у старшого брата Юлія Олексійовича, «младший Бунин проводил несколько часов в библиотеке, где стал знакомиться с литературой по украиноведению, читал и перечитывал Шевченко, от которого пришел в восхищение» [7, с. 97]. Іван Олексійович неодноразово відвідував його могилу в Каневі, про що теж згадує Віра Миколаївна: «Бунин, заработавши немного денег, решил отправиться на могилу Шевченко. Уже полтора года Шевченко был его кумиром, он считал его большим поэтом, «украшением русской литературы», как он говорил и писал. Денег было в обрез; ехал в третьем классе, а по Днепру плыл на барже с дровами, устроившись за гроши. Он говорил мне, что это первое странствие по Малороссии было для него самым ярким, вот тогда-то он окончательно влюбился в нее <…> и восхищался, как всю ту несказанную красоту своей родины воплотил в своей поэзии простой крестьянин Тарас Шевченко! <…> Он признавался, что ни одна могила великих людей его так не трогала, как могила Шевченко» [7, с. 109–110].

А ось і трепетне  визнання самого Івана Олексійовича після перших відвідин святого для всіх українців місця: «Вблизи её (могили. – Л. Р.) – древний Канев, <…> Сама она – на высоких, живописных горах, далеко озирающих и Днепр, и синие долины, и сотни селений. И в то же время как проста она! Небольшой холм, а на нём – белый крест со скромной надписью <…> вот и всё!…Беленькая хатка, окруженная мальвами, маком и подсолнечниками, стоит теперь возле его надгробного креста. Чисто и уютно в ней, но хозяин её никогда не переступит её порога. Грустно смотрит его портрет со стены хатки на «Кобзарь», лежащий на столе…» [4, с. 432].

Кобзареві І. Бунін присвятив статтю «Памяти Т. Г. Шевченко», спеціально вивчав українську мову, щоб перекладати твори українського поета (найвідоміший вірш «Заповіт»), клопотався про видання поеми «Гайдамаки». Ім’я Шевченко згадується в «Заметках» нобелівського лауреата, а в повісті «Деревня» ім’я Шевченка поставлене в один ряд з іменами Пушкіна, Рилєєва, Лермонтова, Достоєвського, що стали жертвами самодержавства. У романі «Жизнь Арсеньева» як елементи інтертексту вмонтовані рядки Шевченкової поезії:

Чайка скиглить, літаючи,

Мов за дітьми плаче,

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

А герой роману резюмує: «Это Шевченко, – абсолютно гениальный поэт» [2, c. 509–510] [3].

У романі В. Бахревського безпосередньо не йде мова про взаємовідносини українського і російських письменників, бо події роману закінчуються  напередодні Вітчизняної війни 1812 року, коли Василю Жуковському було 28 років (на це є точна вказівка у творі), ще до народження Т. Шевченка і, тим паче, І. Буніна. Але в обізнаного читача (особливо компаративіста) виникають проекції на пізніші часові рамки, створюючи ґрунт для можливих компаративних паралелей.

Назва роману В. Бахревського «Царская карусель. Мундир и фрак Жуковского» глибоко символічна, і її декодує сам автор: мундир –  уособлення «подчинения», «сплошное унижение»; «Фрак – иное дело. Фрак ­– одежда равного» [1, с. 73].

Заголовки історичних творів мають свою поетику. У зв’язку з актуалізацією проблеми характеру в назви історичних творів українських авторів (як і в Бахревського) виносяться імена й прізвища видатних державних діячів, національних героїв: «Северин Наливайко» М. Вінграновського, «Гетьман Кирило Розумовський» М. Лазорського, «Тиміш Хмельницький» і «Юрась Хмельниченко» О. Пахучого, «Іван Гонта» В. Гонти, «Таємний агент двох престолів, або Хто Ви, за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?» В. Чемериса, «Іван Сулима» В. Буженка. Цілий пантеон героїв національної історії в романах В. Кулаковського: «Северин Наливайко», «Максим Кривоніс», «Мартин Пушкар», «Іван Сірко», «Тарас Трясило».

У заголовках творів віддзеркалюється така стильова ознака новітньої української історичної прози, як символічність. В українських історичних романах та повістях майже немає нейтральних («не-символічних») заголовків. Високий ступінь символічного мислення виявляється у назвах творів: «Тризна», «На брата брат», «Орда», «Журавлиний крик», «Погоня», «Між Сціллою і Харибдою», «Згубні вітри над оазою». Причому деякі з цих образів усталюються й «перемандровують» від твору до твору. Так, заголовок роману Ю. Мушкетика «На брата брат» – як символ громадянської війни в часи Руїни  – транспортується в роман «Юрась Хмельниченко», у назву другої частини «Брат проти брата». «Тризна» Г. Колісника – це не лише поминки по померлих Мазепі, Скоропадському, Полуботкові, княгині Ганні – це символ краху державницьких домагань України (тут відчутні Шевченківські мотиви: згадаймо однойменну російськомовну поему Кобзаря, присвячену декабристам). Тризни – це й вуличне прізвисько братів Журавок (роман «На брата брат»), бо всі їхні предки молодими гинули на ратному полі, рано вмирала або була забрана в неволю біла челядь. Це символ загибелі колись гіллястого, а тепер обчухраного роду (Матвій і Супрун – його останні паростки), який безжально знищили вітри політичних пристрастей.

Міфічні образи в назві роману «Між Сціллою і Харибдою» Д. Міщенка символізують реальну загрозу Україні з боку Польщі та Московії, у лещатах якої опинився корабель української державності, сміливо кермований Богданом Хмельницьким на течію всесвітньої історії (генезис цього заголовка від однойменного твору Д. Мордовця). Назва роману Д. Міщенка «Згубні вітри над оазою» теж алегорично-символічна: рвійні вітри сходу і заходу, бушуючи, занапащають благодатну оазу – Україну. «Орда» в однойменному романі Р. Іваничука – це символ завойовництва, вираз духовного спустошення, морального здичавіння, рабської покори та бездіяльності. Цей же образ у повісті «Замок» вживається у значно вужчому розумінні – як символ агресії з боку найближчих сусідів (північна орда).

Головний герой роману В. Бахревського зображений не лише обдарованою, талановитою особистістю, поетом, якому не байдужа доля вітчизни, але і з позицій приватності. Це юнак, що прагне справжньої любові і страждає від неможливості бути з коханою: Василь Жуковський був закоханий у Марію (Машеньку) Протасову – свою племінницю. Звичайно, такий шлюб не вітався, вважався інцестом, і поет мусив змиритися. У романі досить багато місця приділене любовним стражданням юнака, що нагадують «страждання молодого Вертера». І цей особистісно-приватний аспект надає персонажеві психологічної глибини і драматичного забарвлення. Як відомо зі щоденників і листування з друзями, відмову від Машеньки і її заміжжя поет переніс дуже болісно: не міг писати і навіть не хотів жити.

Сім’ю Василь Жуковський створив через багато років. Погодилася стати дружиною Жуковського 20-річна Єлизавета Рейтерн – дочка художника і друга Жуковського Герхарда фон Рейтерна. Вінчання Жуковського і Єлизавети Рейтерн відбулося 21 травня 1841 року в православній церкві при російському посольстві в Штутгарті. «Отец держал венец над своею дочерью; надо мной не держал его никто: он был у меня на голове… «. Після цього перейшли в лютеранську  церкву – по вірі нареченої. Незабаром Жуковські оселилися в околицях Дюссельдорфа (взагалі про перебування Жуковського в Німеччині можна було написати окрему книгу).

Українські історичні романісти також прагнуть зображувати своїх героїв не лише в суспільно-політичному плані, ратних подвигах, але і в особистому житті. Приміром,  у романі В. Кулаковського «Іван Сірко» (1992) знаменитий кошовий  показаний не тільки неперевершеним стратегом, але і в інтимному плані: його стосунки з дружиною Софією; перше кохання Івана і Галини, зображене в романтичному ключі, у дусі українських народних пісень і балад; не платонічні, з еротичним забарвленням почуття до звільненої полонянки Тетяни. Схожі сюжетні ходи не є даниною літературній моді, а роблять персонажа більше життєвим, психологічно переконливим.

Український контент роману Бахревського особливо виразно  проявляється в сюжетних лініях, пов’язаних з образами Розумовських і Перовських. Про це свідчать навіть назви глав роману: «Граф Разумовский», «Розумиха», «Хата Розумихи», «В дедовском Батурине», «Алексей Перовский». 

До речі, роман має чітку структуру: складається з 4 частин, поділених на розділи. І важливі сюжетні лінії, разом з головною, оповідають про надзвичайну долю сімейства Розумовських.

Цікаво, що В. Бахревський солідарний з українськими письменниками в оцінці козацької старшини – її користолюбства, підлабузництва, плазування перед можновладцями. Ось, приміром, гострокритична  характеристика її поведінки (із уст садівника Діафанта) після звістки про те, що Наталія Дем’янівна Розумиха стала, по суті, свекрухою імператриці і була запрошена в столицю з нагоди «наитайнейшего венчания»: «Эх, всполошилась старшина-то казацкая! Полковники, подскарбии, обозничьи – толпой кинулись в провожатые… Спину гнуть – сословная привилегия, а тут петербургским вельможам сапожки можно лизнуть…» [1, с. 183].

Схожу оцінку козацько-старшинської еліти знаходимо в романі «Гетьман Кирило Розумовський», що належить перу українського письменника із зарубіжжя М. Лазорського  (1884–1970)[4]. Згідно з історичною правдою, автор зображує козацьку верхівку, що зрадила свій народ, спокусившись дарами царів і цариць. В образах козацької старшини письменник засуджує такі негативні риси, як підступність, заздрість, амбітність, жадність,  пристосуванство.

Зображуючи вірнопідданські, корисливі  настрої старшини, автор  використовує сатиричні прийоми. Примітний у цьому сенсі епізод  виканючування старшинами ласки в  імператриці Єлизавети, що відвідала Київ, і Розумовських, що мали велику вагу у вищих сферах суспільства (сцена нагадує аналогічну в романі В. Бахревського). Рангове панство  «улесливо щось белькотало, старалось догодити бундючним полковникам, терпеливо пасло очима нагоди, аби тільки шепнути слово, сказати приємність…» [3, с. 197].

Звичайно, за силою сатиричного викриття цей епізод поступається подібній сцені в поемі «Сон» Т. Шевченка, але все таки алюзія досить прозора: та ж рабська покірність, випрошування милостей: «… може, вдарять, Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько  Під самую пику» [9, с. 214].

З образом Кирила Розумовського та його родини, представленої чотирма поколіннями, пов’язана проблема яничарства – втрата рідного коріння, анемія пам’яті, перехід на службу до своїх супротивників. У постановці цієї проблеми М. Лазорський на кілька років випередив Р. Іваничука з його романом «Мальви», у якому на матеріалі української історії досліджується природа яничарства як суспільно-історичного явища, його філософія та психологія. Цю проблему, яка дістала назву манкуртства, підніс Чінгіз Айтматов у романі «І понад вік триває день» до рівня явища , що набуло широкого громадського резонансу. Порушення цієї проблеми М. Лазорським на іншому, ніж у попередніх письменників,  історичному матеріалі  доводить, що яничарство  це явище, яке не вичерпується однією епохою.

Найменше торкнулося яничарство Наталі Розумихи –  глави роду. Високий соціальний статус майже не вплинув на її поведінку, вона залишалася привітною до всіх, дотримувалася старосвітських звичаїв, не забувала свого походження, її вабило рідне село й боляче вражало те, що діти забули не тільки рідну стріху, але й рідну мову: «… внуки так і крешуть чужою мовою, своєї ж дасть Бог» [3, с. 308].  У цих вболіваннях відлунюють  мотиви Шевченкового «Послання…»: «І всі мови Слав’янського люду –  Всі знаєте. А своєї Дастьбі…» [9, с. 292].

 Подібно до Лазорського зображує Наталю Розумиху й Бахревський, неодноразово наголошуючи на її чеснотах козачки: почуття власної гідності, дотримання батьківських звичаїв, любов до малої батьківщини: вона «… казацкой чести и в побирушках не роняла, и в апартаментах твердость явила изумительную для всех позлащенных прихлебаев» [1, с. 183–184]; « … от царицы вернулась <...> и велела подать малороссийское платье. <...> . Принимала на коврах княгинь, графинь и поила всех не венгерскими токаями, а варенухой… По Лемешкам заскучала быстро» [1, с. 186]. Щоб підкреслити силу і владність натури Розумихи, письменник вдається до моделювання гумористичних сцен. Прибувши до столиці і побачивши Олексія на піку слави, жінка прагне приборкати царициного улюбленця. Удаючи, що не впізнає свого сина-вельможу, змушує того роздягнутися, аби показати родимку на інтимному місці: «Коли сын, так и не пыжся перед матерью. Ишь, рассиялся звездами, перснями, пуговицами. На своем встала – нет, не сын, не Алешка… Пришлось рейхс-графу, действительному камергеру раздеться до наготы – родимое пятнышко представить. Такова она, казацкая честь. Не пановья <...>, казацкая» [1, с. 184].

Що ж до зображення решти членів родини Розумів, то помітні певні відмінності між романом Бахревського й творами інших письменників. На сторінках роману Бахревського діють представники третього й четвертого покоління Розумів – Олексій Кирилович та його діти і «воспитанники»  (позашлюбні діти, Перовські). А про Олексія і Кирила  Розумовських, їхніх батьків ідеться переважно ретроспективно (авторська оповідь і  розповідь садівника Діафанта). Завдяки засобам ретроспективи, читач дізнається про несподіване вивищення родини Розумів. Зачарований «ангельським» співом молодого Олексія Розума, полковник Федір Вишневський забрав його в Петербург, де той сподобався Єлизаветі, дочці Петра І, і став «законным супругом императрицы» [1, с. 181].

У романі ретроспективно зображено життя царського двору тієї епохи, інтриги царедворців, перевороти тощо. У зв’язку з цим ідеться про значні німецькі впливи, зокрема в часи правління Анни Іоанівни та її фаворита Бірона.  Навіть один із численних високих титулів (рейхс-граф) Олексій, що з Розума став Розумовським, отримав від імператора Німеччини Карла VII. Високі пости і титули чекали й на решту членів козацької родини.

Таким чином, хронологічно і тематично роман Бахревського наближений до роману Д. Міщенка «Не полишу тебе самотньою» –  ще однієї спроби художньо  осмислити складні і драматичні події ХVІІІ століття, колоніальну політику російської імперії. Д. Міщенко всеохопно відтворює самодержавну суспільно-політичну машину ,  що приводиться в рух членами імператорської родини (Петро І, Петро ІІ, Анна Іванівна), царськими фаворитами і найвищими військовими та державними діячами (Мініх, Бірон, Меншиков, Остерман та ін.).

Також у цьому сенсі роман Бахревського (як і роман «Гетьман Кирило Розумовський» М. Лазорського) пов’язаний із романом відомого російського  письменника ХІХ століття І. Лажечникова «Крижаний дім», у якому теж оповідається про події похмурого десятиліття – царювання Анни Іоанівни. Цей період (1730–1740) отримав назву «біроновщини», оскільки фактично країною правив фаворит цариці – курляндський герцог Ернест Бірон.

Щаслива доля очікувала й на Кирила Розумовського: його «при дворе оставили. Он в те поры был в отроческих летах. А через год, как пятнадцать исполнилось, учиться послали в Германию…» [1, с. 186]. А згодом сімнадцятирічний юнак  стає Президентом Академії наук (!). Автор зі значною часткою симпатії змальовує братів Розумів: «великий Кирилл Григорьевич» [1, с. 173];  «Не киевский полковник Танский, не пан Подписоцкий, не Божичи, у коих Нежинский полк за пазухой, – Алеша Розум ставил на русское царство русскую царицу. А сколько добра сделал родной Малороссии…» [1, с. 183].

У згадуваному вже романі М. Лазорського найдокладніше виписаний образ одного з членів родини Розумів, яка завдяки щасливому випадку досягла найвищого соціального становища. На широкому тлі суспільного життя постає доля Кирила Розума – від лемешівського підпасича, який мріє стати запорожцем, до ясновельможного графа Розумовського,  фельдмаршала та екс-гетьмана.

Надзвичайно точну характеристику тієї епохи, що робила можливими такі несподівані метаморфози, знаходимо в історичному романі польського письменника Е. Лунінського «Княжна Тараканова» (1906), де завдяки використанню численних архівних матеріалів, епістолярної спадщини (листування княжни Тараканової, Катерини ІІ, князя Голіцина та ін.)  розкриваються таємниці сімейства Розумовських в контексті важливих подій ХVІІІ століття: «Дивна то була епоха... Хлопи, конюхи, цирульники, співаки церковного хору, сержанти видиралися на найвищі щаблі двірцевої драбини і як імператорські фаворити, оздоблені титулами та орденами, робили величезний вплив на хід суспільних справ» [10, с. 177–178].

М. Лазорський критично оцінює карколомну кар’єру героя, його «недбале гетьманування», за якого майже нічого не було зроблено для поспільства. Кирило Розумовський не зумів використати наявних можливостей, щоб перешкодити руїнницькій нівеляції України російським царизмом. Хоча сам граф, закінчивши  Геттінгенський університет, був «по-європейському освіченою людиною», «добре підготовлений до високої посади», належав до плеяди тих старшин-козаків, яких у добу Єлизавети і Катерини називали «блискучими дипломатами та наполегливими, небуденної вдачі міністрами» [3, с. 4]. Щоправда, це твердження викликає спротив у деяких сучасних дослідників: «Не слід перебільшувати ні освіти Кирила Розумовського, ні його адміністративних здібностей, ні навіть «малоросійського патріотизму». В закордонних університетах він не провчився й двох років, і призначення 18-річного недоучки президентом Російської Академії наук, із жалуванням 3 тисячі карбованців у рік, було глумом над наукою» [6, с. 120].

М. Лазорський показує всю ілюзорність діяльності гетьмана, що став маріонеткою в руках високих можновладців. 14-річне гетьманування Кирила Розумовського не що інше, як звичайнісінький фарс, починаючи з моменту обрання, коли Кирило навіть не прибув на цю «урочисту церемонію» – його замінив І. Гендриков. За роки свого показного правління Кирило (хоча кілька разів і приїздив на Україну, але постійно проживав у Петербурзі) нічого корисного не зробив для Гетьманщини, опікувався лише своїми величезними маєтками. Чи не єдиною заслугою Кирила стало проведення судової реформи, тоді як інші благородні наміри: відновлення гетьманської столиці Батурина, заснування тут університету, піднесення рівня добробуту населення та скасування панщини – залишилися нереалізованими. Отже, справді «гетьманство те лише марево.., порожня прикраса молодому презесу академії наук до пишних московських реалій» [6, с. 120].

Найбільше відштовхує в образі гетьмана прислужництво, намагання догодити двору, цариці, відсутність будь-якої думки про опір, аби не втратити маєтків і проторувати дорогу дітям та внукам до високих посад та вигідних шлюбів. Тим-то гетьман не зумів перешкодити ні покріпаченню колись вільного народу, ні реформуванню козацького війська, хоча плекав і благородні наміри: хотів за допомогою родового гетьманату утримати права Гетьманщини в її старих формах, піднести рівень освіти в краї, скасувати кріпацтво, піднести добробут співвітчизників.

В образі Кирила Розумовського можна помітити елементи драматизму, що робить цю постать  художньо переконливою, далекою від однолінійної плакатності, здатною викликати не лише осуд, а й співчуття. Найперше драматичне начало відчутне в ностальгії героя за дитинством (чи не тому він зберігає в шафі його атрибути: бриль, свитку і сопілку), усвідомленні згубності для особистості відриву від свого коріння, самотності, що найболючіше сприймається у старості, бо самотня старість страшніша від концтаборів (Олесь Гончар).

Автор змальовує неоднозначно й Кирилового брата. Олексій, хоч і відірвався від рідного ґрунту, «заради панства великого, лакомства нещасного», не втратив усіх людських чеснот: піклується про свою родину, привітно зустрічає земляків, не забуває навіть дяка Саватія, який  навчав його мистецтву співу. Незначні поступки він намагається зробити й для Гетьманщини, але частіше його наміри залишаються лише декларацією. Герой здатний відчути  й муки совісті  від того, що зрадив дівчину, яка його вірно любила. Логічно закономірним є фінал життєвої дороги героя: після смерті Єлизавети він втрачає колишні привілеї і, переслідуваний новими  фаворитами,  живе самотньо та відчужено з усвідомленням гіркої істини: «Прожив вік, а добра не зробив і на заячий скік» [3, с. 366]. І помирає всіма забутий.

 Олекса і його брат ще пам’ятають про свою приналежність до козацького стану, їм небайдужа  минула козацька слава, яка мусить відродитися: «О вірю я! Колись ця свята могила стане Меккою для всього козацького народу, для всієї нашої скривдженої Гетьманщини! Ніколи не забудуть козацькі нащадки поляглих тут, у серці України, тих, хто бився з напасниками за волю!» [3, с. 205]. Натомість представники наймолодшого покоління Розумів уже невиліковно вражені вірусом яничарства.

У романі «Сотники» І. Корбача (хоч і не так докладно і психологічно обґрунтовано, як у романі М. Лазорського «Гетьман Кирило Розумовський») також виписана доля сім’ї Розумів, яким судилося породичатися з царським двором. Подібно до свого попередника, І. Корбач змальовує Олексія Розумовського як людину просту, доступну, що, сягнувши вершин суспільної ієрархії, не хизується своїм становищем, не забуває рідні, приязно й щиро ставиться до земляків, допомагає в їхніх клопотах. Побіжно окреслена постать Кирила Розумовського – останнього гетьмана України (як і в Лазорського, сцена обрання його гетьманом – фарс), який постає легковажним красенем, залюбленим у жінок та бенкети, байдужим до важливих державних справ і долі довіреної йому Гетьманщини. Мати Олексія і Кирила Наталя Розумиха, як і в романах Лазорського і Бахревського, змальована жінкою привітною, доброю, яка не піддавалася на лестощі, не забувала свого козацького коріння, навіть ставши статс-дамою і свекрухою імператриці всеросійської.

Як бачимо, загальні тенденції розвитку української (і світової загалом) прози ХХ–ХХІ ст. відбиваються й у новому романі В. Бахревського, що дозволяє говорити про їхню закономірність у літературному процесі.

Література

1.     Бахревский В. Мундир и фрак Жуковского. Москва : Вече, 2019. 416 c.

2.     Бунин И. Собрание сочинений : в 6 т. Т. 5. Москва : Художественная литература, 1988. 640 с.

3.     Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. Київ : Український Центр духовної культури, 1996. 592 с.

4.     Летопись жизни и творчества И. А. Бунина. 1870–1909. Т.1. Москва :ИМЛИ РАН, 2011. 943 с.

5.     Листування Тараса Шевченка / за ред. С. Єфремова. Репринтне видання. Черкаси : Брама-Україна, 2013. 1056 с.

6.     Мишанич О. Історичні романи Миколи Лазорського. Мишанич О. Повернення. Київ : АТ «Обереги», 1997. С. 631–654.

7.     Муромцева-Бунина В. Жизнь Бунина. Беседы с памятью. Москва : Советский писатель, 1989. 508 с.

8.     Полторацький О. Повість про Гоголя; У Петербурзі; Дальні мандри. Київ : Дніпро, 1984. 487 с.

9.     Шевченко Т. Кобзар. Дніпро : Київ, 1985. 622 с.

10. Luninski E. Księżna Tarakanowa. Lwów, 1907. 365 s.

---

[1]   Детальніше про цей твір див.: Ромащенко Л. Украинско-польская идентичность в романе Владислава Бахревского «Люба Украина. Долгий путь к себе» //Selbstbewusstsein und Identitat Russiscbe Literatur im 18-21. Jabrbundert. – Munchen, 2018. – C. 159-167.

[2] Детальніше про це див.: Ромащенко Л. Російські культурні діячі у світлі епістолярію Тараса Шевченка// Збірник наукових праць Міжнародної (39-ї) наукової Шевченківської конференції „Творчість Т. Шевченка: компаративний та інтертекстуальний простір”. – Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2017. – С. 396-414.

[3] Детальніше про це див.: Филатова Е. Н. Украина в жизни и творчестве И. А. Бунина. И. А. Бунин и Т. Г. Шевченко. – Режим доступу: http://turgenevmus.ru/ukraina-v-zhizni-i-tvorchestve-i-a-bunina-i-a-bunin-i-t-g-shevchenko/. – Дата звернення: 23.06.2020.

 [4]  За іншими даними, письменник народився 1890 року в Полтаві, де здобув середню освіту і  закінчив учительську семінарію,  а згодом –  Харківський університет. У 1944 році емігрував до Німеччини, помер у Мельбурні.