Матішак Аліна Василівна, студентка магістратури Херсонського державного університету «Художнє змалювання трагічних сторінок української історії у творі І. Багряного «Сад Гетсиманський»

 

Матішак А. В.

студентка магістратури

Херсонський державний університет

Наук. кер. : Бондаренко Л.Г., к. пед. н., доцент

 

ХУДОЖНЄ ЗМАЛЮВАННЯ ТРАГІЧНИХ СТОРІНОК УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ У ТВОРІ І. БАГРЯНОГО «САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ»

 

         У доповіді розглянуто художнє змалювання тоталітарного режиму відомим українським діаспорним письменником Іваном Багряним у його автобіографічному романі «Сад Гетсиманський». Досліджено роль образу головного героя твору Андрія Чумака в авторській концепції спротиву тоталітарному режиму. Акцентується увага на художніх засобах відтворення страшної машини сталінських репресій.

Відомий український письменник Іван Багряний уславився своїм невпинним бажанням досягти справедливості у всьому. Він не боявся заслань, фізичних тортур, хоча і сам встиг випробувати на собі сталінські репресії у 30-х роках. У в’язницях автор пройшов усі кола пекла, його намагалися «розколоти» слідчі, тобто змушували зізнатись у тому, чого він не робив. Набутий досвід в’язня надав поштовх до написання роману, що сповнений реалістичних моментів. Зокрема, як зазначає сам автор, «Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), ̶  є правдиві» [1].

Представники народу знали про страшні події, що відбувалися зовсім поруч, часто із знайомими, але усі вони старанно замовчувалися владою. Люди боялись потрапити на місце бідолашного в’язня, випробувати його долю. Саме яскравий страх, що проснував повітря навкруги, відчув Андрій, коли його перевозили до Харкова: «Андрій дивився на будівлі, машини, […] на людей, що сновигали зіщулені вулицями й площами […] і бачив ту саму печать. І нарешті збагнув: То ж страх! Невисловлений, затаєнний, але невідступний страх!» [1].

Цей німий страх не міг не прикувати уваги Андрія. Для суспільства він виглядав сміливим відчайдухом, але бути таким, як він не кожен спромігся б. Саме тому батьки привчали дітей змалечку мовчати про все, самі були надто уважними до своєї мови, особливо коли десь поруч знаходився міліціонер чи військовий. Для опису стану суспільства у той час автор вдало використовує прийом антитези: «На дворі сліпучо-сонячна погода і – тиша! В такому великому місті – й тиша! […] за всіх кричить дерев’яним голосом радіо-гучномовець на площі, а приватно ніхто вже не сміє кричати й галасувати, як не сміє й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть, приватно ніхто вже не сміє вже й сміятись…» [1, 51]. Такі думки снували в голові Андрія, який тоді ще не знав, що його чекає далі та чому до нього прикуто настільки багато співчутливих, німих, сповнених болю людських очей.

Далі герой потрапляє на сумнозвісну серед народу «Фабрику-кухню»: «Фабрика-кухня…Якщо існує «той світ» по думці всіх смертних, то оце він і є» [1, 53]. Це була страшна машина, що мала особливе призначення: ламати долі простих жителів країни заради блага влади, держави, побудованої ідеологами. Схема радянського правосуддя була відпрацьована на сотнях, тисячах осіб, які мали нещастя десь чи у чомусь показати свою індивідуальність, виділитись із заляканої сірої маси. За такими індивідуумами відразу виїжджали спеціальні люди, і найчастіше більше їх ніколи ніхто не бачив. Однак, «Фабрика-кухня» не була лише механізмом  вбивства нескорених. Це було місце каторги, наруги, безчестя, де відбувались такі речі, про які й у страшному сні не дізнаєшся.

Головною задачею слідчих було зламати моральних дух в’язня, довести усіма неможливими методами, що «людина є пшик», який абсолютно нічого не вартий. Коли особистість втрачає віру в себе і навколишній світ, коли перестає мислити критично – з неї можна зробити будь-що, зокрема, змусити зізнатись у тому, чого не вчиняла, лише для того, щоб не терпіти більше каторги. Це називалось «розколотись».

Саме таке хотіли зробити з Андрієм Чумаком. Коли він потрапив у в’язницю, його слідчі постійно змінювались. Але кожен з них, маючи власну тактику, домагався лише одного: морально знищити нескорений дух хлопця, використовуючи при цьому різні способи фізичного впливу. На нього кричали, його били, катували по декілька діб підряд в одному кабінетику, обираючи різні види знущань. Морально тиснули, вишукуючи його слабкі місця. Усе це було задля того, щоб він зізнався у тому, що слідчі для нього вигадали. Але він не здавався, хоч на ньому не було і живого місця. І коли до нього звернувся за порадою молодий хлопець Давид (був із ним в одній камері), що повірив Андрієві та шукав у нього підтримки, опори, віри, то Чумак сказав йому: «Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі – морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс взагалі не вмерти» [1, ст. 270].

Кожен новий слідчий, що з’являвся в Андрія, намагався довести йому, що він жорстокіший за попереднього. Це було одним із методів залякування. Наприклад, Донець сказав: « – Я тобі не Сєргєєв! І вже з-під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? – Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. […]Не схочеш по-доброму, так поповзеш рачки. Пойняв?» [1, ст. 274]. Але Андрій не погоджувався «по-доброму» підписувати папір про каяття, що йому постійно підсовували. Через те мав пошкоджені майже всі органи, не міг дихати. Але віру в себе не втратив. Його змушували підозрювати у зраді своїх братів, кохану, – ці думки аж надто пекли серце в’язня.

Іван Багряний талановито змалював усе пекло радянської системи, показав наскільки не цінувалася людина взагалі: «Краще вбити сто невинних, аніж пропустити одного винного», – ця фраза описує все ставлення радянських можновладців до будь-якого громадянина та до народу в цілому.  Тоталітарний режим не робив винятків ні для кого. У в’язниці сиділи селяни та професори інститутів, робітники та директори заводів.  На прикладі Андрія Чумака, інших в’язнів, які не вижили, але не зреклись своєї громадянської позиції, ми можемо побачити сміливість та відчайдушність українців у радянський час.

 

Література

1.     Багряний І. Сад Гетсиманський. – К.: Дніпро, 1992. – 528 с.

2.     Жулинський М. Іван Багряний // Слово і Час. – 1991. – № 10. – С. 1

3.     Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / Павличко С. Теорія літератури; упоряд. В. Агеєва. Б. Кравченко; передм. М. Зубрицької. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 21 – 423.

4.     Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду. – К.: Рада, 1996. – 480 с.