Менсітов Ілля Іскандерович, студент магістратури Запорізького національного університету «Реалізація художнього домислу та вимислу в романі В. Лиса «І прибуде суддя»

 

Менсітов І. І.

студент 2 курсу (магістр)

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Костецька Л. О., к. філол. н., доцент 

РЕАЛІЗАЦІЯ ХУДОЖНЬОГО ДОМИСЛУ ТА ВИМИСЛУ
В РОМАНІ В. ЛИСА «І ПРИБУДЕ СУДДЯ»

    Роль письменника, за Аристотелем, полягає у тому, щоб донести до читача вірогідний варіант розвитку подій, замість описувати їх. Різниця між текстом історика і письменника виражається у вірогідності описуваної події. Реалізувати вірогідність можливо за допомогою таких процесів мислення як домисел і вимисел. 

        Вимисел слугує ланкою для поєднання окремих подій чи фактів у єдиний твір. О. Ковтун зауважує, що через відсутність однозначності в своєму трактуванні, термін «художній вимисел» можна вважати «суб’єктивним відтворенням письменником реальності і образної форми пізнання світу» [1, с. 10]. Кожне з тлумачень вимислу визначає його як один із методів літературно-художньої творчості, послуговуючись яким, письменник у безпосередньому зв’язку з реальністю створює нові художні факти.

    Домисел вважають логічно вмотивованим, максимально наближеним до життєвої правди здогадом, коли письменник має справу з історичним матеріалом, не підтвердженим документально. Реалізація домислу у поєднанні із художнім вимислом простежується в романі «І прибуде суддя» В. Лиса. Використовуючи смислові можливості обох мисленнєвих процесів, письменнику вдається керувати певними фактами, полемізувати з ними. 

      Вимисел у детективному романі часто є основою, світом до меж якого письменник уводить дійових осіб, а обставини, що мають до них стосунок – створюються лише уявою автора. Реальним фактам у літературному творі такого жанру не надають великого значення. У романі «І прибуде суддя» В. Лиса обидва процеси мислення вдало поєднуються в цілісну картину оточення протагоніста, однак більше уваги, як вже зазначалося, у тексті відведено саме художньому вимислу. Домисел же діє у площині вимислу і виступає тут скоріше як засіб керування сюжетом. Так, Людмила – провідниця у вагоні, яким їде герой роману, почувши вирвані з контексту фрази людей, що пересувалися до виходу, домислює можливий варіант розвитку подій: «…і вона зрозуміла, що їдуть ці двоє до родичів, з якими перед тим майже не підтримували стосунків, а зараз несподівано одержали запрошення на розподіл спадщини: після смерті, здається, двоюрідної тітки їм теж мала перепасти дещиця» [2, с. 5]. 

    Очевидно, що домисел потребує наявності відомого факту. Вимисел виникає з явищ об’єктивної дійсності, що оточують нас. Зокрема, народна казка є прикладом використання вимислу для творення сюжету. Казкові предмети є втіленням бажань людини, пов’язаних з тим, чого їй на той момент не вистачало. Так з’явилися килим-літак (бажання уподібнення до птахів і швидкого пересування без перешкод) і скатертина-самобранка (бажання наїстися або отримати їжу без прикладання сили для виконання роботи) тощо. Герой роману В. Лиса постає перед читачем як звичайна людина із характерними для нашого виду заздрістю і жадобою, а, подекуди, й ненажерливістю. Георгій Лащук створює окремий світ в голові, місце, де реалізувалися його невпевненість, страх, жадібність, надмірна інфантильність, котрі він вміло приховує за маскою у звичайному житті. В. Лис наштовхує читача на вірогідність невідомих прихованих ще якостей Георгія і залишає читачеві місце для здогадки. 

    Серед засобів реалізації домислу і вимислу в художньому тексті можна виокремити уведення письменником елементів оніричного простору. Прийом, що полягає у знайомстві читача з минулим героїв через сон, досить часто зустрічається в художній літературі. Доволі часто в художніх текстах можна зустріти уведення прийому сновидінь з метою уточнення й конкретизації. У такий спосіб автор має змогу зосередити увагу читача на сюжеті замість акцентувати на деталях твору. По-перше, такий хід змушує читача позбутися сумнівів щодо реальності зображуваного у сновидіннях. По-друге, віщі сни завжди набувають ознак вимислу. Людина за натурою схильна до віри у сновидіння, а, отже – й у вимисел. В. Лис використовує оніричні елементи інакше. В «І прибуде суддя» читач знаходить захований на поверхні смисл сновидіння і за допомогою домислу передбачає можливий розвиток подій. Герой роману «І прибуде суддя» неодноразово потрапляє до оніричного світу своєї свідомості, увесь час картається через сором, втекти від якого йому вдається тілом, але не душею. 

    Як підсумок, варто зазначити, що використання елементів домислу і вимислу може виражатися у різних варіаціях: від показу внутрішнього світу персонажів через думки до представлення оніричного простору, на чому й акцентує В. Лис у романі «І прибуде суддя». Вимисел і домисел не існують поза романом, як і будь-який художній текст, написаний живою людиною не здатен обмежитися лише одним з цих компонентів. Тому латинський вислів «cogito ergo sum» було б правильно трактувати як «я мислю, домислюю, вигадую, отже, я існую». 

Література 

1. Ковтун Е. Н. Художественный вымысел в литературе ХХ века. Москва : Высшая школа, 2008. 408 с. 

2. Лис В. І прибуде суддя : роман. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. 240 с.