Сіріньок-Долгарьова К. Г., к. н. соц. ком. Стеценко Л. Г., студентка магістратури Запорізький національний університет
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИЯВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ І ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ В ПУБЛІЦИСТИЦІ
Питання самоідентифікації, самовизначення, розуміння власного я, свого життєвого шляху (варто згадати класичне латинське «Quo vadis?» / «Куди йдемо?») – це ті питання, які традиційно хвилюють людину як соціального індивіда. Особливо це стосується тих суспільств, які перебувають у стані переходу з одного соціально-політичного ладу в інший. До таких транзитивних суспільств належить Україна, яка від періоду краху радянської держави і відновлення незалежності досі шукає відповіді на національно-езкистенційні питання. Історик Г. Вонсович так пише про це: «У світі після «холодної війни» ідеологічні, політичні чи економічні відмінності між людьми втратили свою першочергову важливість. Їх місце зайняли культурні відмінності. Народи і нації намагаються знайти відповідь на найпростіше питання, що може постати перед людиною: “Хто ми такі?”» [2, с. 40].
Американський учений-політолог С. Гантінґтон писав: «Політика використовується людьми не лише для просування власних інтересів, а й для визначення своєї ідентичності. Ми знаємо, ким ми є, лише після того, як дізнаємось, ким ми не є, і часто лише тоді, коли знаємо, проти кого ми. Головними дійовими особами світової політики залишаються національні держави» [3, с.13]. Безперечно, локомотивами таких пошуків-роздумів є культурні, громадські, політичні діячі, інтелектуали, письменники-публіцисти, які осмислюючи ключові поняття, явища, ситуації, намагаються стати для співвітчизників дороговказами, орієнтирами в процесі побудови власної державності.
Розглянемо теоретико-методологічний аспект понять «національна ідентичність», «ментальність», «етнічна особистість», «екзистенційність», що відображені в працях таких соціологів, культурологів, мовознавців, як
Л. Марчук, В. Маслова, П. Мірошниченко, Л. Нагорна та ін.
Питання національної ідентичності не має однозначного трактування, адже зумовлене різними підходами до визначення самих понять «нація» та «національне». Це призводить до різних результатів при вивченні національної ідентичності. З одного боку, акцент робиться на етнокультурний складник, а з іншого – на національно-громадянський та політичний. Звідси можна простежити і вживання різної термінології, як-от поняття «етнічна ідентичність», «національна ідентичність», «громадянська ідентичність», що помилково розуміються як тотожні [1, с. 134].
Так, Л. Марчук вважає: «Ментальна ідентичність є настільки комплементарним людській свідомості феноменом, нібито культурним покровом її особистості, або світоглядним вбранням, що її важко раціонально регулювати або приховувати, адже між ментальністю та індивідуальністю людини фактично можна поставити знак тотожності. (…) Етнічна ідентичність людиною спадкується, а національна набувається, при цьому етнічна ідентичність стійкіша до змін, ніж національна, але теж може стати предметом вільного вибору. Найстійкішою ж є ментальна ідентичність. Водночас, під впливом довготривалих історичних подій, індивідуальні та колективні ідентичності можуть зазнавати певних трансформацій. Національна ментальність є структурою, що складається історично. Україна як історична нація (не в контексті «політичної нації»), має специфічну, притаманну саме їй ментальну структуру. Означена ментальна структура є віддзеркаленням складного взаємопроникнення та щільного взаємозв’язку суспільних явищ, що описуються такими термінами соціальних наук, як національна (етнічна) психологія, національна вдача, національний характер, народна пам’ять, національні архетипи, національна мрія, національна ідея, самоврядні потенції української ментальності, соціопсихічні складники українського національного характеру, етнічні «первені» [Марчук, с. 85].
Дослідник П. Мірошниченко говорить про поняття «національна іманентність» (від лат. «властивий, притаманний чомусь»). Він зазначає: «Широта застосування поняття «національна іманентність» у суспільствознавчих галузях наприкінці ХХ та на початку ХХІ ст. пов’язана з новим сплеском наукового інтересу до сутності понять «нація», «етнос», а також моделей розбудови нових держав як національних в етнічному чи політичному сенсі. Неабияка кількість соціологічних і політологічних теорій до розуміння поняття «нація», помножена на часто-густо ідеологічно-маніпулятивний спосіб їх інтерпретації, позначається на рівні довіри до понять «національна своєрідність», «національна самобутність», «національна ідентичність », «національний характер», «менталітет » як органічних складників терміносистем сучасних суспільствознавчих дисциплін. […] Як методологічний інструмент, «національна іманентність» уможливлює аналіз специфіки світогляду певного народу, його менталітету, національного характеру, що репрезентується в літературному творі на ідейно-тематичному, мовностилістичному, власне поетикальному рівнях» [7, с. 76]. П. Мірошниченко наголошує, що, на відміну від етносу, нація – явище надзвичайно динамічне, на формування якого впливають, передусім, суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в конкретно-історичний проміжок часу [8].
Л. Нагорна вважає, що «якщо етнічна ідентичність ґрунтується на певній системі об’єктивних ідентитетів – расових, культурних, психологічних, то конститутивною основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш «відчутні на дотик» – свідомість, політична воля, громадянство» [9, с. 33].
Національної самосвідомості, на думку П. Гнатенка, «включає в себе уявлення та знання про свою національну спільноту, її історичне минуле та теперішнє, матеріальну й духовну культуру та мову. Це усвідомлення на рівні індивідуальної та суспільної свідомості місця й ролі своєї національної спільноти серед інших спільнот, своєї національної культури в світовому історичному процесі» [4, с. 177]. Національні почуття та самосвідомість формують національний характер, який є однією з остійних ознак, за котрою можна відрізнити одну націю від іншої в ХХІ ст. Основні канали прояву національного характеру лишаються незмінними з кінці ХVІІІ ст., періоду формування більшості модерних націй, – культура, традиції, звичаї та, власне, мова [4, с. 204].
На думку П. Мірошниченка, «для розуміння феномену українства як модерної нації, а також специфіки його розвитку в постмодерний період, неабияке значення мають українськомовні тексти як провідні канали національної ідентичності» [7, с. 76].
Історик Я. Грицак вважає, що українська ідентичність є дискурсивною, тобто твориться текстами – здебільшого не державними законами чи розпорядженнями, а творами літераторів, істориків та митців. Розмірковуючи на відмінностями України й інших західноєвропейських держав, учений зауважує: «в українському випадку мистецькі тексти відіграли вагомішу роль, аніж тексти державні чи політичні. Не тому, що українські тексти були кращі чи сильніші. До 1991 року українці практично не мали досвіду власної національної держави, зокрема армії та школи, найефективніших інструментів масової націоналізації посполитого населення, передусім селянства. (…) У творенні національної ідентичности на сході Европи взагалі й України зокрема митці відіграли надзвичайно велику роль» [5].
Н. Шумило в свою чергу відзначає, що літературно-мистецькі твори, знакові для суспільства тексти є виразниками національно-іманентного змісту. На її думку, «тут постає зачароване коло: історики мистецтва шукають джерел національної своєрідності того чи того народу в його психології та в специфічному «національному характері», а психологи та соціологи роблять висновки про «національний характер», ґрунтуючись на творах мистецтва» [11, с. 12].
На погляд Д. Сладкого, Україні сьогодні бракує єдиного проекту національної ідентичності, що сприяє «розвитку комплексу негативних для української держави явищ, а саме регіоналізму, міжрегіонального, мовного, міжконфесійного, міжетнічного, політичного протистояння, ксенофобії та сепаратизму» [10, с. 114].
Таким чином, розглянувши теоретичні погляди вчених на прояви національної ідентичності і екзистенціалізму в публіцистиці, зауважимо, що питання залишається напрочуд актуальним і перспективним у часи модерних суспільних трансформацій, оскільки саме публіцистична думка продукує смисли і підтримує цінності утвердження української державності.
Література
1. Виговська Н., Любченко Ю., Мірошниченко П., Носко А., Островська Н., Сіріньок-Долгарьова К. Концептосфера українського інтернет-сегменту. Медіакультура в контексті міждисциплінарних досліджень : монографія / за загал. наук. ред. В. В. Березенко, М. А. Лепського, О. О. Семенець ; відп. ред. К. Г. Сіріньок-Долгарьова. Запоріжжя : Кераміст, 2017. С. 128-162.
2. Вонсович Г. Мова як чинник національної ідентичності: політологічний аспект. Формування національно-культурної ідентичності особистості у викликах часу : збірник матеріалів Всеукраїнського круглого столу (до 100-річчя від заснування Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка) / [редкол.: С.А. Копилов (співголова, наук.ред.), І.Д. Бех (співголова) та ін.]. Кам’янець-Подільський : Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2018. С. 39-42.
3. Гантінґтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку / пер. з англ. Н. Климчук. Львів : Кальварія, 2006. 474 с.
4. Гнатенко П. Национальная психология. Днепропетровск : ДГУ, 2000. 213 с.
5. Грицак Я. Українська ідентичність Критика. 2016. Червень. URL: https://krytyka.com/ua/articles/ukrayinska-identychnist#page.
6. Марчук Л. Мовна особистість у світлі ментальної ідентичності. Формування національно-культурної ідентичності особистості у викликах часу : збірник матеріалів Всеукраїнського круглого столу (до 100-річчя від заснування Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка) / [редкол.: С.А. Копилов (співголова, наук.ред.), І.Д. Бех (співголова) та ін.]. Кам’янець-Подільський : Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2018. С. 85-86.
7. Мірошниченко П. Національно-іманентні властивості звукового образу українського радіомовлення: аудиторне сприйняття. Наукові записки Інституту журналістики. 2016. Том 4 (65). Жовтень–Грудень. С. 74-80.
8. Мірошниченко П. Музика в радіоефірі як чинник формування національної ідентичності. Current Issues of Mass Communication. 2016. № 20. Р. 37-48. URL: https://doi.org/10.17721/2312-5160.2016.20.37-48.
9. Нагорна Л. Соціокультурна ідентичність: пастки ціннісних розмежувань. Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. 272 с.
10. Сладкий Д. Національна ідентичність як фактор національної та міжнародної безпеки. Політичний менеджмент. 2008. № 2. С. 110-119. URL: http://www.ipiend.gov.ua/uploads/pm/pm_29/sladkyi_natsionalna.pdf.
11. Шумило Н. М. Під знаком національної самобутності. Київ : Задруга, 2003. 354 с.
Доброго дня!
ВідповістиВидалитиДякую за Вашу розвідку.
Скажіть, будь ласка, яке власне Ваше розуміння поняття "національна ідентичність"? Які основні ідентитети виражають українську ідентичність сьогодні? Чи національна ідентичнсість змінюватися й які фактори можуть впливати на ці зміни?