Сиротенко В.П.
к. філол. н., доцент
Донбаський державний
педагогічний університет,
Максименко О.Л.
начальник
ковальсько-термічного цеху
ВАТ «НВП Краматорський
завод енергетичного машинобудування».
АЛЮЗІЙНА НАСНАЖЕНІСТЬ ОПОВІДАННЯ
СЕРГІЯ БОРЗЕНКА «ЦВІТ ПАПОРОТІ»
Загально
відоме твердження, що література – це перевідтворена дійсність проявляється в різних аспектах,
зокрема на рівні алюзійності, оскільки під ним розуміється «художньо-стилістичний прийом — натяк на загальновідомий
історичний, літературний чи побутовий факт у розрахунку на обізнаність і
кмітливість читача, який має витлумачити цей натяк» [11]. Проблема
алюзійності художнього тексту на сьогодні доволі актуальна, оскільки в умовах
панування комуністично-радянської ідеології митець не завжди мав можливість
відкрито виявити свої світоглядні позиції. Згадаймо хоча б класичні приклади,
коли після космічних гармоній «Сонячних кларнетів» П. Тичини та
пейзажно-інтимних освідчень М. Рильського 20-х років ХХ сторіччя
з’являються ідеологічно витримані «Партія веде» та «Знак терезів». Не
торкаймося причин і обставин появи цих творів, як і чогось подібного у
творчості багатьох письменників, починаючи від 30-х років, але фактом є те, що
соцреалістична поетика стає домінуючою, хоча це не завжди відбиває істинні
душевні поривання митця. Тож письменники удаються до різних
зображувально-виражальних засобів, які дозволяють, зберігаючи зовнішню
комуністично-ідеологічну пристойність, звернутися до «табуйованих» проблем,
образів, ідей, демонструючи цим право митця на свободу творчості. Уважаємо, що
це слід мати на увазі й стосовно поцінування оповідання Сергія Борзенка «Цвіт
папороті».
Відносно постаті самого С. Борзенка, то
можна сказати, що це «знайомий незнайомець».
Про нього є відомості в Інтернеті [3; 4], «Українській літературній
енциклопедії» [5], але це переважно інформаційно-довідниковий матеріал.
Зважаючи, що життєвий шлях письменника у 30-х роках минулого століття пролягав
через Краматорськ, наведемо цитату з книги авторитетного краєзнавця
В. Бабкіна: «Писати почав у 1931 році в газеті «Вісті», потім – в
«Соціалістичній Харківщині», «Комунарці». З 1933 по 1935 і з 1936 по 1937 рр.
працює завідуючим відділом культури газети «Краматорська правда»» [1, с. 173].
Отже, Сергій Борзенко народився у Харкові 20 червня 1909 року (помер у Москві
19 листопада 1972 року), у 16-ть років залишився сиротою, закінчив Харківський
електротехнічний інститут. За участь у Керченсько-Ельтингейській десантній
операції (1943 р.) удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З 1944 року –
спеціальний кореспондент газети «Правда». Як письменник формувався у Харкові,
де в 1933 році видав першу збірку оповідань «Народження комуніста». Усі ж інші публікації стосуються 40-х – 70-х
років, однак ми не знайшли жодних ґрунтовних
критичних статей стосовно аналізу газетно-художніх публікацій
С. Борзенка. З огляду на обрану
нами проблематику дослідження звертаємо увагу на такі факти: 1 – дитинство
Сергія пройшло в місті Нікополі (про це детальніше згодом), 2 – перша збірка
оповідань була написана українською мовою.
Виокремлення цих моментів обумовлюється тим,
що дозволяє дещо по-іншому поглянути на постать самого С. Борзенка. Хоча
більшість творів вийшла російською мовою, але перша збірка молодого прозаїка
написана українською мовою, та й оповідання
«Цвіт папороті» (1936 р.) ‒ також (до
речі, твір цілком випадково знайшов один із авторів даної розвідки,
опрацьовуючи журнал «Червоний шлях»), тож можна однозначно стверджувати, що письменник-початківець
належав до україномовної когорти тогочасних майстрів художнього слова, що
збагачує відомості про українську літературу першої половини 30-х років ХХ
сторіччя.
Потребує
коментарю і згадка про Нікополь (події у творі відбуваються саме в цьому місті
в роки громадянської війни). Це поселення зі стародавньою історією й пов’язане
перш за все із запорозьким козацтвом: у 30-х – 50-х роках XVII
сторіччя там розташовувалася Микитинська (Перша або Стара) Січ. Сучасну ж
назву (з грецької «місто Микити») місто отримало в 1782 році, й населення його
переважно складалося із запорозьких козаків, які переселилися туди після
зруйнування Нової Січі [7]. Отже, атмосфера міста була насичена духом козацтва,
духом вольності, духом геройства й нескореності. А те, що позитивними
персонажами в оповіданні представлені тільки більшовики, ми пояснюємо загальною
ідеологічною вимогою, яка особливо утвердилася в радянському суспільстві з
початку 30-х років. Сьогодні можна говорити про дещо інший воєнно-політичний
розклад у Нікополі часів громадянської війни. У місті побували і більшовики, і
війська гетьмана Скоропадського, Нестора Махна, Денікіна, Врангеля, залишивши
по собі «гірку славу», що й викликало відповідну реакцію мешканців: «Дії більшовиків, особливо мобілізація до Червоної
армії, збурили масовий протест нікопольців. 8 червня 1919 р., на Трійцю, в
Нікополі спалахнуло потужне народне повстання. Опанувавши Лапинку, повстанці
захопили пошту, телеграф, приміщення ревкому і вбили його керівників:
С. П. Ковальова (Остроухова), М. Н. Куксіна,
В. Г. Антипова, М. З. Калашникова та ін. <…> 18 жовтня 1920 р. більшовики остаточно взяли під
контроль Нікополь. На вимогу М. Фрунзе та С. Будьонного до міста з ворожим
і недовірливим населенням прибув агітпоїзд «Жовтнева революція» із
«всеросійським старостою» М. І. Калініним. <…> Боротьба більшовиків з українським повстанством
на Нікопольщині тривала і після розгрому врангелівців у листопаді 1920 р., з
чим радянська ідеологія пов’язувала закінчення «громадянської війни»» [9, с.
75-78]. Героїзації образу більшовика можна знайти й суто психологічне
пояснення, адже повіствування ведеться від імені 12-річного хлопчика. А це час,
коли все сприймається в ідеалізовано-романтичному світлі, у бажанні мати ідеал
для наслідування й самому здійснювати подвиги. Не випадково полинові зарості в
уяві розповідача перетворюються на прерії, а корови «на бізонів, а ми на
індійців, які виконують «криваву помсту»» [2, с. 72].
Отже, за
обов’язковою для радянської літератури соцреалістичною образно-ідейною запоною
відчувається значно глибший за своїм духовним опертям пласт, оснований на
історико-культурологічних підвалинах українського народу, зокрема козацтва, як
його вагомої суспільно-соціальної складової. І підтвердження цьому знаходимо на
рівні різноманітних змістово-художніх компонентів оповідання.
Звернімося
хоча б до пейзажних описів. У цілому текст не багатий на пленерні фрагменти,
але експозиційний малюнок, в якому згадуються «далекі плавні, що ніби вирізані
з міді» [2, с. 71] не може не викликати алюзійних спогадів про характерне для
Запорозької Січі розташування. Прихований натяк на морально-духовні цінності
запорозького козака вбачаємо й у характеристиці, даній хлопчиком ворогам, що
окупували Нікополь: «… я дивився на волохаті зацьковані срібними черепами
кавказькі бурки конвоїрів, блідолицих юнаків. Як ми їх ненавиділи! Вони не
вміли нічого робити, тільки вбивати людей. Навіть ми – діти – в кожному з них
бачили тільки ката» [2, с. 71]. Це дитяче зізнання містить у собі надзвичайно
вагомий ідейний підтекст. Вояки в кавказьких бурках зі срібними черепами – це символи
смерті (уміють «тільки вбивати»), а тепер пригадаємо найпопулярнішу серед
українців картину із зображенням запорозького козака – козак Мамай, який завжди
тримає бандуру, тішить присутніх своїм співучим мистецтвом, хоча на задньому
плані присутні й бойовий кінь, і зброя. Тож наголосимо, що в народній уяві
козак Мамай уособлює найсуттєвіші ментальні риси українців: «Може видатися
дивним, що народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з
ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім,
видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні
переживання козака, його внутрішня духовна міць» [6]. Тож не важко зробити висновок, що в людині зі
зброєю дитина хоче бачити не загрозу власному життю, а заступника, рятівника.
Окремого
аналізу потребує назва твору. Хоча оповідання й озаглавлене «Цвіт папороті»,
однак ця квітка згадується лише один раз у кінці, коли в місто увірвалося
кілька вершників, «обсипаних папоротниковим цвітом червоних зірок» [2, с. 75].
Безумовно, це заідеологізований символ, хоча в його основі проглядається
прадавнє народне уявлення, що квітка папороті (Перунів колір) «символізує
сонячне світло, його енергію і силу» [8]. Значно ж більшої змістово-виражальної
ваги має образ іншої рослини – полину. Полин (євшан) – це також древній
язичеський символ, з яким пов’язувалися і печаль, гірка доля, та водночас
оберіг від усілякої нечисті, пам’ять про рідну землю, свою батьківщину
[10]. У творі це вираз нескореності, незламності, прагнення залишити по собі
згадку в дитячих душах, усвідомлення вкоріненості в рідну землю, чого не може
позбавити людину ніхто. А ще він набуває містичної сили: заарештований Алябʼєв
не лише зірвав гілочку полину, вдихнув його гіркого запаху, виявивши повну
зневагу до своїх ворогів, а й цим, напевне, врятував собі життя, бо полин,
перемішаний із свіжовиритою могильною землею, став для героя оберегом: «Другий
безладний залп звалив Алябʼїна на коліна. Але він відразу ж підвівся. Вхопивши
в жменю щойно скопаної землі, він вдихнув на всі легені її запашний дух» [2, с.
75].
Вияв
укорінених народних традицій та вірувань убачаємо ще в одному епізоді, коли
розповідач повідомляє про одну дещо кумедну великодню пригоду – одразу по
закінченню читання дванадцятого апостола діти пішли на перехрестя бити ломакою
диявола [2, с. 74]. Нічого з цього путнього не вийшло, та річ не в тім.
Пам’ятаючи, наскільки радянська пропаганда вороже ставилася до всього
релігійного (а тут великодні свята!), варто лише віддати належне сміливості
молодого письменника, ідеологічній незаангажованості: його герої відвідують
церкву, вшановують народні традиції, що врешті-решт і надає їм відваги й
рішучості в необхідний момент.
Безумовно, по одному творові важко судити про творчість письменника в цілому. Та це повинно послужити сигналом, що спадок С. Борзенка потребує ретельного й уважного культурологічного та літературознавчого дослідження.
Література
1. Бабкин В.А. 100 самых известных имен Краматорска.
Краматорск : Тираж-51, 2008. С. 173.
2. Борзенко С. Цвіт папороті : оповідання. Червоний шлях.
1936. № 1. С. 71-75.
3. Борзенко Сергій Олександрович. (б.д.). Взято з http://esu.com.ua/search_articles.php?id=37076
4. Борзенко Сергій Олександрович. (б.д.). Взято з https://uk.wikipedia.org/wiki/
5. Борзенко Сергій Олександрович. Українська Літературна
Енциклопедія : В 5 т. / Редкол. : І.О. Дзеверін та ін. Київ : Голов. ред.
УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988. Т. 1. С. 219.
6. «Козак-Мамай» як етносимвол українців. (б.д.). Взято з https://honchar.org.ua/p/odkrovennya-kozaka-mamaya/
7. Нікополь. (б.д.).
Взято з https://uk.wikipedia.org/wiki/
8. Оберіг Квітка папороті (Перунів колір): слов’янський
символ, значення. (б.д.). Взято з https://svoimirukami.in.ua/oberig-kvitka-paporoti-peruniv-kolir-slov-yanskij-simvol-znachennya.html
9. Пам’ятки історії та культури міста Нікополь (За
матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України») / Упорядкування:
Голубчик Л. М., Колесник О. С., Царенко Т. А.
Дніпропетровськ : Журфонд, 2018. С. 75-78.
10. Полин. (б.д.). Взято з https://www.google.com/search?q
11. Що таке алюзія? Чи використовує цей стилістичний прийом
І. Котляревський в «Енеїді»? (б.д.). Взято з https://www.ukrlib.com.ua/answers/printit.php?tid=11462
Дякую шановним авторам за розвідку, яка "повертає" ще одне письменнице ім"я. Важко говорити про твір без знання його тексту, але за вашим дослідженням мені здалося, що йдеться про символізацію, а не про алюзійність.
ВідповістиВидалитиДякуємо Вам за те, що звернули увагу на наше повідомлення. З приводу висловленого Вами зауваження-міркування щодо співвідношення символізму та алюзійності, то тут можна зауважити, що в основі символу – звернення до чогось доволі конкретно-предметно заради виявлення сутності абстрактно-ідеальних, узагальнених понять. На нашу думку цю ж роль може виражати і прийом алюзійності. Тож ми тут не вбачаємо принципового протистояння. Ще раз із повагою до Вас Олег Максименко та Валерій Сиротенко.
ВідповістиВидалити