Зуєнко Ярослава Мирославна, аспірантка Запорізького національного університету «Художня рецепція історичних постатей доби Хмельниччини в романі Л. Кононовича «Чигиринський сотник»

 

Зуєнко Я. М.

аспірантка

Запорізький національний університет 

ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ ДОБИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ В РОМАНІ Л. КОНОНОВИЧА «ЧИГИРИНСЬКИЙ СОТНИК» 

У суспільній свідомості кожний часовий період асоціюється з відповідними історичними постатями, котрі, міфологізовані усною народною творчістю, письменниками, філософами, стають провідниками національних і державницьких ідей і патернів та ідентифікуються з ними. Ця особливість формування уявлень про минуле спостерігалася ще за античних часів: «Для греків історія була ареною, на якій трансцендентальні цінності втілювалися у виняткових особистостях та державах, які могли слугувати моделлю для теперішнього та майбутнього. У подібного ідеалізму була «антиісторична» тенденція оцінювати людей швидше як типи й парадигми, ніж як історичні особистості» [4, c. 64].

Провідниками державницьких ідей є й відомі діячі, змальовані в романі Л. Кононовича «Чигиринський сотник»; протягом твору вони транслюють низку концептів, зокрема: свободи, відваги, зради тощо. Поза тим, їхні вторинні функції у творі полягають у формуванні відповідного історичного тла.

У «Чигиринському сотнику» йдеться про пригоди маленького джури Михася: він володіє чарівним Трояновим ключем, за допомогою якого має звільнити прикутих до сакральних локусів грішних духів із минулого, а згодом передати артефакт чигиринському сотникові Богдану Хмельницькому. Світлі й темні боги (Дажбог, Лада, Триглав, Мокоша), диви (Дана), демони (чорти, перевертні, відьми, літавиці), безсмертні люди (войовниці-поляниці, козак Мамай), прості смертні (козаки, татари, поляки, ренегати-українці) допомагають чи шкодять хлопчикові під час його мандрів: так автор підносить боротьбу українців за незалежність на міфічний рівень протистояння добра і зла.

Художня інтерпретація історичних постатей доби Хмельниччини в романі Л. Кононовича «Чигиринський сотник» не становила об’єкт літературознавчого дослідження, що й засвідчує актуальність роботи. Метою статті є аналіз особливостей художнього зображення відомих осіб напередодні повстання Богдана Хмельницького у вищезгаданому творі.

У романі побіжно згадується низка історичних постатей: коронний гетьман Конецпольський, Северин Наливайко, гетьман Остряниця та ін., однак вагому роль відіграють лише кілька з них, а саме: Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс, Станіслав Морозовицький (Морозенко), Ярема Вишневецький. Умовно їх можна розділити на дві групи: 1) персонажі-помічники; 2) персонажі-суперники.

Окреме місце у творі посідає Богдан Хмельницький, зустріч із яким є метою всієї сповненої пригод подорожі Михася. Візуальний портрет чигиринського сотника досить скупий: «Немолодий уже був се чоловік, та міцний мов дуб; з лиця його била несхитна воля й відвага. Щось татарське було в нім – ніс гачкуватий, очі вузькі, та світилося у них зухвальство й заводіяцтво, що тільки тим козакам притаманне, которі за порогами пробувають» [1, с. 507]. Більше уваги автор приділяє його політичним поглядам та ідейним переконанням; Хмельницький є своєрідним рупором, який транслює провідні ідеї твору: споконвічне право українців на свої етнічні території, підкріплене міфом про обітовану землю, спадковість цього права, перейняте у скіфів і русичів, незламність воїнів-українців, адже жоден із ворогів споконвіку не зміг їх підкорити: «Одколи уділив нам Господь сеї землі святої, що по обидва боки Дніпра лежить, і став сей край зватися Україною, що значить Богом Украяна, а люд Дажбожий став зватися українцями, що значить обраний народ, звідтоді стоїть і Січ Запорозька. Приходили на нашу землю наїзники – і шеремети, що Голунь узяли копієм і Заруб святий сплюндрували, і готи, що великого князя Буса і старшин його на хрестах розіпнули в Білоярі, й ромеї кляті, яких імператори да королі сюди виряджали, і гуни, що їх Атила привів безбожний, і печініги, й половці, й навала Батиєва, – та ніхто з них Січу Запорозьку не зміг звоювати, залишалася вона тим краєм, звідки виходили лицарі Троянові, люд хрещений піднімали на супостата і гнали його з України!» [1, с. 518].

Постать Хмельницького в художньому світі роману настільки значуща, що весь сюжет підпорядкований необхідності його залучення до козацького бунту, оскільки майбутній гетьман має стати своєрідним символом боротьби за незалежність, а його поява слугує імпульсом до збройного повстання.

Автор наділяє свого персонажа рішучістю й політичним чуттям: наказавши винищити польську залогу на Хортиці, чигиринський сотник зупинив нетерплячих козаків, готових рушити в похід проти зими, і присвятив холодну пору року пошукам союзників та укладенню воєнних альянсів. Неодноразово протягом тексту відзначалася глибока повага, яку відчували січовики, пригадуючи його колишні заслуги, відвагу, воєнну вправність, мудрість та силу волі.

Оскільки жанрова специфіка роману передбачає імплементацію в текст елементів надприродного, автор підкріплює тезу про богообраність Хмельницького введенням версії про пророцтво, зроблене при його народженні: чигиринському сотникові судилося стати рятівником України.

Прикметними у формуванні уявлення про майбутнього гетьмана є обставини його першої зустрічі з головними героями твору: козак сидів на землі посеред галявини, а поруч «Коло пенька бандура сперта була і стояв куманець – певне, з горілкою» [1, с. 507], що перегукується із класичним зображенням фольклорного Мамая, котрого О. Найден трактує як «воїна – сонячного божества, воїна-героя, воїна-ватажка, воїна – сакрального предка, воїна-козака» [2, с. 6].

Особливості змалювання постаті Богдана Хмельницького сукупно  формують образ батька нації, суворого, але справедливого, богом обраного месії, здатного об’єднати й організувати в мирний час не завжди розсудливих і дисциплінованих січовиків. Поєднання образів батька й месії невипадкове: О. Юрчук, аналізуючи український антиколоніальний дискурс (а роман «Чигиринський сотник» містить яскраво виражені антиколоніальні інтенції), називала феномен месіанства провідним у межах цієї концепції [див. 3, с. 43].

До групи «помічників» зараховуємо персонажів, які допомагають Михасеві на його шляху. До цього типу належать Іван Богун, Максим Кривоніс і Станіслав Морозовицький.

Із Богуном читач уперше зустрічається на Січі – автор описує його як заможно вдягненого чоловіка: «у жупані кармазиновому, при боці шаблюка, а на голові чорний шлик із малиновим верхом» [1, с. 64], що відрізняє січовика від «голоти». Говорячи про конкретну особу, автор у характері кожного персонажа виділяє одну значущу рису. Так, Богун вирізняється вмінням урегульовувати конфлікти з вигодою для себе: «Вибачай, зацний пане, – каже, хитро примруживши око, – се жарти в нас такі! У Запорожжі як шуткують, то голови розбивають одне одному… а вам і гірше може щось укоїтися!» [1, с. 65]; Кривоніс – запальним норовом: «Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен! Мене, курінного отамана Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер» [1, с. 115].

Поза тим, трьох товаришів об’єднує відданість Січі й спільній справі. Навіть Ярема Вишневецький відгукується про них із повагою, називаючи «щирими запорожцями» та «достеменними лицарями». Кривоніс, Морозенко й Богун допомагають Михасеві протягом мандрів, відстоюючи його не лише перед вояками князя Яреми, а й перед простими запорожцями, коли маленького козака та його наставника було неправдиво звинувачено в крадіжці січової скарбниці; востаннє читач бачить їх у лавах війська Богдана Хмельницького напередодні повстання.

До групи «суперників» належить князь Вишневецький. Якщо Богдан Хмельницький уособлює батька, месію, то в образі князя Яреми втілюється концепт «зрадник». Слід зазначити, що в художньому світі твору відречення від свого коріння є найбільшим гріхом: усі центральні антагоністи є українцями-ренегатами (Барабаш, Мурмило, Вишневецький), які зреклися своїх віри, землі, народу й добровільно стали на бік зла, причому не лише метафорично, а й буквально, адже втіленням «пітьми» у квазіміфології роману є Чорнобог (Триглав), котрому й допомагають колаборанти.

Використання концепту «зрадник» у романі є невипадковим: цей екзистенціал поширений у антиколоніальній літературі, в якій визначаються межі опозиційної пари «свій/чужий» і встановлюються ідентифікаційні маркери. У контексті твору зрадник – це людина, котра генетично належить до певного етносу й зростала у відповідному культурному полі, має пов’язані із цим зобов’язання, але стала на бік супротивника, що є більш травматичним, ніж очікувана агресія відкритого ворога.

Автор не заперечує вроджених талантів князя: усі його дії вирізняються рішучістю й ретельним плануванням, однак свої здібності він використовує на шкоду козацтву й «силам добра». У творі князь Ярема перешкоджає місії Михася значно більше, ніж шляхтичі-поляки: саме він організував напад татарського чамбула на хутір діда головного героя, намагався змусити запорожців видати маленького джуру, був причетний до арешту хлопця та його «січового батька» характерника Обуха, матеріально забезпечував переслідування протагоністів Барабашем й Мурмилом.

Якщо Хмельницький є своєрідним рупором, котрий транслює ідеї й цілі «світлої» сторони, то Вишневецький – виразник політичного бачення «темних сил». Показовими є його думки щодо місця людини  в суспільстві: «Живи, трудись, виконуй, що загадали, плати, що належить… Так ні ж бо, не хочуть! Козаками хочеться усім бути!.. А того не тямлять, що споконвіку заведено: шляхті – шабля, купцеві – безмін і терези, а посполитим – плуг та рало… на тому світ стоїть! І не може бути інакше, а то зійде усе на пропасть і буде тільки руїна кругом!» [1, с. 345]. Щирий у своєму прагненні «цивілізувати дикі землі», князь справді не розуміє, чому посполиті тікають на Запорожжя, адже не усвідомлює цінності волі, що й відрізняє його від протагоністів роману. Для гордовитого Вишневецького власна вищість є очевидною, а тези козаків про індивідуальну свободу Ярема сприймає як спробу нівелювати соціальну дистанцію між шляхтичами й селянами та зруйнувати усталений і комфортний для нього лад.

Отже, у романі фігурує низка відомих постатей доби Хмельниччини (Ярема Вишневецький, Іван Богун, Максим Кривоніс, Морозенко), яких умовно можемо класифікувати як «суперників»/«помічників» протагоніста Михася; для кожної категорії притаманна певна специфіка художнього зображення. Помічники змальовані досить скупо: автор виділяє в характері кожного героя значущу рису й акцентує на ній увагу (хитрість, жорсткість тощо). В образі «суперника» князя Яреми втілюється концепт «зрадник»: незважаючи на українське етнічне походження, протягом усього твору Вишневецький докладає всіх можливих зусиль, аби завадити джурі досягти мети, а козакам – підняти повстання. Гордовитий і жорстокий чоловік, розумний і небезпечний ворог, він є виразником політичного бачення «темних сил»: відкидає право українців на незалежність і підтримує вигідну для нього кріпацьку систему. Особливе місце в романі посідає постать Богдана Хмельницького, зустріч із яким є метою подорожі маленького козака. У ній реалізувався образ месії, батька нації, що характерно для антиколоніальних текстів. Вишневецький і Хмельницький є виразниками двох світоглядних парадигм, котрі протиставляються одна одній в романі: ситого спокійного життя, хай і в неволі, та свободи як першорядної цінності.

Література

1.            Кононович Л. Чигиринський сотник. Харків : «Ранок» : «Фабула», 2016. 528 с.

2.            Найден О. С. Українська народна картина. Фольклорний та етноісторичний аспекти походження і функцій образів: автореферат дис. … док. мистецтвознавства:  17.00.01,  Київ, 1997. 54 с.

3.            Юрчук О. У тіні імперії: українська література у світлі постколоніальної теорії. Київ : Академія, 2013. 224 с.

4.            Aune D. E. The New Testament in Its Literary Environment. Louisville : Westminster John Knox Press, 1987. 264 c.