Величковська Юлія Федорівна, аспірантка ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Г. Сковороди» «Козацький фольклор як основа антиколоніальних ідей у поезіях А. Метлинського»

 

Величковська Ю. Ф.

аспірантка

Університет імені Григорія Сковороди в Переяславі 

КОЗАЦЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ЯК ОСНОВА АНТИКОЛОНІАЛЬНИХ ІДЕЙ У ПОЕЗІЯХ А. МЕТЛИНСЬКОГО 

Національна література першої половини ХІХ століття формується під егідою літературного напряму романтизму. Пріоритетом стає звернення до фольклорної спадщини свого народу, зокрема козацького фольклору. Гасло цього періоду відображає вислів М. Драгоманова: «Найбільший скарб української літератури – усна народна поезія» [2, 189]. Протягом  століть  усна  народна  творчість  була  чи не  єдиним  засобом  узагальнення  життєвого досвіду  нашого народу,  втіленням його світогляду  та  ідеалів. Історія козацтва поступово перетворювалась на націєтворчий міф, що формував модерну українську націю, яка з останніх сил намагалася зібрати докупи уламки своєї історії та державності. О. Борзенко переконує, що козацтво найбільш повно виявляло волелюбний дух народу, який сприймався романтиками як «важливе джерело натхнення» [1,7].

Героїчний дух козаччини проявив себе на сторінках поетичних творів представника Харківської школи романтиків, попередника Т. Шевченка та М. Костомарова  в опрацюванні антиколоніальної тематики – Амвросія Метлинського. Зв’язки його поезії з народнопісенними джерелами опосередковано висвітлювались у працях багатьох учених ХІХ-ХХІ століть (М. Костомарова, М. Дашкевича, Д. Чижевського, А. Шамрая, І. Айзенштока, С. Крижанівського, М. Яценка, М. Наєнка, Л. Ступейка, О. Свириденко, О. Новик та ін.). Питання впливу козацького фольклору на формування антиколоніальних ідей у поезіях митця, котре залишилося поза увагою дослідників, є метою цієї статті.

Козацький фольклор зацікавив А. Метлинського не як просте історичне вираження славного героїчного минулого свого народу, а як характеристика духовності українців, витворення образу нації. Будучи послідовним романтиком, він у своїх історико-літературних і критично-естетичних оцінках, згідно із зауваженням О. Свириденко, керувався романтичним принципом народності, зосібна, принципом чистоти живої народної мови [9, 4], що відбивало зв'язок із історичним минулим нашого народу. У передмові до збірника «Думки і пісні та ще дещо» поет заглибився у пошуки коріння української мови у давніх писемних пам’ятках києворуської доби задля підтвердження повноцінності українців як нації. А. Метлинський підкреслив державний статус нашої мови при дворі Великих Князів Литовських, що суперечило колоніальній пропаганді московитів в Україні на початку ХІХ століття.

Заглиблення в літературну спадщину Київської Русі та поєднання державницьких ідей цього періоду із козацьким фольклором ХVII – XVIII ст. увиразнило літературну спадщину митця. Цей зв'язок відкрито помітний у поезії «Чарка», котра передає історичний зв'язок Русі з Козацькою Україною, наголошуючи, що козаки є нащадками руських князів, воїнів. Фольклор сформував літературно-естетичні уподобання та національний світогляд Метлинського, пройнятого смутком за минулими часами. Поетичний твір «Бандура», що відкривав збірку митця, відбив меланхолійний настрій всієї книги, від якої «Слезы польються, серденько ные» [6, 40], а також відобразив зв'язок творчості Могили із козацьким фольклором. «Бандура» написана з дотриманням фольклорних традицій віршування та запозиченням мотивів і образів із народної творчості (образ кобзаря, який граючи на бандурі, переповідає історію свого народу). Дослідники В. Кравченко та О. Єременко зауважують, що «поезія Метлинського є поминальним плачем по свободі України, голосом громадянської туги, пророкуванням загибелі національного життя та мови» [4, 314]. Ця скорботність нерідко досягає тональності «біблійних інвектив і пророцтв» [4, 314].

Тугу за козацтвом відтворено у баладах «Козак і буря», «Козача смерть» та «Кладовище», які своїми назвами-градаціями ніби відтворювали історію України, співставляючи величне її минуле (воля) з авторовим сучасним (неволя) засобами антитези, розповсюдженої в козацькому фольклорі. Це протиставлення, як слушно зауважує М. Яценко, стало «не тільки ідеологічним, а й естетичним, композиційним принципом» [10, 28] творчості митця. У дослідженні О. Свириденко констатується, що балади Могили тяжіють до ліричних віршів типу роздуму, медитації, нагадуючи характер притчі [9, 7]. Назва балади «Козак і буря» відображає буремні часи козаччини періоду Хмельниччини, коли козацтво «И на вражи полки сыпле кару и жахъ» [6, 57]. Балада «Козача смерть» приховала у собі наслідки Переяславської угоди 1654 р., апогей яких настав у 1775 році під час руйнування Запорізької Січі Катериною ІІ. Ця історична подія і носить назву «козача смерть». Джерелом оригінальності сюжету цього поетичного твору варто вважати історичні пісні «Ой з-за хмари, з-за лиману» та «Світ великий, край далекий, та ніде прожити», ідейний зміст яких (втрата самостійності Козацькою Україною) осмислюється автором задля показу минулого і сучасного життя козацьких нащадків. Назва балади «Кладовище» меланхолійно відбиває образ України ХVIII – першої половини ХІХ століть, яка, після правління Катерини ІІ, перетворилася на кладовище, що поховало в собі всі державні інституції та права українського народу. Провину за це поет покладає на своїх сучасників, називаючи їх вражими дітьми, «що чуприни … одцурались» [6, 49] задля входження у новий соціальний ранг під назвою «нове дворянство» Російської імперії. Тримірне градаційне осмислення історії свого народу поєднало у собі світогляд українців, зафіксований у національному фольклорі, із філософією просвітництва та генетичною неприйнятністю Метлинського як колоніалізму, так і зради українського панства, яке вислужуючись перед царською владою, допомагало їй нищити все національне. Варто погодитися із думкою Н. Зінченко, яка зауважила, що «поетика балад спирається на образи-символи, що представляють історичну Україну …» [3, 73]. Образ козака, що повстав на сторінках поетичних творів літературного митця, ввібрав у себе бароковий символ лицаря-переможця. Таке бачення образу було характерним не тільки для барокової класичної літератури, а й для національного фольклору ХVII – XVIII ст., представленого такими історичними піснями, як «Ой на горі та женці жнуть», «Простелились купами тумани», що сформували ідею уславлення патріотизму козацтва.

Образи-символи представляють історію України й у баладі «Козак, гайдамак, чумак». Ґрунтовний підбір назви поетичного твору дозволив авторові втілити задумане. Проблема деградації політичного життя нашого народу представлена поступовим перевтіленням козацтва у гайдамак, а з часом у чумаків. Символіка назви твору презентувала втрату Україною своєї боєздатної сили, яка перетворилася у селянство, обмежене побутовими проблемами. Балада об’єднала у змісті історичні пісні про козаків («Гей, на горі там женці жнуть», «Козак від'їжджає – дівчинонька плаче»), гайдамаків («Хвалилися гайдамаки», «Ой що ж то за чорний ворон») та чумаків («Ой чумаче, чумаче», «Ой гук, мати, гук»), створивши єдине ціле з історії нашого народу. Образи-символи козака, гайдамака та чумака представили історіософський погляд автора на події історичного минулого.

Протиставлення «героїчного світу минулого, зі звитяжними лицарями-козаками, світові сучасному із міщанськими, дрібними людцями» [8, 70] представлене також у поетичних творах поета «Глек», «Спис», «Гулянка» та «Підземна церква». Козацьку велич співставлено із дріб’язковістю «нового дворянства» у поезії «Глек» виразом: «Вже вивелись такѣ мѣжъ намы» [6, 115]. Архаїчний символ списа у поезії «Спис» символізує нове покоління українців початку ХІХ ст., яке забуло про свій патріотичний обов’язок захисту рідної землі та мовчки споглядає на колоніальні дії імперії: «… списъ … на стѣнѣ повысъ, / Штось довго вже в дѣлѣ не бувае!» [6, 50]. Метлинський наголошує, що боротьба українського народу за свою волю хоч і була довготривалою, на що вказує народнопоетичний епітет «довгий списъ», все ж із часом нащадки козаків про неї забули, тамуючи своє горе у вечірніх гуляннях, за якими  «Вже не по першѣй пьемо отсе чарцѣ» [6, 90]. Зображуючи становище своїх сучасників, поет вдається до використання гнітючих природних явищ (чорні хмари, грім стріляє, червоні блискавки, «вѣтеръ землю й море бъе» [6, 90]), що наближає його творчість до фольклорних традицій зображення негативних життєвих явищ. Драматичний початок твору «Гулянка», властивий жанру народної балади, підкреслив трагічність становища нашого народу на початку ХІХ століття, його розгубленість і втрату національної гідності під упливом колоніальної імперської політики. Зміст балади «Глек» розкриває обсяги імперського втручання в справи українців, що проявилися не лише на державному рівні, а й на побутовому. Вираз «москаль народовѣ, було, толкуе» [6, 113] наголошує на уявленні москалів про свою вищість над українцями та власну всеобізнаність, що пропагувалися імперською владою від початку ХVII століття. Метлинський, як дослідник історичного минулого свого народу, опосередковано заявив про відмінність росіян та українців, як про дві різні народності, висловом «й узла по-нашому не звъяже» [6, 113], що суперечило політичній пропаганді імперії на початку ХІХ ст. про те, що Росія є «нащадком Київської Русі».

Зміст балади «Підземна церква» на історіософському рівні через християнське тлумачення національної історії натякає про національні проблеми від часів Хмельниччини. Поет стверджує, що «Поки жили козакъ, списи й шаблюки, / Не добувавъ нѣчого даромъ ляхъ!» [6, 60]. Козаки були могутньою силою і опорою нашого народу. Згадка про боротьбу козаків із польською експансією перегукується з темою визвольної боротьби українців та ідеєю звеличення минулого нашого народу, його войовничого духу та мужності в історичних пісень «Максим козак Залізняк», «Ой Морозе, Морозенку». Створюючи жанр національної балади, А. Метлинський крізь призму романтичної фантастики пов’язує з реальним життям народу персоніфікований образ церкви, що уособлює Переяславську угоду 1654 р. Роздуми про загибель церкви співвіднесені зі «смертю» домовленостей Б. Хмельницького з Московією, що нагадує літературний жанр голосінь М. Смотрицького. Автор увиразнено підкреслює, що після згубної Переяславської угоди «пѣшли пѣдъ землю дзвоны и пропалы…» [6, 61], тобто згинула козацька верхівка – гетьмани, за якими «Далѣ не стало списа и ручницѣ, / Прийшлося здать и стѣни, и бѣйницѣ!» [6, 60]. Усіх гетьманів після Б. Хмельницького, які підписували домовленості із московськими царями (пізніше імператорами) на основі Березневих статей 1654 р., «без слави й жалю, як сміття, / З-проміж людей смерть вічна вимітає» [6, 61]. Осмислення руйнівних помилок гетьманів у минулому у взаємозв’язку із бароковим обрамленням і фольклорною традицією надало баладі «Підземна церква» забарвлення ліричного вірша роздуму. Поєднання народнопісенної символіки з авторськими образами-символами засвідчило орієнтацію поета на народний епос.

 Попри те, що всі вірші Амвросія Метлинського пройняті меланхолійними настроями туги за славним минулим свого народу, епіграф до збірки «Думи і пісні та ще дещо» відзначився оптимістичними елементами козацького фольклору: «Ой, въ степу могила зъ вѣтром говорила: / Повѣй, вѣтре, ты на мене, штобъ я не чорнѣла; / Штобъ я не чорнѣла, штобъ я не марнѣла, / Штобъ на менѣ трава росла, та шче-й зеленѣла [курсив мій. – Ю. В.]» [6, 37]. Промовистим виступає образ могили, який співвідноситься із Козацькою Україною, котра під упливом колоніальної політики Російської імперії перетворилася на степову «могилу». Початок ХІХ століття презентував митцеві цілковиту відсутність державного апарату в Україні, знищену Запорозьку Січ, змосковщення української інтелігенції та уярмлений кріпацтвом народ. Однак поет наголошує, що Україна-могила не вмерла. Вона благає вітер, персоніфікований образ козацтва, «повіяти», а, отже, повернутися в Україну-Гетьманщину задля пробудження свого народу супроти імперської політики, під якою тривалий час «чорнѣе» та «марнѣе». Цим зауваженням Амвросій Метлинський наголосив на занотованих у фольклорі прагненнях українців відродити власну державність і національну гідність з вірою в щасливе майбутнє свого народу. Поет-патріот також  прагне, щоб Україна «зеленѣла» немов молода трава. Філософська істина про мінливість світу, що співвідносилась із творчістю Г. Сковороди, утверджувала оптимізм романтизму в поєднанні градації «чорнѣла» та «марнѣла» з антитезою «зеленѣла». Показ прагнень нашого народу був навіяний авторові джерельним підґрунтям  козацької фольклорної спадщини, дослідженням та оприлюдненням якої він займався. У передмові до збірки «Думи і пісні та ще дещо» поет висловив захоплення народним словом, яке для нього було «переповнене прадідівських повчань, багатого життєвого досвіду» [5, 77]. Саме з цим досвідом і повинна була ознайомитися сучасна митцеві новостворювана українська інтелігенція, що взялася за створення нової національної літератури як засади відродження рідного народу та пробудження в ньому визвольних ідей і енергії.

Отже, історичні пісні сформували світогляд Амвросія Метлинського та романтичне осмислення ним історичного минулого свого народу в зв’язку з інтерпретацією життєвих явищ авторового сьогодення. Особливості змалювання образів-символів та історіософський характер оцінок козаччини підкреслили схильність поета до універсального мислення, що поєднало в собі традиції національного фольклору, барокову інтерпретацію життєвих явищ і романтичну тугу за величним минулим власного народу задля піднесення ідей антиколоніального спротиву в національній літературі. Поезії та балади митця представлені динамізмом, контрастністю, підвищеною емоційністю, що були властиві бароко в межах козацької культури, чим підтверджували нерозривний зв'язок із традиціями національної літератури ХVII-XVIII ст. Козацька барокова естетика наповнила вірші А. Метлинського етнотипом українця-козака, що виступав носієм лицарських чеснот, високої ідеї в боротьбі за віру та національну справедливість, що безперечно було вкрай необхідним джерелом для інтелігенції ХІХ століття у її протистоянні імперській колонізації України. 

Література

1.   Борзенко О. Поезія українського романтизму. Київ : ТОВ «Елібре», 2008. С. 3–10.

2.   Драгоманов М. Література українська, заборонена російським урядом. Україна: антологія пам’яток державотворення, Х-ХХ ст. : у 10 т. Т.6 : Змагання за українську ідею / упорядкув., передм. та прим. О. Сліпушко. Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. С. 182–204.

3.   Зінченко Н. Естетичне осмислення народної поезії поетами-романтиками Полтавщини. Рідний край. 2013. № 1 (28). С. 70–73.

4.   Історія української літератури першої половини ХІХ століття : навчальний посібник / [В. О. Кравченко, О. Р. Єременко]. Суми : Видавництво Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка, 2009. 224 с.

5.   Коцаренко Т. А. Метлинський – дослідник українських народних пісень. Слово і Час. 2006. №11. С. 77–80.

6.   Метлинський Амвросій Лук’янович (1814–1870). Думки і пісни та ще де-що Амвросія Могили. Харьков : в унив. тип., 1839. 210 с.

7.   Hаpодні укpаїнські пісні з голосом : (50 пісень й 5 додатків) / зібpані, споpяджені [з пеpедм. та пpиміт.] й видані Олексієм Гулак-Аpтемовським. Вип. 1. Київ. 1868. 50 с.

8.   Новик О. Традиційні мотиви й образи в поезії Амвросія Метлинського. Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. Серія «Філологічні науки». 2011. Вип. 4.7. С. 68–72.

9.   Свириденко О. М. Романтична парадигма творчої діяльності Амвросія Метлинського : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література». Київ, 2002. 18 с.

10.            Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20–60-х років ХІХ ст. Українські поетики-романтики. Київ : Наук. думка, 1987. С. 5–36.