Пустовіт В.Ю.д. філол. н, професорСхідноукраїнський національний університет імені Володимира Даля
СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС
ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЕПІСТОЛЯРІЮ
Для людини ХХІ
століття асоціація з листуванням зводиться хіба що до електронного листа, а в
більшості випадків – до спілкування онлайн у мережі й сучасних порталах за
допомогою електронних гаджетів. У цьому, як і в кожній справі, є позитивні
сторони: швидка, миттєва відповідь, постійний зв’язок, зручність тощо. Проте, є
важлива проблема – таке листування (або просто переписка) не має пам’яті для
нащадків, а, можливо, комусь буде цікаво дізнатися через двадцять-тридцять
років, наприклад, про побут студентства, інтереси й вибір дозвілля, стосунки
тощо.
Останнім часом
видавництва активно публікують листи, щоденники видатних людей минулого, а
письменники звертаються до призабутого жанру історико-біографічного роману.
Очевидно, це своєрідна реакція на потребу відродження листування як культурного
феномена, що зберігає для прийдешніх поколінь і картини епохи, і портрети
людей, і загальний фон суспільного життя. Безумовно, першість за такого підходу
належить ХІХ століттю.
Нами невипадково
обрана заявлена тема наукового пошуку, адже для відображення достовірної
картини суспільно-історичного дискурсу ХІХ ст. мають неоціненну вагу
письменницькі епістолярні діалоги. За влучним визначенням проф.
О. Борзенка, «словесність, бувши яскравим віддзеркаленням етнічної ментальності,
виступила водночас одним із найбільш вагомих чинників творення новочасного
національного буття» [1, с. 3]. Українська література
в контексті національно-культурної атмосфери ХІХ ст. була певною реакцією
на політичні проблеми, отже першими українськими політиками по праву можна
вважати представників нашого письменства. У цей же час література була
покликана формувати національну свідомість українства, цілеспрямовано прямувати
до пробудження національної ідеї.
У контексті
національно-культурної атмосфери ХІХ ст. для українського письменства
вкрай важливим було питання побудови стійких і довготривалих міжкультурних
контактів, формування яких неможливо уявити без таких ключових понять, як:
толерантність, миролюбність, прийняття цінності культур інших народів тощо.
Зазначене характеризує сутність загальнолюдської культури, є невід’ємними її
складниками.
Розглянемо суспільно-історичний дискурс письменницького епістолярію на прикладі листів
видатних діячів означеного періоду. Так, випробування міжкультурним
аспектом супроводжувало практично протягом усього життя творчу діяльність П. Куліша.
Митцеві, з огляду на його молодий вік (листи першого тому написані у віці 22-37
років), було надзвичайно складно, наприклад, представляти свої інтереси в Московії.
Постійно шукаючи свого місця в бурхливому світі, митець часто вдавався до
зіставлення національних особливостей. Зокрема в одному з листів про проведення
святкової великодньої служби в Росії і вдома, він зазначав: «Передняя часть
церкви полна была народу, который лежал и сидел сплошными массами на полу,
усыпанном ветвями ёлок. Это были богомольцы из отдалённых частей Москвы и
окрестных деревень, дожидавшиеся заутрени. Картина библейская! Были мы и в
других соседних церквях, но там все уж стоя слушали чтения Деяний Апостольских»
[3, с. 254].
Цінними для нащадків
є мемуарні свідчення, спогади, згадки у листах про визначну подію
національно-культурного масштабу – відкриття пам’ятника І. Котляревському
в Полтаві (1903 р.). Про цей захід збереглося багато матеріалів, зокрема опубліковані спогади
С. Єфремова. Митець детально подав хронометраж свята, яке по праву
вважалося «першим українським прилюдним виступом громадою» [2, с. 157].
Тут же він наголошує на пафосності й винятковості цієї події: «Не треба
забувати, що діялось це за часів Плеве, коли всякий протест, усяке
незадоволення гасилося, не розбираючи способів, коли ще менше церемонилися з
маніфестантами, ніж тепер, коли зверху все ніби спокійно й тихо було і на всіх
язиках все мовчало…» [2, с. 157]. Учасники свята були обурені тими обмеженнями,
що висувала адміністрація: «Виявилось, що міністерство внутрішніх справ
прислало городському голові гострий наказ, щоб ні в якому разі не допускати на
святі, під час засідання в думі, української мови, зробивши виняток тільки для
депутатів з Галичини» [2, с. 153]. Незважаючи ні на що, всі виступали
українською мовою: «Апогею свого настрій дійшов, коли на трибуні з'явилася
поважна постать посла Романчука й полилася з уст його українська мова. … це для
багатьох було щось нечуване. Але це нечуване переконувало просто самим фактом
свого існування і приймалося як факт, як щось таке, що інакше не може і не
повинно бути» [2, с. 156].
Уже тоді, і С. Єфремов, і
всі учасники заходу бачили, що виступати треба громадою, спільно, щоб перемогти
у двобої з системою. Таким чином, «полтавське свято вперше довело існування
українського громадянства і вперше ж показало, яку силу мають організовані
виступи громадою та як імпонують вони стороннім людям» [2, с. 158]. І. Карпенко-Карий
під враженнями від урочистостей писав у листі С. Єфремову про значущість цієї події: «Це знамените
свято. Другого такого, мабуть, не тілько діти наші, але й онуки не діждуть.
Пам’ятник першому українському поетові! Подумайте!.. Діждали, слава
Богові! Певно будуть і закордонні гості. Я собі уявляю: 200 інтелігентів
українців,
скрізь українська мова!..» [8, с. 220].
Цікавими свідченнями суспільно-історичного дискурсу є й інші листи І. Карпенка-Карого,
зокрема описи місць перебування, уболівання за розвій національного
театрального мистецтва та якість художньої продукції. Так, у листі до рідного
брата драматург зауважував на історичній місії, яку здійснює народ: «Ні один
народ у Європі не переживав того, що ми, українці, в 20-му столітті! Тоді, як
усі давно вже знають хто вони – ми тільки починаєм довідуватися; тоді, як усі
давно в яснім признанню своїх прав національних і вселюдських бажань – ми
тілько просинаємось і все те, що другі вже мають, [нам] треба здобувать!» [8,
с. 235]. На жаль, ці слова виявилися пророчими, Україна і далі виборює
національну ідентичність.
Письменник щиро радів виходу часопису «Рідний край» (1905-1916), редагованого
Панасом Мирним і Оленою Пчілкою і бажав стати «цілком народним, лишаючи другим
часописам бути загальними» [8, с. 323]. Тут же наголошував, що крім
матеріального забезпечення, народу треба якомога більше дбати про духовне
зростання: «Народ нуждається … в моральній стежці, по якій треба його вести не хибно.
Химери розвіються, а правда, одна правда стане назавжди путеводною зорею» [8,
с. 323]. Ці рядки писалися, коли серед народу наростали революційні
настрої, про які письменник зазначав: «У нас проявляються небажані з
культурного боку випадки: підпали, самоправство і, навіть, убивство… Поганий
настрій. Що воно буде – не можна відгадать. Грабежі, підпали і убивства – ще
культур не робили» [8, с. 316-317], сповіщалося в листах про події початку
літа 1905 р., що стали передумовою кривавих історичних подій.
Національно-громадська діяльність О. Кониського належним чином була
поцінована лише після смерті, про що свідчать позитивні відгуки М. Грушевського
та С. Єфремова про його роль у становленні українства. Відкривають завісу
участі письменника в історії української літератури листи О. Кониського до
І. Шрага. Для письменника епістолярій мав надто велику силу, тому й неодноразово
порівнював листи з «живильною водою» [7, с. 73].
Нелегко визначити домінуючу тему епістолярного спілкування, оскільки все,
що оточувало й хвилювало О. Кониського, знаходило відображення в його
листах. Однак, провідна думка все ж таки проходить крізь спадщину листів – це
уболівання, підтримка й допомога представникам українського письменства й,
звичайно, робота по укладанню життєпису Т. Шевченка – справи усього життя.
Так, уже з першого листа зустрічаємо подяку за влаштування на роботу В. Самійленка.
Опікування долею письменника не полишало О. Кониського, він був обурений
бажанням Сивенького (псевдонім В. Самійленка. – прим. наша. – В.П) виїхати
на Кубань: «І що отсе примірковав собі Сивенький?! Се він сам лізе в халепу! Куди
таки йому смотрителю вати в Колонії! Пропаде чоловік не за понюх табаки» [7,
с. 169]. Письменник і справді не знайшов собі місця на чужині й жалівся
про це в листі до М. Коцюбинського. Так само О. Кониський звертався з
проханням про влаштування «наших людей» у Чернігові – Б. Грінченка,
І. Руденка.
Листи відображають не лише стан літературно-культурної атмосфери часу,
а й взаємостосунки письменства. О. Кониський виявляв поважне5ставлення до Л. Глібова, з яким мав давні й дружні стосунки; завжди в
листах до І. Шрага просив передати
йому вітання; влаштував панахиду по смерті байкаря. З
нагоди річниці наукової діяльності М. Стороженка О. Кониський
подав
у листі своє ставлення до письменника: «Стороженко, звісно, з погляду
строго
національного нічого добродійного не зробив, хоча і лиходійного нічого. Вже
ж пак се заслуга, (коли тільки заслуга?) «отрицательная» [7, с. 62].
Письменник активно співпрацював з редакцією «Киевской старины», подавав
матеріали до біографії Кобзаря, віднайдені в московських архівах, відомі також
і наукові статті про М. Щепкіна та Т. Шевченка.
О. Кониський ретельно збирав інформацію про Т. Шевченка, яку
тільки було можливо знайти. Не розуміючи інфантильності інтелігенції й письменства,
обурювався млявістю щодо вшанування його пам’яті: «Як багацько у нас написано
про Шевченка і як ми мало знаємо його!.. 9/10 з того, що написано, просто хлам,
що закривав собою яскраві факти дійсно многостраждального життя великого
мученика» [7, с. 98]. З радістю сповіщав у листах до І. Шрага про
найдрібнішу нову знахідку, як-от, акварелі, рукописи: «Мені пощастило роздобути
кілька віршів Шевченкових, ще не друкованих. Є між ними дуже гарні. Роздобув і
силу варіантів до тих, що вже надруковані. Є варіанти і цікаві, і важні.
Нарешті здобув перше видання «Кобзаря» [7, с. 163-164].
Епістолярна спадщина письменників містить чимало інформації й про періодичні
видання ХІХ – початку ХХ ст., про причетність більшості з них до редагування
й видання періодики. Так, з ініціативи О. Кониського було організовано
видання антології української літератури за сто літ у трьох томах «Вік». На
жаль, ім’я О. Кониського не часто згадується сьогодні літературознавцями, листування
письменника також залишається малодослідженим. Його зв’язки з однодумцями щодо
видання антологій і словників, мовного розвою українства, друкування спадщини
славетних діячів національної культури – все в його епістолярії. Сучасним
дослідникам відкрите широке поле для оприлюднення роздумів і мрій видатної
людини, для віднайдення інформації про «білі плями» в україністиці.
Протягом 2016-2018 рр.
вийшло листування Лесі Українки без вилучень, зі збереженням авторського
правопису. Тематика листів різноманітна: від побутових родинних дрібниць до
політичних дебатів з однодумцями й опонентами, і звичайно, враженнями від
подорожей.
Часто в листах ідеться про ставлення Лесі Українки до Московії. У родині
обговорювали питання лікування в Росії, на що в листі до матері
дев’ятнадцятирічна дівчина написала: «Не къ добру это!» так чогось мені здається: нам, украіньцям, не щастила доля ніколи в тій
Московщині. «Срьжуть» вони мене ще там добре» [4, с. 94]. Цікавими
є спостереження Лесі за росіянами-туристами в Ялті: «Тут в Чукурларі все Москва
зібралась, кого не спитай: звідки ви? Зараз відповідь: «изъ
Масквы». Я досі не стріла
нікого земляків. Що воно за знак?» [4, с. 461]; в Італії:
«А тутешні россіяне, в тім числі і брат Садовського, що недавно приїхав, мене
злять: все їм негода!» [5, с. 509-510].
Неординарними замальовками є записи про перебування Лесі Українки в Криму,
Єгипті, Болгарії, Італії, Грузії, з докладним описом перебігу щоденного життя,
національних свят. Так само можна прослідкувати й певні історичні події, як-от,
події Першої Балканської війни: «Войни звідсі не чутко, але видко військо,
ранених, і якось почувається пригнічений настрій міста – вечорами темрява,
днями тілько діловий гомін, але ні співів ні музики, як бувало раніше» [6, с. 615-616]. Викликала занепокоєння в Лесі й політична
ситуація в Італії початку ХХ ст.: «Італія теж неспокійна: готується на
початок марця загальний страйк почт, телеграфів і желізниць. Правительство
заміряє замінити страйкових військовими» [5, с.402].
Акцентувавши увагу лише на дещиці успадкованого нами письменницького епістолярію, який відтворює суспільно-історичний дискурс ХІХ ст.,
зазначаємо, що епістолярна спадщина видатних українців очікує на дослідників, а збережена в
ній соціокультурна інформація – на оприлюднення в наукових джерелах. З
мозаїчних фрагментів листів з часом витвориться різнокольорова мозаїка
крос-культурної взаємодії між народами, націями, культурами, людьми.
3.
Куліш Пантелеймон. Повне зібрання творів /упоряд.,
комент. О. Федорук. – К.: Критика, 2009.
Т. 2: Листи 1850-1856. 672 с.
4.
Леся Українка. Листи: 1876-1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В.А.,
передмова Агеєвої В.П. К.: Комора, 2016.
512с.
5.
Леся Українка. Листи: 1898-1902 / Упоряд. Прокіп (Савчук) В.А. – К.:
Комора, 2017. 544с.
6.
Леся Українка. Листи: 1903-1913 / Упоряд. Прокіп (Савчук) В.А. – К.:
Комора, 2018. 736 с.
7.
Листи Олександра Кониського до Іллі Шрага: Наукове видання/Упорядкування;
передмова, примітки Т.П. Демченко, О.О. Мисюри. Чернігів, Просвіта,
2011. 210с.
8. Невідомий
Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): листи, п’єси
//Упорядкування і вступна стаття С. Бронза.
Кіровоград: ТОВ «ІмексЛТД», 2010. 508с.
Розвідка дуже цікава та інформативна. Тема розкрита повно.
ВідповістиВидалити