Поповський Анатолій Михайлович, доктор філологічних наук, професор Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ «Українське козацтво в творчості С. Руданського»

 

Поповський А.М.

доктор філол. н., професор

Дніпропетовський державний

університет внутрішніх справ 

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО 

         Тема козацтва захопила 18-річного Степана Руданського ще на зорі його поетичних початків під впливом народної творчості. У рукописному двотомнику «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии СВР (Степаном Васильовичем Руданським  - А.П.)», датованим 1852 роком, у циклі «Козацькі пісні» другого томика збірки в баладі «Хрест на горі» він змальовує життєвий шлях  січового лицаря:

                                       В хаті жив старий рибак,

                                      Він називався Лободою.

                                      Но давніх літ то був козак,

                                      Знакомий з Польщею, з Москвою.

                                              Ходив не раз і за Дунай,

                                              І туркові взнаки удався:

                                              І там крутий його нагай

                                              Над бісурманами звивався…[1, c. 373-374].

          З роками ця тематика набуває своєрідної інтерпретації в різножанрових творах, про що свідчить їхнє озаглавлення: «Запорожці у короля», «Запорожці у сенаті», «Козак і король», «Ахмет ІІІ і запорожці», «Кошовий і цариця», «Козацькі ксьондзи», «Смерть козака», «Турки і козак» та ін. Більше того, поет долучав себе до козацького гурту вже тим, що упорядкував у 1860 році рукописний однотомник з двох зошитів із спільним заголовком: «Нива. Козака Вінка Руданського».

         У цих роках поет особливу увагу привертає до висвітлення історичних постатей у циклах  «Приказки» і  «Співи»:  «Хмельницький з ляхами»; «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол», «Мініх». До цього ряду творів варто ще долучити дві історичні поеми «Мазепа, гетьман український» та «Іван Скоропада», приказку «Запорозькі шори»,  які не видавалися в радянські роки, як і вірш «До України», бо вважалися «національно обмеженими».

         То ж цілком закономірно постає питання не тільки повного і об’єктивного перевидання і осмислення творчої спадщини Степана Руданського, а й глибокого наукового опрацювання як літературознавцями, так лінгвістами здорового козацького гумору, кмітливості і звитяги українського духу, прихованої думки поета в тенетах тогочасної цензури.

         Відповідно до жанрових уподобань поет охоплює широку низку важливих життєдайних  проблем суспільства – від загальнодержавних до побутових. Навіть у дипломатичних перипетіях із віковічними сусідами постає гречний образ запорожців, їх кмітливість й іронія на кпини у Варшаві:

                                                Приїхали запорожці,

                                               Короля вітають,

                                               Король просить їх сідати,

                                               Козаки сідають.

                                                      Сидять собі. В них жупани

                                                      Все кармазинові,

                                                      І самі такі храбренні,

                                                      Вуса прездорові, а на пригощання сметаною прибульці попросили ляхів дати спершу щільник меду і, поївши, «так ті вуса прездорові вгору завертіли. Та й говорять королеві: «Кажи , ясний пане, нехай тепер запорожцям подають сметани» [1, c. 149]; у Москві:

                                                Ото входять запорожці,

                                               Москалів вітають;

                                               А ті сидять бовванами,

                                               Не відповідають.

                                                        Запорожці ідуть ближче,

                                                        Стали коло стола,

                                                        А ті сидять, як сиділи,

                                                        Жоден ані слова.

                                                 Тоді старий запорожець

                                               До своїх озвався:

                                                -  Чи не в пустку, мої діти,

                                               Я з вами забрався?

                                                        - В пустку! В пустку! – закричали.

                                                        - То що ж, мої діти?

                                               Коли в пустку ми забрались,

                                               То можна й п…ти!

-         А запевне, дядьку, можна! –

                                                         Гримнули по разу.

                                                         Та й пішли додому ждати

                                                         Другого указу [1, c. 272].

          По-іншому розкриває поет  дипломатичні стосунки історичних осіб козацької України і царської Росії в творі «Павло Полуботок», де гетьман Лівобережної України Павло Полуботок вимагає від царя Петра І повернення козацьких вольностей, розкриваючи його підступність:

                                               «Знаю й бачу тепер, царю,

                                               Що ти без причини

                                               Підійнявся на погибель

                                               Мої України.

                                               І всі царськії укази

                                               Хочеш попалити,

                                               І всі вольності козацькі

                                               Хочеш потопити…», на що «той перший, що розпинав нашу Україну» виголосив свій аморальний самодержавно-катівський вердикт:

                                               І стиснув Петро зубами:

                                               «Шкуру, - каже, - здерти!»

                                               Але трохи одумався:

                                               «В тюрму аж до смерти!»                                                                                 Обіллявся Полуботок

                                               Дрібними сльозами...

                                               Обіллявся не за себе,

                                               А за Україну,

                                               Та за своїх товаришів

                                               Що без долі гинуть  [1, c. 428-429].

          Загарбницьку пристрасть до чужих земель російської імперії поет розкриває в творах «Вельямін», «Павло Апостол», «Мініх», де царські сатрапи використовували українське козацтво в складних бойових операціях:

                                                « …  Мініх  на турків попереду

                                               Козаків пускає,

                                               А сам собі з москалями

                                               Ззаду підбігає.

                                               І москалі підбігають,

                                               Вперед поглядають,

                                               Аж козаки-українці

                                               Турків відбивають

                                               Та у місто Ставучани

                                               Пашу заганяють.

                                               Тоді Москва підступила,

                                               Потік загатила

                                               І турецькії окопи

                                               Раптом захопила.

                                               І забрала срібло-злото,

                                               Сорок дві гармати

                                               І пустила українців

                                               Турка доганяти  [1, c. 446-447]

         З особливою іронією сприймаються прислів’я-співомовки, в основу яких узято народні анекдоти, легенди, перекази про козацьких ксьондзів, яких за наказом Хмельницького мали привести козаки до війська       і за яких гетьман платив виконавцям в три рази дорожче, ніж за пана. На це козаки дружно відгукнулися: ловили панів, голили чуприну й наказували їм на запитання гетьмана відповідати, «що ксьондз католицький»:

                                                  То, бувало, приведуть…

                                                 «А хто ти? – питає.

-         А ксьондз! – каже.

То й козак плату забирає.

І такого ж  тих ксьондзів

За тиждень прибуло, -

Що і в Римі стілько їх,

                                                   Майбути, не було  [1, c. 446-447].

          Навіть у шибеничнім зашморзі козак виявляє виняткову зверхність до смерті («Смерть козака») з властивим козацьким сарказмом:

                                               Але козак подививсь

                                               На ляхву превражу,

                                               Каже: «Стійте-но, пани,

                                               Я щось вам іскажу!»

                                               Ослабили мотузок,

                                               Ляхи підступили,

                                               А козак і каже їм:

                                               «От що, пани милі,

                                               Хоч високо не кажіть

                                               Мене підіймати,

                                               Буде лучче вам мене

                                               В с… цілувати!» [1, c. 289].

          Умів козак і в найскрутніших побутових умовах за границею («Турки і козак»), коли «на його біду» в турецькій каплиці «срачка розібрала і в штани вгатився … і над бідним козаком палаші підняли» знайти порятунок:

                                                А коли козак – не промах,

                                               Вдарився у груди:

                                                -  Ваш великий, каже , – бог!

                                               Послухайте люди!

                                                    Як турецький сильний бог –

                                                    Так правду говорю,

                                                     Що вже рік тому, як я

                                                     Не йшов до надвору.

                                               І де вже я не ходив,

                                               Де вже не молився,

                                               Але, видно: жоден бог

                                               Не змилосердився.

                                                    Ото тільки їден ваш

                                                     Перед цілим людом

                                                     Живо й раптом показав

                                                     Святе своє чудо! –

                                               Заплескали всі попи,

                                               Турки закричали

                                               І загепані штани

                                               З козака ізняли,

                                                     І повішали якраз

                                                     Посеред каплиці,

                                                     А козака провели

                                                     З грішми до границі. [1, c. 297-298].

          Не обходить у гуморесках С.Руданський і взаємовідносин між представниками різних етнічних соціальних прошарків, віросповідання, підприємництва тощо. Так  образи рабина та орендаря в співомовках «Рабин і запорожець», «Козацька міра» створено за допомогою прийому протиставлення їх козакові на основі актуалізації усталеної концептуальної опозиції свій – чужий, де «рабин» і «орендар»  є представниками чужої українцям іудейської віри в середовищі українців, які виявляють  ‟зверхність” і ‟зарозумілість”, а козак – уособлення християнської віри, що є «своєю» для українців, втілення ‟кмітливості” і ‟розуму” [Піддубна, 2019, с. 359].

                Майстерно відтворено в співомовках-гуморесках «Указ», «Сама учить», «Той, що над нами» спокусливо сороміцькі інтимні залицяння як з ініціативи козака:

                            Їде козак дорогою, дівку надибає;

                            Вийняв папір з-за пазухи та й її читає:

                                       «І прочая, і прочая… По сему указу                         

                                        Кожна дівка козакові довжна дать по разу!»

                            «Чуєш, дівко, що в указі?» «Та чую, козаче».

                            І вже ж рада-то, псяюха, аж мало не скаче!

                                      Ізліз козак, покрепився, на коня сідає,

                                      А дівчина підійнялась та й ще забагає:

                            «А приглянься-но, козаче, до того указу:

                            Чи нема там написано, щоб іще по разу?» [1, c. 173],

                          

так й з ініціативи дівчини:

                             Біжить дівка в руках курка, сито під пахвою.           

                            Аж дивиться спочиває козак під вербою.         

                                           Розпалилася дівчина, гвалтом чогось хоче:   

                                            То підійде, то загляне козакові в очі.

                             То пуститься утікати,  то знов підступає.

                             «Та чого ж ти утікаєш?» –  козак промовляє.

                            «Який змисний!.. утікаєш!.. Еге!.. не втікати?!

                             Я вже бачу, що ти хочеш! Бодай не казати!..»

                                      «Та дурна ти! втікла б курка! Як тут що зробити?»

                                      «Який змисний!..втікла б курка! А ситом накрити!..»

                            Не знав козак, що робити, – Сама научає…

                            Козак живо видер курку, ситом накриває.

                                      Кладе дівку під вербою, зміряв, як годиться…

                                      Пішла дівка дорогою – і не нахвалиться…[1, c. 172]

         Але традиційним у закоханих є почуття дівочої вірності козакові («Пісня» «Козаче, голубче, соколику мій»), який їде на війну й клянеться коханій: «Коли не загину, я не покину, я не покину любу дівчину». Після довгої розлуки  і сумнівів: «Дівчино, рибчино, здорова була! Чи вже ти, чи вже ти мене забула?» - «Я не забула, я не забуду, люблю вірненько, любити буду» [1, c. 67-68].

         Творчо використовуючи народні сюжети пісень, примовок, казок, легенд та історичні  реалії минулих століть, Степан Руданський возвеличував силу козацького духу і його провідників у боротьбі з поневолювачами  і визискувачами українського народу, звитягу і кмітливість у будь-яких життєвих ситуаціях,  здоровий гумор і  ліризм родинних почуттів.   Викриваючи підступну політику царської Росії в ліквідації вольностей українського козацтва і той гніт, від якого «камінням скаменіла ціла Україна», він не випадково ставить риторичне питання: «Але чого ж іще хоче вража Московщина?» [1, c. 431], яке не втратило смислу і в наш час.

Література

1. Піддубна Н.В. Теорія теолінгвістики: феномен біблійності в українській лінгвокультурі та омовлення релігійної картини світу (аналіз дискурсивної практики ХІХ ст.): монографія. Харків: Майдан, 2019. 448 с.

2.  Руданський С. Твори в трьох томах. Київ : Наукова думка, 1972-1973. Т.1. С. 35­450.