Хом’як Т. В.,к. філол. наук, професор,Поплавська Т. О.,студентка Запорізький національний університет
ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЗАНЕПАДУ КОЗАЦЬКОЇ ВОЛЬНИЦІ В ПОВІСТІ О.
БАСАНЦЯ «УТРАЧЕНІ СКАРБИ»
Повість «Утрачені скарби» О. Басанця з’явилась друком у
2020 році («Дебют – газета», № 3). Літературознавці поки що своє слово про
неї не сказали. Мета цього дослідження: простежити, як художньо осмислено
проблему занепаду козацької вольниці в ній.
У повісті О. Басанця художньо осмислено період після
зрйнування Запорозької Січі Катериною Другою у 1775 році. Йдеться про час, коли
«козаки хто куди подалися» [1, с. 92],а «Споконвічними запорозькими теренами тепер царські лакузи
розпоряджаються»
[1, с. 92]. Конкретно
акцентовано на образі Андрія Левенця, в минулому наймита, з 1768 року,коли
«заворушилися гайдамаки»
[1, с. 92] гайдамаку, січовика, а далі
самотнього старого січовика і постійних роздумах, які ні на що не впливали і
нічого не вирішували, про втрату козацьких вольностей, про розправу над
лідерами: «Он і кошового отамана
Калнишевського, і писаря Глобу, і суддю Головатого взяли під варту й десь
заховали. Ще полковники запорозькі Степан Лелека, Архип Паролик, Іван Кулик,
Мусій Чорний, і старшини Іван Гараджа, Степан Гелех, Андрій Порохня, й курінні
отамани, й навіть колишній орільський полковник Сава Циподрига на суд потрапили
й майна свого позбулися. А чимало ж із них прославилися в боях із турками,
медалями з портретами Катерини Другої хизувалися! А в сусіда його, останнього
полковника Орільської паланки Опанаса Ковпака зимівник на річці Багатій
конфіскували й виставили на торг, а грошики в банк здали!» [1, с. 92].
Думка про відродження вольностей не полишає героя.
Незрима ниточка звязує його із героїчним минулим, він завжди готовий до нових
звитяг, тож поруч із діжечкою з коштовностями, награбованими в часи бойових
звитяг, «закопана ще й друга діжечка, куди важливіша тієї, що з коштовностями.
Там пістолі, кулі, кинджали, порох… У сонячну днину або коли в землянці
теплінь, Андрій розпаковував, протирав, сушив…Нині осадчі безпечними стали й до
зброї збайдужіли, а як колотнеча здійметься! Отоді й обладунки йому стануть у
пригоді! Правду мовлять: порох слід тримати сухим!» [1, с. 92].
Історичну достовірність подій, осіб засвідчено у
зносках-посиланнях, де подано довідковий матеріал. Скажімо: «Катеринослав –
поселення, засноване 1776 року; на початку XX
століття перейменоване на Дніпропетровськ, сучасна назва
міста – Дніпро» [1, с. 93], « Прізвища священника й полковника справжні – згідно з книгою Ф.
Макаревського «Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської
єпархії»
[1, с. 96], « Імена родини Алексєєвих достовірні. Див.
Яворницький Д. «До історії степової України» [1, с. 98]. Допомагає в сприйнятті
матеріалу й глосарій, композиційно оформлений також як зноски.
Головним образом, через який художньо моделюється
порушена проблема, є образ Андрія Левенця. У портретній характеристиці
підкреслено, що це «худорлявий козарлюга, занехаяний, неголений» [1, с. 95], «зарослий, худющий, із виряченими очима» [1, с. 100], «кусав вуса» [1, с. 95].
Туга, смуток набувають характеру національної туги за
минулою славою й волею України. Вона оприявнюється у роздумах Левенця передусім
через сприйняття української історії крізь призму опозиції «минуле – сучасне».
Уособленням минулого «золотого віку», за Я. Щоголевим, виступає образ
Запорозької Січі, що асоціюється з вируванням життя, енергією, силою, волею.
З новими часами Левенцеві змиритись не хочеться («Ти знову колотишся! –
докірливо похитав головою Їсько. – Тобі ж у голову вбивали не раз: земля ця вже
Алексєєвих. Кіш москалі розгромили» [1, с. 95], «Запорожець кусав вуса, міцніше
стискав пістоль, аж жили надулися. – Тебе поки що ніхто не чіпає, –розігнув спину
Карась. – Живи собі, поки дають… Не буди лихо…» [1, с. 95]. Що і як зробити,
щоб ситуацію змінити, Левенець не знає, але й сидіти, склавши руки не може:
«Спочатку він кинув клич познаходити старих отаманів запорозьких і виступити
сукупно проти влади царської. А Кібець підказав: так в Азовській і
Новоросійській губерніях і колишній
козацькій старшині чимало земель наділяють. Полковник Старець на Томаківці
отримав землі стільки ж, як і Алексєєв. І отаман Кирпан побіля нього трохи
менше, а полковий осавул Пишмич – на Комишуватій Сурі. А біля Інгульця прихопив коли б не 9 тисяч десятин
Білий. А Сіромаха – пам`ятаєте такого? – свої 10 тисяч десятин заселяє втікачами. А вони
одробляють йому один раз на тиждень.
Левенець упевнений: Кібець не бреше.
І що ж виходить? Давні поводирі запорозькі, котрі козаків за собою в бій вели,
тепер примушують спину на них гнути? І чим же вони відрізняються від зайд
слабкої на передок імператриці Катерини? [1, с.96].
Наголошено, що вчорашні козаки стали
тепер «гречкосіями», хоча займалися різними видами діяльності («Печижало, хоч
наполовину сліпий, викинув із голови козацтво своє?» [1, с.95]). В
узагальненому образі «гречкосія» (згадаймо однойменну поезію Я. Щоголева)
представлено сумну для героя зміну епох національної історії, занепад цілої
верстви народу-козацтва. Левенець вражений фактом, що руйнація Запорозької Січі
планувалась заздалегідь:
«А план розподілу земель Війська
Запорозького складено в Санкт-Петербурзі ще у 1764 році! На ці слова Кібця
слухачі аж засмикалися:
– Як? І розгром коша готувався давно ?
– Авжеж, авжеж! Того й вийшло так: справжніх поводирів запорозьких запроторили,
де козам роги правлять, а боязких та зажерливих купили! А козаків віднині
переселяють на слободи, де вони податки не платитимуть аж два роки. Їм ще
видаватимуть квитки для отримання державних лісів. Таке-то вирішили у цьому
1779 році й новоросійський губернатор Язиков, й азовський губернатор Чертков. А
цей Чертков, чорти б його не взяли, загарбав земельки для синочка свого за
хуторами Ковпака. Бузівку заселяє навіть ляхами. А в поселеннях тих для бувалих
запорожців і муштра почнеться, і здирство всіляке, дарма, що золоті гори
обіцяють, і наглядачів урядових поставлять , комісарів різних… Цю не Січ-матінка,
а висілки!
Ні, туди вони вже не поїдуть.
Та й хто з місця рушить? Старі козаки тільки на язик розумні,
а серед молоді козаків уже немає. Є гречкосії, кравці, богомази!» [1, с.96].
Ці роздуми об`єктивують уявлення про перебіг історичного часу як про процес
вигасання запорозької психології і народження психології хліборобської,
«гречкосійської». Орієнтиром, який структурує аксіологічно осмислюваний
історичний час, для героя є руйнування
Запорозької Січі та закріпачення українців – події, що спричинили незворотні ментальні
зрушення. («Козацтво перевелося. На порозі– кріпацтво. Люди самі
підставляють голову в ярмо. Хай тоді не ремствують» [1, с. 96]).
Кладовища із
козацькими могилами(«жили козаки зимівниками, тому й хоронили недалеко» [1, с.97] виступають сакральною точкою простору, яка ніби акумулює історичну пам`ять.
Розрив із козаччиною відбувається
поступово, бо все це ще живе, кровоточить, болить, тож подаючи картину
святкування Маковія в церкві, автор акцентує увагу на місткій художній деталі:
«Хлопці й чоловіки в полотняних штанях і вишитих сорочках, а підперезані ще
по-козацькому» [1, с. 96].
У своїй поведінці Андрій Левенець керувався
власними принципами і переконаннями: «Ці терени споконвіку запорозькі, а царські
війська завойовники!» [1, с.106]. Інші сприймали дійсність такою, як була
: «А колишні запорожці вже дух свій розгубили! Басанець малює ікони, читає
божественні книги, він уже й шаблю в руках не втримає. Сам уже трохи
згорблений, підсліпуватий; він аж поменшав за ці роки. Худющий Кібець аж
наскрізь світиться, ще й підкашлює, вилиці стирчать – він хіба що супостатів
налякає. Самодрига чимсь торчує, ночами до нього навідуються то серби, то
греки, то цигани. Доки наш люд теревені править, він копійку до копійки
складає! А Печижало й прізвища свого запорозького згадувати не бажає; він –
Кравченко, Кравченко та й годі!» [1 ,с.106].
Події відбуваються у степовій зоні
України, а «степ тут волею пахне» [1, с.98]. Степ пов`язаний із безмежжям простору та з волею. У повісті О. Басанця
він є не стільки образом природного ландшафту, на тлі якого розгортаються
події, скільки історіософською категорією. Метаморфози освоєння степових просторів
сприймаються як зміна епох.
Неординарні стосунки склалися між
Левенцем і поручиком Зонаревським, який би й бажав «викурити» першого з
поселення , але терпів і підтримував, бо не хотів крові. Єдине, про що просив:
«сиди тихо! Не каламуть святої водички!» [1, с.96]. І саме Левенець
із Федором врятували управителя, звільнивши з неволі. Андрій ніби борг віддав,
але насправді на практиці продемонстрував дотримання лицарського кодексу честі,
яку козаки завжди втілювали в собі. Свого часу Адрій говорив Зонаревському: «Я
хазяїн лицарського слова, не бійся, живим і неушкодженим вийдеш! А зброї не
кину, бо полону остерігаюся. Козак не вмирає своєю смертю» [1, с.96].
Письменник наголошує на проблемі
збереження лицарської честі і Зонаревським: «У душі дякував стонадцять разів і
Рибалці, й Левенцеві, хоч сам би зробив те саме. Авжеж, він пройдисвіт, і
копійчину любить, та закони честі не забув і не забуде ніколи , бо серед
козаків він їх придбав. А як же важко тим чоловікам, котрі не знають, що це
таке, адже справжньої вольниці вони не мали і вже не матимуть! Як тепер житиме
весь народ без цих понять?» [1, с.107].
У повісті « Утрачені
скарби» показано, що вольницю , справжній, найбільший скарб, утрачено, але прагнення
до волі збережено.
Символом козацької справи є такі
атрибути, як шабля (про Левенця: «шаблею він орудує, що дай, Боже, кожному, а
рушничним пострілом свічку гасить» [1, с.92]), кінь. Це типові для українського
романтизму образи з історіософською семантикою. З конем Левенець не
розлучається усі ці роки. Це є уособленням «волелюбних поривань особистості» [2, с.96].
«Хто володіє теперішнім – той володіє минулим. Хто володіє минулим – той
володіє майбутнім» – ця оруелівська формула якнайкраще демонструє уявлення про
ідеологізоване ставлення до історичної спадщини. Українська історія, певне, як
жодна інша доволі часто піддається переоцінці як діяльності окремих
особистостей, так і певних історичних періодів і етапів. У художньому плані
роблять це й українські письменники, свідченням чого є і нова історична повість
О. Басанця «Утрачені скарби».
Література
1.Басанець О. Утрачені скарби. Дебют-газета. 2020. №3. С.91-108.
2.Камінчук О. Поетика української романтичної лірики: Проблеми
просторової організації поетичного тексту/ Ольга Камінчук.
К. :ТОВ «ЛДЛ». 1998. 160 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.