Лигаркова Олеся Миколаївна, студентка магістратури Запорізького національного університету «Межа в художньому світі роману О. Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих»

 

Лигаркова О.М.

студентка магістратури

Запорізький національний університет

 

МЕЖА В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ РОМАНУ О. ТОКАРЧУК «ВЕДИ СВІЙ ПЛУГ ПОНАД КІСТКАМИ МЕРТВИХ»

 

Екзистенція як предмет художньої рефлексії давно стала предметом літературознавчого дослідження. Складовою екзистенційного поля літературного твору є межа – явище  надзвичайно багатовимірне, по різному усвідомлюване авторами та героями. Як один із механізмів змістоутворення воно в різні часи перебувало в полі зору теоретиків літератури (М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Н. Римар та ін.). В сучасній літературі його досліджують Т. Гундорова, С. Кирилюк, В. Корінна, А. Степанова, Л. Скорина та ін.

         Ю. Лотман вважає, що однією з основних ознак внутрішньої структури того чи іншого тексту  є його розбиття на межі, які розділяють його внутрішній простір. [5, 468]. Мета нашої статті – дослідити мотив «межі» як основоположного засобу побудови художнього світу, розкрити особливості його актуалізації та інтерпретації в одному з романів польської письменниці Ольги Токарчук.

Ця письменниця отримала Нобелівську премію з літератури за  роман «Бігуни», «уявний наратив, який з енциклопедичною пристрастю представляє перетин кордонів як форми життя» [4]. У центрі цього твору– людина-мандрівник, фланер, що звик перетинати межу. Цей мотив простежується і в інших її романах, незважаючи на те, що герої не подорожують, а живуть в одному місці. Серед них і твір  «Веди свій плуг понад кістками мертвих», що є своєрідною детективною драмою, сюжет якої заводить читача в невеличке (всього вісім будинків), глухе дачне поселення Люфтцуг (в перекладі з німецької – протяг). Головна    героїня    твору   –  пенсіонерка   Яніна  Душейко,   вчителька англійської мови в місцевій школі.

Жінка  захоплюється астрологією,  любить   тварин,    перекладає     вірші    Вільяма  Блейка. Саме вона  опиняється в епіцентрі смертей, які наводять жах на мешканців невеличкого міста, поряд з яким знаходиться Люфтцуг. Героїня щиро хоче допомогти слідству, та поліція не сприймає її теорії, що за злочини відповідальні тварини, які помстилися мисливцям за вбивства невинних душ.   

У цьому романі «межа» є невід’ємним елементом, що формує образ провінції та звертає увагу читача на обмеження в її існуванні. Герої твору живуть на Плоскогір’ї, недалеко від кордону з Чехією. Їхнє поселення є своєрідним локусом, відгородженим від зовнішнього світу: «Наше селище – це декілька будинків, які стоять на Плоскогір’ї, осторонь від решти світу» [7, 23]. Всі мешканці з приходом зими повертаються до міста, бо в селі дуже важко жити від жовтня до квітня через погану дорогу, морозну холодну погоду й велику кількість снігу. Тому у просторової межі виявляються часові координати, оскільки влітку межа ніби зникає, люди повертаються, поєднуючи великі міста та прикордонну провінцію. Взимку ж у поселенні залишаються лише головна героїня, Матога та Велика Ступня. Між будинками сусідів відстань всього лише пів кілометра, але вони майже не спілкуються між собою і навіть зустрічаються не часто, бо, як селище відгороджене лісом, будинки героїв теж відмежовані стежками, дорогами, порогами.

Межі – це й географічні об’єкти, які відокремлюють дачне селище від зовнішнього світу та створюють ідеальні умови для полювання. Межа між містом та природою, світом людей та тварин, яку люди постійно перетинають та створюють амвони. Сама назва цих споруд для мисливців натякає на перевернутість, інверсивність світів та моралі.

Є державний кордон – межа між двома державами, яку легко перетинають птахи та звірі, чим підкреслюється її ілюзорність, непотрібність, хоч в уявленні героїні – це кордон між  Польщею, у якій гарна людина важко вписується у суспільство (друзі Яніни саме з тих, хто відчуває відчуженість від світу), та світлою, сонячною Чехією («… ця чудова, лагідна країна. Усе там сяє Сонцем, позолочене світлом» [7, 77]), духовність якої підкреслено частою згадкою про книжкову крамничку, де можна купити рідкісні видання

Крім того, в творі наявна межа як перехід, як те, що можливо або необхідно подолати для будь-яких змін. Переступ межі в такому разі, на думку М. Бахтіна, [1, 234–497]  може розглядатися як прояв особистого вибору.

Головна героїня роману вважає, що завдяки гніву людина може переступити власну межу – психологічну: «Гнів призводить до того, що розум стає чітким і проникливим, можна більше побачити. Він витісняє інші емоції й панує над тілом. Немає сумніву, що в гніві народжується будь-яка мудрість, бо ж Гнів здатен подолати будь-які межі» [7, 19]. Але це, очевидно,  символізує відхилення від нервово-психологічної норми, тому тут можна говорити й про божевілля Яніни Душейко, яка заради відновлення справедливості, змушена перейти межу і вчинити вбивство, бо про жорстоке поводження з собакою, смерть косуль, лисів, кабанів, птахів у поліції не хотіли й чути. На листи та заяви пані Душейко ніяк не реагували, вважаючи її божевільною. Вона ж не могла більше цього терпіти: «Скільки ж можна дивитися на мертві тіла? Невже це ніколи не скінчиться? Мої легені болісно стиснулись, я ледь дихала» [7, 91]. Героїня Ольги Токарчук  постійно актуалізує для себе поняття проходження певної межі, за якою міняється її сутність, за якою вона долає рамки своєї соціальної та людської несвободи й починає існувати в іншому вимірі. Вона сама говорить про те, що інколи буває не  Яніною, а  Божигнівою чи Навоєю. Але коли героїня переступає цю «власну» межу – вона опиняється в лікарні. Пані Душейко перебуває в стані  напівсну, її переслідують видіння. Вона говорить: «Інколи мені здається, що  ми живемо у   світі,   який   самі   собі  уявляємо. Вирішуємо для  себе,  що добре,  а  що  ні…» [7, 218]. Є межа між сном та реальністю, яка іноді втрачається. 

Свою «власну межу» переходять у романі й мисливці – це «і директор лікарні, і начальник пожежної охорони, і власник автозаправки. Батьки родин, зразкові громадяни» [7, 215-216]. Це і ксьондз, який говорить про мисливців як про  посланців  і  спільників  Бога   «у   творінні,   захисті   тварин  і   співпраці»

[7, 205], які тим не менше стають вбивцями не лише багатьох диких тварин, а й собак Яніни Душейко.  А отже, переходять  межу не лише соціальних законів, а й законів моралі. І це постійно акцентується, оскільки ці персонажі героїнею-оповідачкою сприймаються виключно як такі, що втратили власну душу, пов’язані не лише мисливством, але й кримінальними злочинами, корупцією, лицемірством. Невипадково вбивство тварин освячує ксьондз-мисливець. Всі вони перетнули межу людяності.

Свою межу людяності перетинає і Яніна. В. Корінна визначає межу як породження почварності (рос. чудовищности). Вона вважає, що почварність виникає на межі перетину різних логік. А ключовим поняттям є чудовисько, породжене розщепленістю «Я» [3]. Дослідниця вважає, що носії чудовиська можуть відчути  його існування лише на емоційно-інтуїтивному рівні. Яніна Душейко хоче помститися мисливцям за смерть своїх собак, перетворюючись на чудовисько, але не усвідомлює цього. Вона стає жорстокою, злою «…я гепнула його щосили, коли він намагався підвестися, раз, два, три, а може й більше. Після кожного удару трохи вичікувала, чи не почую, як він дихає. Нарешті він затих» [7, 222]. Але після скоєного злочину в автомобілі вона вже майже нічого не пам’ятає, її нудить, вона відчуває біль і втому «Та чи ви мені повірите, що я не робила це цілком свідомо? Відразу забувала про те, що сталося, ніби мене боронили могутні Захисні Механізми» [7, 223]. Можливо саме через неусвідомлення скоєного, пані Душейко й не відчуває докорів сумління. Жінка вважає, що вона «започатковує процес, який подолає усе зло». Героїня перебуває на межі реального та  ірреального, свідомого та несвідомого, що повʼязується насамперед із психічною структурою людської особистості.

Існує також межа між життям та смертю, яку не можна перетинати, але порушують мати й бабуся героїні, ніби застерігаючи її від злочину. Межа між життям і смертю дарується людині (і тварині) від народження (недарма героїня захоплюється астрологією). Ніхто не може її змінити, але людина вбиває тварин, порушуючи межу, світовий порядок, і героїня, вираховуючи день смерті мисливців, ніби делегує собі право творення рубікону.

Важливе значення у романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» має безмежність. Яніна Душейко  акцентує увагу на тому, що «розумове обмеження та людська жорстокість взагалі не мають меж» [7, 164]. Про це вона говорить, наводячи приклади безглуздих судових процесів над бджолами, які заважали святому Бернару працювати; над конем, що вбив людину; над щурами, які знищили людське майно; над гусінню, що знищила виноградники.          

Отже, у романі Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих» поняття має різні вияви: географічні, психосоціальні, естетичні, морально-етичні. У перспективі подальших досліджень – їх детальний аналіз.

 

Література

1. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. Москва : Художественная литература, 1972. 320 с.

2. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике. Вопросы литературы и естетики. Москва : Художественная литература, 1975. С. 237–405.

3. Корінна В. Межа як один з топосів, що породжують почварність (на матеріалі української прози початку ХХ століття). Актуальні проблеми слов'янської філології. 2010. Випуск XXІІІ. Ч. І. С.101–112.

4. Кочкіна М. Письменниця українського походження отримала Нобелівську премію з літератури. URL : https://www.poglyad.tv/pysmennytsya-ukrayinskogo-pohodzhennya-otrymala-nobelivsku-premiyu-z-literatury/ (дата звернення 20.09.2020)

5. Лотман Ю. М. О метаязыке типологических описаний культуры. Семиосфера. Санкт-Петербург : Искусство - СПБ, 2001. С. 462–484.

6. Рымарь Н. О функциях границы в художественном языке. Граница и опыт границы в художественном языке. Вып. 2 / научн. ред. Н. Т. Рымарь. Самара : Самарская гуманитарная академия, 2004. С. 28–42.

7. Токарчук О. Веди свій плуг понад кістками мертвих : роман / Пер. з пол. Б. Антоняк. Львів : Урбіно, 2011. 236 с.