Горбач Наталія Вікторівна, кандидат філологічних наук, доцент Запорізького національного університету «Контекстуалізація образу Єлизавети-Елісів у романі В. Генріксен «Королівське дзеркало»

 

Горбач Н. В.

к. філол. н., доцент

Запорізький національний університет 

КОНТЕКСТУАЛІЗАЦІЯ ОБРАЗУ ЄЛИЗАВЕТИ-ЕЛІСІВ

У РОМАНІ В. ГЕНРІКСЕН «КОРОЛІВСЬКЕ ДЗЕРКАЛО» 

У сучасному світі міжкультурні контакти стали явищем буденного життя, однак у процесі такого спілкування людина нерідко сприймає чужі культури крізь призму своєї власної, тим самим обмежуючись її кордонами. «Вийти» ж за межі власної культури людині в усі часи допомагала література, витворивши навіть окремі форми, яким властиве достовірне зображення чужого світу, пропущене крізь призму свідомості автора.

Українсько-норвезькі літературні контакти, якщо вести їх, наприклад, від перекладів творів нобелівського лауреата Б. Бйорнсона з кінця ХІХ століття, мають досить тривалу історію. Але тільки останнім часом ці контакти інтенсифікувалися – відбуваються спільні літературні заходи, започатковуються колекції української літератури в норвезьких бібліотеках, кілька українських видавництв друкують переклади з норвезької, що відкривають для нашого читача нові імена і твори. З погляду формування позитивного досвіду міжетнічних відносин особливе значення мають твори крос-культурного характеру.

Метою нашого дослідження є аналіз літературної концепції образу Єлизавети Ярославни в романі Вери Генріксен «Королівське дзеркало» (1980), представлений українському читачеві 2002 року в перекладі Н. Іваничук. Такий аспект є важливим не лише з точки зору заповнення історичних лакун у жіночій історії Середньовіччя, розширення наших уявлень про роль і місце жінки в різні історичні періоди, але і в умовах різних культурних контекстів.  Думається, що україномовний переклад роману В. Генріксен, контекстуалізуючи образ давньоруської княжни в інокультурному вимірі, спроможний стати поштовхом нової хвилі інтересу до особи Єлизавети-Елісів, одним із джерел свідчень конкретно-історичного характеру про ту віддалену епоху, засобом формування масової історичної свідомості.

Перед історичним романістом, який береться за віддалені часові епохи, постає проблема браку історичного матеріалу, навіть коли йдеться про відомих осіб. О. Щербак, виділивши в давній українській літературі доби Середньовіччя три типи жіночих образів – історичний, релігійний та тип жінки-грішниці, зазначила щодо першого: «це були особи з княжої родини або ж іноземні королеви, принцеси тощо. Здебільшого згадки про них у літописах обмежувалися короткими повідомленнями про певні події, що їх стосувалися. У цих літописних повідомленнях або ж оповіданнях рідко зустрічалася авторська оцінка тієї чи іншої особи, а також опис її зовнішності…» [7, с. 15]. Не стала винятком тут і донька Ярослава Мудрого Єлизавета, якій присвячено роман В. Генріксен.

З-поміж доньок князя більш-менш відомою є Анна – дружина французького короля Генріха V, про решту ж інформації обмаль, та й ту містять західні джерела [див.: 1; 4]. Як історичний, так і художній образ Єлизавети Ярославни на сьогодні лишається полемічним передусім через відсутність ґрунтовних фахових досліджень тієї доби, наявність інформаційних лакун у відомостях про життя київської княжни. Інтерес норвезької письменниці до особи Єлизавети викликаний тим, що вона була дружиною норвезького конунга, а в подальшому короля Гаральда ІІІ Суворого.

Про зовнішньополітичні устремління, культурні орієнтації середньовічної доби свідчать шлюбні угоди того часу. Як твердять Я. Радиш і О. Кожухар, пріоритетними партнерами Київської Русі були «скандинавські держави Півночі (Норвегія, Швеція, Данія); романо-германські держави Заходу (Франція, Англія, німецькі феодальні держави) та слов’янські країни Сходу (Чехія, Польща тощо); до останньої групи можна приєднати також Угорщину» [6, с. 113]. За підрахунками П. Гая-Нижника, із 103 руських княжен лише 44 стали княгинями в Русі, а 39 – дружинами іноземних мужів; у той же час руські князі пошлюбили 53 іноземок [див.: 2]. Така статистика, на думку історика, хоч і не є вичерпною, але переконливо свідчить, що «протягом Х–ХІІІ ст. Русь була і залишалася вагомим чинником у тодішній міжнародній політиці» [2]. Саме завдяки такій матримоніальній «експансії» світ дізнався про польського короля Болеслава ІІ Сміливого – онука Володимира Великого, данського короля Вольдемара І Великого – онука Мстислава Володимировича, шотландську королеву Маргариту й одного з очільників І хрестового походу Гуго Великого – онуків Ярослава Мудрого, угорського короля Белу ІІ – онука Святослав Ізяславовича, дружину візантійського імператора й дочку київського князя Мстислава Євпраксію-Ірину та багатьох інших.

Назву роману В. Генріксен дала пам’ятка середньовічної норвезької літератури “Королівське зерцало”. Цей дидактичний христоцентричний твір, написаний у діалогічній формі, – батьківське повчання синові, які тоді були досить популярними і зразки яких були в багатьох середньовічних літературах. Але на відміну від  середньовічного автора, В. Генріксен головним наратором твору робить не короля, а Єлизавету-Елісів. Її і Гаральда читач зустрічає на початку твору вже в зрілому віці й незадовго до походу на Англію, де в битві під Станфордбриджем у 1066 році Гаральда було вбито. Далі ретроспективно, через спогади Елісів, розповідається історія їхнього знайомства й одруження в Києві, життя і тривалої боротьби Гаральда за владу в рідній Норвегії.

Психологічно переконливо передано в романі почуття і взаємини Елісів і Гаральда як двох сильних натур, не готових поступатися один одному. Письменниця простежує долі своїх персонажів від моменту зустрічі в Києві, куди 15 річний Гаральд разом зі старшим зведеним братом Улавом приїхав перебути непевні часи, коли їхню батьківщину захопив данський король. На чолі загону найманців він стає на службу до Ярослава Мудрого. Необхідно наголосити на родинних зв’язках майбутнього короля при князівському дворі: дружина його старшого брата Улава була рідною сестрою Інгегерди – другої дружини київського князя і матері Єлизавети. Але амбітний Гаральд мріє не лише повернутися додому, щоб посісти норвезький престол, але й одружитися з донькою Ярослава Мудрого. Оскільки цим планам спершу не довелося здійснитися (ґьовдинґи надали перевагу малолітньому синові Улава – Магнусові, а київський князь відмовився віддати Єлизавету за вигнанця з невизначеною долею), Гаральд стає на службу при дворі візантійських імператорів у Константинополі. Здобувши військову славу і заробивши чималі статки, він повертається до Києва й домагається руки княжни. Через два роки молоде подружжя вирушає до Норвегії, де Гаральд стає одноосібним правителем. Та на перешкоді коханню Гаральда й Елісів стають передусім не військово-політичні перипетії доби, а складна вдача чоловіка: щоб провчити непоступливу дружину та заручитися додатковою підтримкою місцевих вельмож, він засилає її на острів, а своєю дружиною-підложницею робить Туру Турберґсдоттер.

З одного боку, київська княжна постає в романі гідною донькою свого батька Ярослава, часи правління якого були позначені розвоєм освіти і науки, впорядкуванням правових та соціальних відносин, зміцненням християнства. Вона й сама, крім руської, володіла норвезькою, грецькою, латиною, вміла рахувати і писати (у вигнанні стала навіть переписувачкою книг), розумілася на скальдичній поезії, знала етикет і християнське віровчення. Її учителями були митрополит Київський та всієї Русі Іларіон й ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій, а найкоштовнішим віном, привезеним із Києва, – Євангеліє і Псалтир.

У романі через віру акцентується духовний зв’язок Елісів із батьківщиною: «до латинської Служби Божої вона так і не звикла. У ній дотепер бриніло відлуння тієї, іншої, Літургії, спів, якому було під силу вмістити усеньке небо під склепіннями Святої Софії Київської» [3, с. 52]. У кризові періоди, коли опинившись у засланні на острові, жінка усвідомлює відчуження від церкви, втрату єднання з Богом, у неї з’являються не лише ностальгійні сновидіння рідною мовою, але на пам’ять приходить і «Бог її дитинства», «той ясний Отець, Господь Небесний, який пригортав до себе людей, даруючи їм добро і любов?» [3, с. 73]. Навіть місто дитинства Київ у спогадах Елісів передусім маркується християнськими локусами – Києво-Печерський монастир, Десятинна, і, звичайно ж, Софія.

Та з іншого боку, образ дружини Гаральда не є одноплощинним – авторка зображує Елісів не лише як освічену, чутливу, розумну жінку, а й «валькірію Гаральда», яка супроводжувала його у військових походах. При цьому В. Генріксен обстоює думку, що її героїня стала такою не лише на вимогу часу й статусу королівської дружини, але й через походження, бо руси неодноразово упродовж твору називаються войовничим народом. «А в давні часи, ще до хрещення Руси, – розповідає Елісів своєму пасинку, – у моїх предків був звичай класти оголений меч перед новонародженим сином зі словами: «Не сподівайся на мою спадщину. Усе в житті здобудеш собі мечем»» [3, с. 101–102].

Поважаючи свого батька за економічну, соціальну, культурну розбудову Київської Русі, Єлизавета-Елісів прикладом військової звитяги вважала свого прадіда Святослава, «який воював усе життя і впокорив чимало народів. Він скрадався легко, немов кішка… Ніколи не брав зі собою в похід обозу, а смажив м’ясо на вогнищі. Шатра теж не мав, тож коли його зморював сон, клав під голову сідло і так засинав» [3, с. 31]. Саме кровною спорідненістю схильна вона пояснювати власну відчайдушність: «я справжній нащадок Святослава, плоть від плоті його, його донька по духу. Залюбки спостерігала за битвами. Я любила дивитися, з якою нестримною відвагою йшов у бій Гаральд під хоругвою, яку я вишила. Скільки разів траплялася мені нагода спостерігати за січею з корабля! Навіть Гаральд якось попросив мене бути обережнішою, бо інакше доведеться йому подарувати для мене шолом та лати» [3, с. 152]. Святослава чи не найбільше з усього жінчиного роду шанує й Гаральд, тому у наспіх кинутих на адресу Елісів словах «Святослававове поріддя!» [3, с. 215], вчувається не лише незадоволення дружиною, але й визнання сили її характеру.

Олюдненню образу Елісів сприяє й показ її стосунків із доньками Марією та Інгег’єрд, в яких вона постає звичайною люблячою матір’ю, що дорожить життям, безпекою і щастям своїх дітей. Але любові Елісів вистачає не лише на власних дітей, але й на пасинка Улава – 16-річного юнака, яким вона вперше його зустрічає після загибелі Гаральда, що ненавидів батька і саму Елісів, рідко бував тверезим і недослухався нічиїх порад: «Колись вона тривожилася за Марію, бо ж, ой як нелегко бути донькою короля Гаральда. Даремно тривожилася. Можливо, синові набагато важче було б мати Гаральда за батька, особливо юнакові з вразливою душею… Їй захотілося допомогти йому» [3, с. 62]. Шляхетно повиводиться Елісів і по відношенню до своєї суперниці Тури, про яку не хоче чути нічого поганого, наголошуючи, що «у короля Гаральда двоє вдів» [3, с. 62].

Події твору припадають на перші десятиліття християнізації Норвегії, яка розпочалася приблизно 1000 року. Нове віровчення на той час ще не встигло здобути повної прихильності населення, що красномовно демонструє зухвала поведінка Гаральда: «Я робитиму, що мені заманеться. І до Англії подамся, навіть якщо архангел Михаїл з усім своїм військом заступить мені шлях» [3, с. 29]. Причиною такого ворохобства є те, що християнство протистояло традиційному способові життя норвежців, які через перенаселення та нестачу придатних для обробітку земель удома були зайняті постійними пошуками нових територій, морськими військовими походами з піратством і грабунком. Тому Елісів у романі є виразницею не лише іншого індивідуально-особистісного типу характеру, але й нового типу свідомості, який повинен прийти на зміну дохристиянському. Концепція її образу – ніби відповідь на питання Улава, чи можна бути одночасно валькірією і святенницею: «Можна, Улаве, – відповідає жінка. – У своїй любові до Бога я не кривила душею. Я шукаю Бога» [3, с. 259].  

Провідною рисою в особистісних взаєминах Елісів є любов як прихильність до іншої людини і вища християнська чеснота. Попри негативні риси в характері Гаральда, про які Елісів знала і від яких потерпала, – зрадництво, мстивість, жадібність, дріб’язковість, підступність, честолюбство – вона не припиняє боротьби за чоловіка: «Якщо ж йому (Гаральдові – Н. Г.) судилися вічні муки, то ліпше я терпітиму їх разом з ним, аніж постану перед Господом без нього» [3, с. 259]. Ціннісний конфлікт у свідомості Елісів зумовлений одночасним почуттям кохання до Гаральда («Я кохала його за шалену відвагу, за непогамовність, бойовий хміль, за силу» [3, с. 259]) і каяттям, спокутою Елісів за гріхи свого чоловіка («Вона визнавала свою співпровину за нещастя, завдані людям її мужем. Їй здавалося, вона здіймалась разом з Гаральдом до вершин його слави і разом з ним падала у прірву. За таке життя заплатила сповна – страхом за Гаральдову душу, щоденними молитвами за її спасіння та спасіння тих, чиї долі він понівечив» [3, с. 268]).

Роман В. Генріксен «Королівське дзеркало» сприяє розумінню багатополярності світоустрою, розширює знання про спільну україно-норвезьку історичну ретроспективу, збагачує сучасні уявлення про зовнішній світ та місце власної культури в ньому. Як слушно зауважив І. Лучук, «можливо, для українських читачів історичні алюзії та цитати є надто вже прозорими (авторка використовувала при написанні роману як західноєвропейські, так і руські джерела, зокрема, «Літопис Нестора», проповіді, житія святих, «Заповіти» Володимира Мономаха тощо – Н. Г.). Проте слід зважати й на те, що для норвезьких та інших чужоземних читачів (а романи Генріксен перекладають та видають у всіх усюдах) українські історичні сюжети не є автоматично зрозумілими. Тому цей роман Вери Генріксен потужно … популяризує у світі нашу історію» [5, с. 6].

Література

1.            Войтович Л. Ярославичі. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. С. 305–352.

2.            Гай-Нижник П. Княжни та княгині Руси-України (Х–ХIV ст.). Україна Incognita: веб-додаток до всеукраїнської газети «День». 2011. 2 грудня. URL: http://incognita.day.kiev.ua/knyazhnu-ta-knyaguni.html

3.            Генріксен В. Королівське дзеркало / пер. з норв. Н. Іваничук. Львів : Літопис, 2002. 304 с.

4.            Доньки Ярослава. Жіночі студії в Україні. Жінка в історії та сьогодні / за ред. Л. Смоляр. Одеса : АстроПринт, 1999. С. 40–52.

5.            Лучук І. Русичі й вікінги : рецензія на книгу Генріксен Вера. Королівське дзеркало / пер. з норв. Н. Іваничук. Львів : Літопис, 2002. 304 с. URL: http://postup.brama.com/usual.php?what=24288

6.            Радиш Я., Кожухар О. Роль жінки у формуванні й функціонуванні державності: вступ до проблеми (за матеріалами літературних джерел). Інвестиції: практика та досвід. 2015. № 13–14. C. 110–116.

7.            Щербак О. Типологія жіночих образів у давній українській літературі : автореф. … канд. філол. наук : 10.01.01 – українська література. Київ, 2016. 21 с.