Сиротенко Валерій Павлович, кандидат філологічних наук, доцент Донбаського державного педагогічного університету (м. Слов’янськ), Максименко Олег Леонідович (м. Краматорськ) «Алюзійна наснаженість оповідання С. Борзенка «Цвіт папороті»

 

Сиротенко В.П.

к. філол. н., доцент

Донбаський державний педагогічний університет,

Максименко О.Л.

начальник ковальсько-термічного цеху

ВАТ «НВП Краматорський завод енергетичного машинобудування».

 

АЛЮЗІЙНА НАСНАЖЕНІСТЬ ОПОВІДАННЯ

СЕРГІЯ БОРЗЕНКА «ЦВІТ ПАПОРОТІ»

Загально відоме твердження, що література – це перевідтворена  дійсність проявляється в різних аспектах, зокрема на рівні алюзійності, оскільки під ним розуміється «художньо-стилістичний прийом — натяк на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт у розрахунку на обізнаність і кмітливість читача, який має витлумачити цей натяк» [11]. Проблема алюзійності художнього тексту на сьогодні доволі актуальна, оскільки в умовах панування комуністично-радянської ідеології митець не завжди мав можливість відкрито виявити свої світоглядні позиції. Згадаймо хоча б класичні приклади, коли після космічних гармоній «Сонячних кларнетів» П. Тичини та пейзажно-інтимних освідчень М. Рильського 20-х років ХХ сторіччя з’являються ідеологічно витримані «Партія веде» та «Знак терезів». Не торкаймося причин і обставин появи цих творів, як і чогось подібного у творчості багатьох письменників, починаючи від 30-х років, але фактом є те, що соцреалістична поетика стає домінуючою, хоча це не завжди відбиває істинні душевні поривання митця. Тож письменники удаються до різних зображувально-виражальних засобів, які дозволяють, зберігаючи зовнішню комуністично-ідеологічну пристойність, звернутися до «табуйованих» проблем, образів, ідей, демонструючи цим право митця на свободу творчості. Уважаємо, що це слід мати на увазі й стосовно поцінування оповідання Сергія Борзенка «Цвіт папороті».

 Відносно постаті самого С. Борзенка, то можна сказати, що це «знайомий незнайомець».  Про нього є відомості в Інтернеті [3; 4], «Українській літературній енциклопедії» [5], але це переважно інформаційно-довідниковий матеріал. Зважаючи, що життєвий шлях письменника у 30-х роках минулого століття пролягав через Краматорськ, наведемо цитату з книги авторитетного краєзнавця В. Бабкіна: «Писати почав у 1931 році в газеті «Вісті», потім – в «Соціалістичній Харківщині», «Комунарці». З 1933 по 1935 і з 1936 по 1937 рр. працює завідуючим відділом культури газети «Краматорська правда»» [1, с. 173]. Отже, Сергій Борзенко народився у Харкові 20 червня 1909 року (помер у Москві 19 листопада 1972 року), у 16-ть років залишився сиротою, закінчив Харківський електротехнічний інститут. За участь у Керченсько-Ельтингейській десантній операції (1943 р.) удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З 1944 року – спеціальний кореспондент газети «Правда». Як письменник формувався у Харкові, де в 1933 році видав першу збірку оповідань «Народження комуніста».  Усі ж інші публікації стосуються 40-х – 70-х років, однак ми не знайшли жодних ґрунтовних критичних статей стосовно аналізу газетно-художніх публікацій С. Борзенка.  З огляду на обрану нами проблематику дослідження звертаємо увагу на такі факти: 1 – дитинство Сергія пройшло в місті Нікополі (про це детальніше згодом), 2 – перша збірка оповідань була написана українською мовою.   

 Виокремлення цих моментів обумовлюється тим, що дозволяє дещо по-іншому поглянути на постать самого С. Борзенка. Хоча більшість творів вийшла російською мовою, але перша збірка молодого прозаїка написана українською мовою, та й оповідання  «Цвіт папороті» (1936 р.) ‒ також (до  речі, твір цілком випадково знайшов один із авторів даної розвідки, опрацьовуючи журнал «Червоний шлях»), тож можна однозначно стверджувати, що письменник-початківець належав до україномовної когорти тогочасних майстрів художнього слова, що збагачує відомості про українську літературу першої половини 30-х років ХХ сторіччя.

Потребує коментарю і згадка про Нікополь (події у творі відбуваються саме в цьому місті в роки громадянської війни). Це поселення зі стародавньою історією й пов’язане перш за все із запорозьким козацтвом: у 30-х – 50-х роках XVII сторіччя там розташовувалася Микитинська (Перша або Стара) Січ. Сучасну ж назву (з грецької «місто Микити») місто отримало в 1782 році, й населення його переважно складалося із запорозьких козаків, які переселилися туди після зруйнування Нової Січі [7]. Отже, атмосфера міста була насичена духом козацтва, духом вольності, духом геройства й нескореності. А те, що позитивними персонажами в оповіданні представлені тільки більшовики, ми пояснюємо загальною ідеологічною вимогою, яка особливо утвердилася в радянському суспільстві з початку 30-х років. Сьогодні можна говорити про дещо інший воєнно-політичний розклад у Нікополі часів громадянської війни. У місті побували і більшовики, і війська гетьмана Скоропадського, Нестора Махна, Денікіна, Врангеля, залишивши по собі «гірку славу», що й викликало відповідну реакцію мешканців: «Дії більшовиків, особливо мобілізація до Червоної армії, збурили масовий протест нікопольців. 8 червня 1919 р., на Трійцю, в Нікополі спалахнуло потужне народне повстання. Опанувавши Лапинку, повстанці захопили пошту, телеграф, приміщення ревкому і вбили його керівників: С. П. Ковальова (Остроухова), М. Н. Куксіна, В. Г. Антипова, М. З. Калашникова та ін. <…> 18 жовтня 1920 р. більшовики остаточно взяли під контроль Нікополь. На вимогу М. Фрунзе та С. Будьонного до міста з ворожим і недовірливим населенням прибув агітпоїзд «Жовтнева революція» із «всеросійським старостою» М. І. Калініним. <…> Боротьба більшовиків з українським повстанством на Нікопольщині тривала і після розгрому врангелівців у листопаді 1920 р., з чим радянська ідеологія пов’язувала закінчення «громадянської війни»» [9, с. 75-78]. Героїзації образу більшовика можна знайти й суто психологічне пояснення, адже повіствування ведеться від імені 12-річного хлопчика. А це час, коли все сприймається в ідеалізовано-романтичному світлі, у бажанні мати ідеал для наслідування й самому здійснювати подвиги. Не випадково полинові зарості в уяві розповідача перетворюються на прерії, а корови «на бізонів, а ми на індійців, які виконують «криваву помсту»» [2, с. 72]. 

Отже, за обов’язковою для радянської літератури соцреалістичною образно-ідейною запоною відчувається значно глибший за своїм духовним опертям пласт, оснований на історико-культурологічних підвалинах українського народу, зокрема козацтва, як його вагомої суспільно-соціальної складової. І підтвердження цьому знаходимо на рівні різноманітних змістово-художніх компонентів оповідання.

Звернімося хоча б до пейзажних описів. У цілому текст не багатий на пленерні фрагменти, але експозиційний малюнок, в якому згадуються «далекі плавні, що ніби вирізані з міді» [2, с. 71] не може не викликати алюзійних спогадів про характерне для Запорозької Січі розташування. Прихований натяк на морально-духовні цінності запорозького козака вбачаємо й у характеристиці, даній хлопчиком ворогам, що окупували Нікополь: «… я дивився на волохаті зацьковані срібними черепами кавказькі бурки конвоїрів, блідолицих юнаків. Як ми їх ненавиділи! Вони не вміли нічого робити, тільки вбивати людей. Навіть ми – діти – в кожному з них бачили тільки ката» [2, с. 71]. Це дитяче зізнання містить у собі надзвичайно вагомий ідейний підтекст. Вояки в кавказьких бурках зі срібними черепами – це символи смерті (уміють «тільки вбивати»), а тепер пригадаємо найпопулярнішу серед українців картину із зображенням запорозького козака – козак Мамай, який завжди тримає бандуру, тішить присутніх своїм співучим мистецтвом, хоча на задньому плані присутні й бойовий кінь, і зброя. Тож наголосимо, що в народній уяві козак Мамай уособлює найсуттєвіші ментальні риси українців: «Може видатися дивним, що народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім, видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць» [6].  Тож не важко зробити висновок, що в людині зі зброєю дитина хоче бачити не загрозу власному життю, а заступника, рятівника.

Окремого аналізу потребує назва твору. Хоча оповідання й озаглавлене «Цвіт папороті», однак ця квітка згадується лише один раз у кінці, коли в місто увірвалося кілька вершників, «обсипаних папоротниковим цвітом червоних зірок» [2, с. 75]. Безумовно, це заідеологізований символ, хоча в його основі проглядається прадавнє народне уявлення, що квітка папороті (Перунів колір) «символізує сонячне світло, його енергію і силу» [8]. Значно ж більшої змістово-виражальної ваги має образ іншої рослини – полину. Полин (євшан) – це також древній язичеський символ, з яким пов’язувалися і печаль, гірка доля, та водночас оберіг від усілякої нечисті, пам’ять про рідну землю, свою батьківщину [10]. У творі це вираз нескореності, незламності, прагнення залишити по собі згадку в дитячих душах, усвідомлення вкоріненості в рідну землю, чого не може позбавити людину ніхто. А ще він набуває містичної сили: заарештований Алябʼєв не лише зірвав гілочку полину, вдихнув його гіркого запаху, виявивши повну зневагу до своїх ворогів, а й цим, напевне, врятував собі життя, бо полин, перемішаний із свіжовиритою могильною землею, став для героя оберегом: «Другий безладний залп звалив Алябʼїна на коліна. Але він відразу ж підвівся. Вхопивши в жменю щойно скопаної землі, він вдихнув на всі легені її запашний дух» [2, с. 75].

Вияв укорінених народних традицій та вірувань убачаємо ще в одному епізоді, коли розповідач повідомляє про одну дещо кумедну великодню пригоду – одразу по закінченню читання дванадцятого апостола діти пішли на перехрестя бити ломакою диявола [2, с. 74]. Нічого з цього путнього не вийшло, та річ не в тім. Пам’ятаючи, наскільки радянська пропаганда вороже ставилася до всього релігійного (а тут великодні свята!), варто лише віддати належне сміливості молодого письменника, ідеологічній незаангажованості: його герої відвідують церкву, вшановують народні традиції, що врешті-решт і надає їм відваги й рішучості в необхідний момент.

 Безумовно, по одному творові важко судити про творчість письменника в цілому. Та це повинно послужити сигналом, що спадок С. Борзенка потребує ретельного й уважного культурологічного та літературознавчого дослідження.

Література

1.  Бабкин В.А. 100 самых известных имен Краматорска. Краматорск : Тираж-51, 2008. С. 173.

2.   Борзенко С. Цвіт папороті : оповідання. Червоний шлях. 1936. № 1. С. 71-75.

3. Борзенко Сергій Олександрович. (б.д.). Взято з http://esu.com.ua/search_articles.php?id=37076

4.   Борзенко Сергій Олександрович. (б.д.). Взято з https://uk.wikipedia.org/wiki/

5.   Борзенко Сергій Олександрович. Українська Літературна Енциклопедія : В 5 т. / Редкол. : І.О. Дзеверін та ін. Київ : Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988. Т. 1. С. 219.

6. «Козак-Мамай» як етносимвол українців. (б.д.). Взято з https://honchar.org.ua/p/odkrovennya-kozaka-mamaya/

7.   Нікополь.  (б.д.). Взято з  https://uk.wikipedia.org/wiki/

8. Оберіг Квітка папороті (Перунів колір): слов’янський символ, значення. (б.д.). Взято з https://svoimirukami.in.ua/oberig-kvitka-paporoti-peruniv-kolir-slov-yanskij-simvol-znachennya.html

9.  Пам’ятки історії та культури міста Нікополь (За матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України») / Упорядкування: Голубчик Л. М., Колесник О. С., Царенко Т. А. Дніпропетровськ : Журфонд, 2018. С. 75-78.

10.    Полин. (б.д.). Взято з https://www.google.com/search?q

11. Що таке алюзія? Чи використовує цей стилістичний прийом І. Котляревський в «Енеїді»? (б.д.). Взято з https://www.ukrlib.com.ua/answers/printit.php?tid=11462