Жанрові традиції вальтерскоттівської історичної
оповіді в романі А. Брусникіна (Б. Акуніна)
«Дев’ятний Спас»
Роман А. Брусникіна (Б. Акуніна) «Дев’ятний Спас» демонструє гру з кількома жанровими стратегіями, які стають способами концептуалізації історії. Однією з таких стратегій є жанрова традиція історичної оповіді, що сягає романів В. Скотта. Мета даної розвідки – встановити характер адаптації і трансформації вальтерскотівської традиції в досліджуваному творі.
Головний принцип створеного В.
Скоттом типу історичного роману полягає в тому, що «сюжетний
конфлікт виникає, розвивається і вирішується на ґрунті
реальних історичних подій, з якими безпосередньо пов'язане життя героїв. Більше
того, історичний роман має звертатися до конфліктних, переломних
епох, які вплинули на формування національної культури, але при цьому слід
уникати буквального відтворення подій» [2,
46]. За цим принципом організовано і сюжет роману А.
Брусникіна «Дев’ятний
Спас». Історичний фон твору складають реальні
події кінця XVII – початку XVIII століття: ворожнеча між
Наришкіними і Милославськими,
початок правління Петра I, стрілецькі заколоти,
ув'язнення царівни Софії в монастирі, реформи при російському
дворі, події зовнішньої політики, пов'язані з гетьманом Іваном Мазепою і
шведським королем Карлом. Головні герої роману – Ілля Іванов, Дмитро Нікітін і
Олексій Попов виявляються причетними до придворних інтриг,
змов і діяльності таємних шпигунських служб на межі XVII -
XVIII ст., коли Петро відправив свою
сестру Софію у вигнання, а царевич Олексій задумує зраду,
вступивши в змову зі шведським королем Карлом.
Виражений місцевий колорит (побут
російських дворянських маєтків Сагдєєво
і Анікєєво, звичаї селян і духовенства, питання виховання і
освіти, правила етикету,
забобони, звичаї, фольклор), присутність і взаємодія в романі образів реальних
історичних осіб (Наришкіни, Милославські, царівна Софія, царевич Олексій,
гетьман Іван Мазепа) і вигаданих персонажів (Автоном і Петро Зеркалови,
Яха Срамнов, Федір
Ромодановський, Олександр Кір'яков, священник Вікентій,
Іларіон Нікітін та ін.) зближують художній метод Акуніна / Брусникіна
з традиціями В. Скотта. Наслідуючи жанровий канон попередника, сучасний автор зосереджує увагу не на історичних особистостях, а,
перш за все, на характерах і переживаннях своїх вигаданих героїв. Так, в
першому розділі роману авторська увага прикута до
хворого на сухоти провінційного
священника отця Вікентія,
який, переживаючи за долю свого малолітнього сина Олексія, відправляється
за порадою до давнього друга
поміщика Нікітіна. Подальший
розвиток подій обумовлений
результатами бесіди цих нікому невідомих учасників великої історії.
Наступний принцип історичної оповіді
В. Скотта полягає у вимозі показувати епоху в усіх її суперечностях, а не
повторювати документи. Кращими помічниками при цьому стають історичні
фольклорні жанри. Фольклорні свідчення
включаються до структури оповіді А. Брусникіна (Б. Акуніна)
в тих випадках, коли необхідно пояснити логіку певних подій романного
сьогодення або минулого. Так, за допомогою фольклорного матеріала
відбувається відтворення історії придворних інтриг,
пов'язаних із утриманням влади Софією за допомогою священної ікони:
«Сказывают, сняла царевна из киота Девятный Спас, ставенки раскрыла, и полилось
от иконы чудное сияние, от которого Тараруй со своими крикунами стихли и вон
упятились. И кто из тех стрельцов Спасу в очи посмотрел, прежним уже не был.
Некоторые даже постриг приняли, а князь Хованский сник, притих и вскоре после
того дал себе голову срубить, безо всякого боя и шума. Вот он какой, Оконный
Спас» [1, 46]. Акунін, на
відміну від Скотта, використовує стилізований фольклор, однак
легенда про дивовижно сяючій лик Спасителя
виконує важливу сюжетотворчу функцію.
Кожна історична епоха, згідно з
концепцією В. Скотта, так само, як і окрема нація, має свій неповторний вигляд,
який виявляється в особливостях побуту, моралі, звичаїв,
тому автор історичного роману має не лише
володіти хронікальним фактажем, а й знати епоху в розмаїтті
речової і духовної деталізації. Значущими для характеристики епохи в романі
Акуніна є описи побуту і звичаїв різних соціальних верств.
Епізод вечері в дворянській садибі Іларіона Нікітіна, під час якої
священик докладно розповідає історію дивовижної ікони «Спаса-Ясні-Очі»,
наповнений яскравими деталями побуту провінційного дворянства кінця XVII
століття: «Стол был накрыт не по-праздничному, ибо, как уже было сказано,
важным событием новолетие не считалось, но всё же и не буднично – по-гостевому.
Кроме обычной деревенской снеди – пирогов, холодной курятины с гусятиной,
груш-яблок да ягодных взваров – на льняной скатерти (которая обозначала
умеренную торжественность; для сугубой в доме имелась камчатая) виднелись и
чужеземные затейства: в невеликом ковше изюмы и засахаренные фрукты, в пузатой
бутыли толстого стекла – романея» [1, 9].
В цьому ж епізоді, відтворюючи
історії життя двох друзів – дворянина і священика, автор вводить ряд історичних
деталей, покликаних доповнити картину звичаїв епохи:
«Оно, конечно, вдовому попу, если в монахи не постригся, по Уставу
священствовать не положено. Но кабы у нас на Руси всё делалось только по
уставам, без человечности, то и жить было бы нельзя. На всякий закон найдется
послабка, на всякое правило исключение. Потому что буква не важнее живой души,
а человеческая судьба не во всякий указ впишется. Сыскалось исключение и для
отца Викентия» [1, 11]. Авторське
зауваження про «послабки» і подальші міркування
відтворюють традиційний російський світогляд
і систему цінностей, в якій родинні та дружні зв'язки часто є
вищими за встановлені державою
правила і закони.
Не менш яскраво в романі відтворено
і столичний аристократичний побут, новомодні прийоми на європейський манер,
бали, «асамблеї». Роман рясніє костюмними і інтер'єрними деталями, кулінарними
та галантерейними подробицями. Мода петровської епохи знаходить відображення в
епізодах світських прийомів і в описі аристократичного побуту: «Вошедшему слуге
князь велел подать кафтан парижский, накладные волосья «вороново крыло», что
давеча принесены от парукмакера, да парадную трость. И табакерку с табаком,
будь она неладна. Без табаконюханья ныне выходить на люди зазорно» [1,
259].
Авторська оповідь поєднана
з описами побуту і звичаїв, пожвавлюється діалогами
персонажів. Скотт вважав за необхідне перенесення в роман драматичних прийомів,
вважаючи за краще викладати свої сюжети в «драматичній»,
тобто діалогічній,
формі. Однак покладений в основу роману діалог неминуче веде до збіднення
емоційного впливу твору. Тому в романах Скотта гармонійно поєднуються
і оповідь, і опис, і діалог. Даний
принцип реалізується і в історичній оповіді
Акуніна-Брусникіна.
Пряма мова героїв виступає як засіб
об'єктивації оповіді.
Роман в традиціях В.Скотта дає можливість читачеві на підставі реплік
персонажів самостійно робити висновки про думки і почуття
людей віддалених історичних епох, а письменник, зберігаючи свою особисту точку
зору, позбавляється необхідності нав'язувати читачам власне
сприйняття часу.
Доля акунінського героя, як і у його
далекого попередника Скотта, визначається його ставленням до закономірних
історичних процесів. В. Скотт
переосмислює поняття епохи, сприймаючи її як динамічну систему суспільних
протиріч. При всій відмінності епох Скотт вбачав між ними подібність, що
виявляється на рівні людських пристрастей і морального почуття. В романі А. Брусникіна особисті історії трьох героїв розширюють історичний
простір, що характеризує петровську епоху з різних ракурсів. Завдяки великій
ретроспективній історії персонажів у романі створюється широка просторова й
часова панорама. Так,
з особистою історією Дмитра зв'язується польсько-козацька тема, а з історією
Олексія – проблема взаємодії Росії з Європою. Всі теми, які зв'язуються у
свідомості читача з образом петровської епохи, вводяться в роман через
механізми історичного роману. При цьому А. Брусникін
широко використовує історичні стереотипи масової свідомості,
звернення до яких виявляється одночасно і способом презентації, і способом
дискредитації жанрової стратегії історичного роману.
Скотт, як відомо, був не лише
романістом, а й істориком, в його романах співіснували правда і авторська
вигадка. Так діє і Б. Акунін.
Наприклад, поразка царівни Софії в сутичці з Наришкіними
пояснюється простою, суто жіночою причиною –
важким перебігом таємної вагітності царівни: «Не раз и не два
собиралась царевна на брата выступить. Но начнет обряжаться – мутит. На крыльцо
выйдет – ноги не держат. Со ступеньки шагнет – и у Зеркалова на руках виснет.
Походу отбой, надо бабу назад нести» [1,
45]. Показово, що наратор вживає слово «баба», а не «цариця», тим самим він
демонструє усвідомлення вирішальної ролі жіночої фізіології, а не політики.
Підтверджується також принцип Скотта, згідно з яким, історичний процес не є
прерогативою окремих особистостей, це масовий рух, в якому окремі представники
і народ в цілому відіграють основну роль, тому роман не повинен перетворюватися
на життєпис видатних персоналій, він має
показувати поєднання простих людських доль з ходом історії.
Отже, в романі «Дев’ятний Спас» реалізовані такі принципи вальтерскоттівської історичної оповіді: звернення до переломної епохи без буквального відтворення подій; перенесення основних сюжетних функцій на рядових представників нації, відсутність життєпису видатних персоналій, зображення поєднання простих людських доль з ходом історії; відтворення неповторності історичної епохи в особливостях побуту, моралі, звичаїв; репрезентація епохи в розмаїтті речової і духовної деталізації; нейтральна авторська позиція в зображеному зіткненні політичних сил, відмова від наукової достовірності на користь психологізації.
Література
1. Брусникин А. Девятный Спас. Москва : АСТ, 2007. 368 с.
Реизов Б.Г. История и вымысел в романах Вальтера Скотта // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. Т. XXX. Вып. 4. 1971. С. 306-311.
Дуже цікава тема. А які художоні засоби сучасної белетристики використовує Акунін?
ВідповістиВидалити