Анісімова Ніна Павлівна, доктор філологічних наук, професор Бердянського державного педагогічного університету «Художня трансформація образів історичних осіб у ліриці П. Гірника»

 

Анісімова Н. П.

д. філол. н., професор

Бердянський державний педагогічний університет

 

ХУДОЖНЯ ТРАНСФОРМАЦІЯ ОБРАЗІВ ІСТОРИЧНИХ ОСІБ
У ЛІРИЦІ П. ГІРНИКА 

Поетична творчість П. Гірника, репрезентована збірками «Спрага», «Летіли гуси», «Се я, причинний», «Китайка», «Брате мій, вовче», «Коник на снігу» , «Смальта»,  «Посвітається», вирізняється домінуванням історичної тематики, постійною увагою до проблем духовності української нації. Як представник покоління 80-х, поет змоделював культурологічно спрямовану історіософію, прикметною особливістю якої  є ігнорування деталей і конкретики  певної епохи. Це дає підстави твердити про її близькість до метаісторії, що стосується, за Г. Грабовичем, «не так універсальних схем історії […], як постійних трансформацій історичного змісту в символічний і міфологічний» [2, с. 180]. У Гірниковій ліриці домінує символічна модель поетичної історіософії, у якій образи історичних осіб набувають художньої функції певного символу.   

Тяжіння поета до історичної тематики акцентували дослідники І. Андрусяк, І. Римарук, М. Рябчук, М. Слабошпицький. В основному це стислі рецензії та передмови до поетичних збірок. Зокрема, Я. Мельник наголосив, що «П. Гірник, певно ж, упізнається за своєю вірністю історичній темі» [4, с. 76]. Незважаючи на певні напрацювання літературознавців, наразі бракує герменевтичних студій поетичних текстів П. Гірника на макрорівні. Потребує більш детального аналізу питання художньої своєрідності лірики з образами діячів національної історії та культури.

Мета студії – розглянути історичні мотиви лірики П. Гірника та виявити шляхи їх художньої реалізації, що в сукупності поглибить уявлення про творчі пошуки в середовищі поетичного покоління 80-х, дасть можливість більш глибоко простежити продовження традицій неокласиків та поетів-шістдесятників. 

Поетичну історіософію П. Гірника можна тлумачити у світлі теорії «осьового часу», сформульованої Карлом Ясперсом. Філософ вважав, що впродовж історичного  розвитку деякі народи здійснюють помітний прорив – поступальний еволюційний рух, що закладає «основи духовної сутності людини і її справжньої історії» [5, с. 76]. За ясперсівською концепцією, народи поділяються на «осьові народи» (історичні) та народи, що не здійснили прориву і залишилися на первісному рівні. В історичному бутті виокремлюються важливі періоди, протягом яких відбувається формування основ нації. Доленосними у художньому світі П. Гірника постають періоди національно-визвольних рухів – гайдамаччина, козацька епоха, коли  відбувалося викристалізовування державного мислення, становлення кодексу українського лицарства, що дав поштовх для наступних історичних «проривів».

Гірникова лірика насичена образами відомих історичних і легендарних постатей, яких поет згадує у контексті художнього вираження національної ідеї та втілення концепції державництва. Галерея історичних персонажів (Іван Богун, Максим Кривоніс, Семен Палій, Іван Мазепа, Северин Наливайко, Устим Кармалюк) свідчить про акцент на визвольних сторінках української історії, на художньому моделюванні «державницького коду». У низці віршів постають образи національних борців-подвижників, життя яких є взірцем непокори, гордості духу, пасіонарної налаштованості відстоювати свободу нації. Змальовуючи ватажків визвольної боротьби, поет уникає історичної конкретики, натомість надає перевагу узагальненим рефлексіям про злети і спади національного духу.

У Гірниковій ліриці героїчна історія, яку творять сильні духом пасіонарні особистості, постає у філософських медитаціях сучасника, котрий, споглядаючи мистецькі здобутки минулого, прагне знайти і своє місце в історії нації. У вірші «Там, де стомлені зорі гойдає трава вікова…» згадується ім’я українського військового діяча Северина Наливайка, одного з керівників повстання 1594-1596 років у Речі Посполитій. Автор не наводить жодної конкретики, образ легендарного козацького ватажка вимальовується на тлі роздумів про вікову боротьбу народу за свободу, що постає через низку символів: «трава вікова», «висока дорога», «щит коло брами», «обвуглена кров», «одчайдушне повстання». Ліричний суб’єкт втілює риси борця-пасіонарія – збірного образу козацького лицарства, що відчайдушно і жертовно бореться з ворогами нації: «Ти віч-на-віч з пітьмою, яку прозираєш до дна – / Десь там поруч Тараса розпечений сміх Северинів. / Повставай у собі і молися – ніщо не мина, / Доки в жилах ятриться обвуглена кров побратимів» [1, с. 21]. Могутня пасіонарна енергія героя-лицаря вихлюпується в цілеспрямованій визвольній боротьбі, це постать свідомо героїчна – стоїть «над натовпом».

Філософські розмисли П. Гірника позначені значним відтінком емоційно забарвленої суб’єктивності, прагненням автора представити своє бачення драматичних сторінок минулого. Вірш «Помаленьку, якось помаленьку…»  має оригінальну форму – поет використав риторичне звертання до агресивного північного сусіда України, а також експресивно забарвлену просторічну лексику: «Московщино, мамо-зозуленько. / Навіть свиням ти допомогла». У підтекстових полях вірша прочитується ідея гнівного осуду синдрому «хохла» (у вірші – це образ «твого синка»), тобто пристосуванства, відступництва від державницьких процесів. Образ найбільшого ворога Московщини Мазепи стає історіософським символом нагадування про минуле, яке прозирає і в сучасному: «Твій синок, який у пір’я вбився, / Має право на степи й гаї, / На оте гніздечко, де вродився, / На «ку-ку», що вчили солов’ї. / Має правувати, має брати, / Знає про Мазепу й Бомарше» [1, с. 56].  Саме завдяки таким постатям, як Мазепа та інші державотворці, Україна спромоглася стати «історичним» народом, здійснити потужний прорив, розпочати відлік «осьового часу». 

У поезії «Навіщо бавитись в минуле…» поет засуджує забуття визвольних традицій, пасивність, натомість уславлює ватажків гайдамацького руху Семена Палія, Максима Кривоноса. Кривоніс – легендарний полковник, один із керівників Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, ватажок селянських повстанців, першим в історії взяв штурмом львівський Високий замок. Поезія П. Гірника сповнена гіркими роздумами про трагічне минуле, коли борці за волю опинялися «поміж землею і намулом, / Між лезом сапи і ножа». Автор використав форму риторичного звертання до лицарства із закликом не проспати державність: «Чи слава буде, чи неслава – / По всьому поросте трава. / Герої, бавтеся в державу, / В квача, у дурня, у слова….». Поет вірить, що «серед ганьби і сліз / повстануть не Москва чи Київ, / А Пугачов і Кривоніс» [1, с. 92].  

У поезії «Там, де осінь і ніч…» використано прийом контрасту – сакральне минуле, сповнене гострої боротьби за волю (його символізують легендарні постаті Палія і Кривоноса), протиставляється профанному сьогоденню, котре через утрачену національну ідею уявляється «одурілим і босим» і постає в образах «загратованих дач», «німої каламуті»: «Бур’янам пощедрують чиїсь ненароджені діти / І насняться порепані руки забутій землі. Подолали свободу, то, може, вже час порадіти, / Що пішли в небуття косарі, кобзарі, ковалі… / По стежині крутій повз яри Палія й Кривоноса, / Заґратовані дачі і тих, що за ними живуть, / Йде минуле в майбутнє, таке ж одуріле і босе, / І хрести понад ним затягає німа каламуть» [1, с. 260].  У вірші «І ворон кряче, і дівчина плаче…» образ Семена Палія («Постава горда, булава – найвища, / До неба – крок, до безуму – ковток») постає як нагадування сучасникам про ганебність національної зради та відступництва: «Якої ще, якої тобі правди? / Цитуй Тараса. Згадуй Палія…» [1, с. 182].  

У поетичній історіософії П. Гірника основи національної ідеї закладали не лише ватажки визвольних рухів, а й  українські письменники з драматичною долею, здатні до спротиву і боротьби (Г. Сковорода, С. Руданський. В. Стефаник, Т. Шевченко). Зображуючи Митця в умовах імперського режиму, поет порушує проблему вибору між справжнім (автентичним)  і несправжнім (не автентичним) буттям, визнаючи лише активну свободу, задля досягнення якої активізуються духовні сили. У художньому втіленні образу митця-протестанта простежується камюсівська «ідея бунту», що полягає в активному русі до мети, у перемозі над слабкою людською природою, над власним відчаєм і безсиллям. За А. Камю, постійне відстоювання свободи, активний бунт – єдиний спосіб існування людини в  тоталітарному суспільстві, життєве кредо якої – «краще вмерти стоячи, чим жити на колінах» [3, с. 128]. 

П. Гірник надає перевагу тим митцям, життя яких підтверджує автентичне буття, здатність до бунту. При цьому ім’я письменника може взагалі не згадуватися у вірші, лише назва слугує ключем до розуміння ідейного задуму твору. Такою є поезія «Степан Руданський»: використавши за епіграф  вислів із щоденникових нотаток автора співомовок («Скінчилися муки, надія не ошукала…»), П. Гірник створює узагальнений образ українського Митця (на це вказує і форма звертання «сподіваймося, друже»), приреченого покласти своє життя на олтар свободи нації, його духовного очищення: «Поки наша зоря ще не впала на крицю, / Поки вперта рука ще тримає перо»; «Є де вмерти – спасибі й на тому Вкраїно. / Упаду головою на руки твої» [1, с. 164].     

Триптих «Пам’яті Григорія Сковороди» написаний у формі монологу ліричного суб’єкта, у якому вгадується сам Сковорода: мислитель посилає народові свої «думи», тобто заповіти: «Понад хмари, понад зорі першу думу-голубицю / Випускаю просто неба серед ночі, серед поля. / А за нею проти вітру випускаю другу думу, / Аби обширу напиться, як з криниці при тополі». Прикметно, що у триптиху ні разу не згадується ім’я Г. Сковороди: образ мислителя постає у сув’язі знакових національних символів, що в ліричних рефлексіях набувають глибинного філософського підтексту. Таким символом є по-бароковому величний образ Софійського собору, дзвони якого закарбовують у пам’яті народу визвольні сторінки історії, сповнені відчайдушної боротьби за волю. Ключовий образ Софії не лише об’єднує вірші триптиха, але й умотивовує його назву: поет вірить, що його народові вистачить і сили, і розуму «не проспати» свого історичного шансу, вистояти у поєдинку зі «світом абсурду», що прагне «піймати»: «Вже дзвони б’ють попід грудьми / І в небо падає Софія, / Аж вітер бані обдима! / І вже не втримати плечима / Ні світу, що ловив дарма, / ні стін з порожніми очима» [1, с. 319-321].

Найбільшим трагізмом у зображенні історичної долі нації позначений вірш «Стефаник», що перегукується з відомим «Мовчанням Стефаника» І. Драча. На перший погляд, автор подає поетичну версію драматично насиченої творчої біографії покутського прозаїка, який переживав злети і спади. Душевні страждання, біль письменника асоціюються зі стражданнями уярмленого народу: «Краю мій, укляклий над потічками, / Перебуду із тобою цю годину! / А прийдеться – відсвічу колись і свічкою / У руках твої отерплих, Україно». Багаторічне мовчання Стефаника зіставляється з покірністю і пасивністю нації – ці негативні прояви української душі автор посилює за допомогою контекстуальних дієслів-синонімів: «Перестогну, переплачу, пересмучуся – / І самому випадає до гробовища. / Заклямнуся на мовчання. Хай домучують. / Вже сховали Черемшину і Мартовича» [1, с. 75]. Доречно вжитий поетом прийом відкритого фіналу, недомовленості дозволяє продовжити поданий перелік іменами Митців новітньої доби (І. Калинець, В. Стус, Т. Мельничук, В. Голобородько тощо), які теж постраждали від світу, що хотів їх «піймати». Зображуючи минуле нації, поет використовує засоби експресіоністичної поетики: національний світ постає дисгармонійним, особистість зображена у момент найвищого екстатичного напруження духовних сил: «Ні впрягтися, ні погнати, ні позичити, / Ні продати, ні віддати, ні позбутися. / От вам правда, на дрібниці пересмичена: / Хочу жити, а судилось перебутися» [1, с. 75].

Наскрізним і основним історіософським символом Гірникової поезії є образ Кобзаря. У поетичній шевченкіані низка текстів безпосередньо присвячена Т. Шевченку («Тарасе Григоровичу, годі мене муштрувати…», «Урок», «Назавжди», «Дим», «Спадщина»). В інших віршах ім’я Кобзаря згадується принагідно, набуваючи семантики символу не лише національного пророка, а й душі народу, вічного поклику до свободи («Перемовляються громи…», «Відбери мені мову, Господи…», «І ворон кряче, і дівчина плаче….»).

Вірш «Назавжди» побудований у формі звертання до співвітчизника-поета: ліричний суб’єкт звертається із закликом бути відданим ідеалам Кобзаря («Ніколи свого серця не щерби, / Аби лише виспівувати гарно. / Не промовчи Шевченка у собі. / Не прокричи Стефаника задарма»). Проводячи паралелі між творчістю Т. Шевченка і сучасною епохою, ліричний герой сумує, оскільки кругом «люд без’язикий», «з-за ґрат у душу зазира / твоя свобода, змучена до краю». З неприхованою іронією, увиразненою емоційно забарвленою лексикою, поет засуджує сучасних «віршувальників» за забуття традицій, за непошану до історії і класичної культури: «Коли поети пнуться в паничі, / І побратими цвенькають потроху, / І кобза почорніла на плечі, / Як домовина вбитої епохи?!» [1, с. 45]. Іронія поета спрямована проти національного самоприниження, пасивності й сентиментальності українського характеру.

У низці віршів зв’язок із Шевченковою поезією простежується на рівні ремінісценцій, парафразів, що вводяться в контекст вірша і набувають виразного «осучасненого» звучання: «І буде син, і буде мати, / І буду я, і будеш ти»; «І прийде раб, і прийде муж» [1, с. 26]. П. Гірник наче полемізує з Кобзарем: окремі рядки можуть слугувати антитезою до відомих Шевченкових сентенцій: «Буде спокій і буде сила, / Буде щастя таке земне!... / Тільки більше не буде сина… / І навіщо мені мене?». Поет утверджує «сучасність» Кобзаря, близькість його світогляду історичному мисленню всього поетичного покоління 80-х: «Не возлюби себе. Не розгуби / Ні голосу, ні стогону, ні слуху. / Шевченко йде дорогами доби / І завжди обирає кручі духу. / Іде і йтиме у тривожний час, / І вже його не зупинить нікому. Ви чуєте? Минаючи Парнас, / Шевченко повертається додому!» («Спадщина») [1, с. 344].

Таким чином, домінантою лірики П. Гірника є прагнення вказати в минулому «осьові моменти», «етапи перелому», у яких ключову роль відіграє філософія національної ідеї та державного самовизначення України. Художнє трансформування подій і постатей гайдамаччини та козацької епохи дало можливість показати становлення «осьового» (історичного) народу. Поетичні збірки автора просякнуті історіософським змістом, наскрізним струменем якого є художнє втілення української національної ідеї, спроектованої на сучасний контекст. Історіософські концепції відзначаються зображенням трансформацій історичного змісту, що набувають символічного аспекту. 

Література

1.     Гірник П. Посвітається : Поезії [3-тє вид.; передм. М. Слабошпицького]. Київ : Пульсари, 2009. 373 с.

2.     Грабович Г. Шевченко як міфотворець : Семантика символів у творчості поета [пер. з англ.]. Київ : Рось, 1991. 212 с.

3.     Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство [пер. с фр.]. Москва : Политиздат, 1990. 415 с.

4.     Мельник Я. Сила вогню і слова : Літературні  портрети. Київ : Радянський письменник, 1991. С. 75–82.

    5. Ясперс К. Смысл и назначение истории [пер. с нем.]. М. : Политиздат, 1991. 527 с.