Мушкетик Леся Георгіївна, доктор філологічних наук, член-кореспондент Національної академії наук України, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України «Народні уявлення про «своїх» та «чужих» історичних героїв в українській фольклорній традиції Закарпаття»

 

Мушкетик Леся Георгіївна

д-р філол. наук, чл.-кор. НАНУ

Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

м. Київ 

НАРОДНІ УЯВЛЕННЯ ПРО «СВОЇХ» ТА «ЧУЖИХ» ІСТОРИЧНИХ ГЕРОЇВ В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРНІЙ ТРАДИЦІЇ ЗАКАРПАТТЯ 

Проблема історизму фольклору є складною і неоднозначною, до неї зверталося багато дослідників, як у минулому, так і в наш час. Так, в ХІХ ст. питання про  історичну інформацію, яку не дають письмові джерела, а донесла до нас усна писемність, з’ясовувала культурно-історична школа – П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко та ін. Свого часу ці питання дискутувалися в радянській, в українській фольклористиці (праці В. Проппа, М. Кравцова, В. Жирмунського, М. Плісецького, В. Соколової, М. Рильського, О. Дея, Н. Шумади, В. Юзвенко, М. Гайдая). Засвідчено, що проблема фольклор та історія  постає в межах ширшої тематики – фольклор і дійсність. Ставлення до дійсності і  способи її передачі змінюються упродовж історичного розвою кожного народу. В останнє десятиліття спостерігається нова хвиля інтересу до даної проблематики, як у світі, так і в Україні,  це праці  С. Мишанича,  В. Сокола,  І. Туряниці, Н. Ярмоленко, О.  Кузьменко, М. Дмитренка, Н. Малинської та  ін. 

Нині актуальним лишається питання розгляду усних джерел як історично достовірних, їх перетину з письмовими, дослідження збагачуються новими відомостями з  царини самої історії, нових підходів і методів її тлумачення, стрімким нагромадженням знань з усної історії тощо. Чималий інтерес викликають і постаті відомих історичних діячів, які отримують свою оцінку і інтерпретацію  в уснословесних творах. Під цим поглядом цікавою є ще не достатньо вивчена  народнопоетична творчість Закарпаття, де сходилися шляхи різних культур і діють різні історичні герої, серед них і представники інших етносів.  Перебування в одній державі, спільні події та контакти призвели й до численних взаємовпливів серед іншого і в усній літературі.

 Розглянемо ці питання на матеріалі українського фольклору про відомих угорських історичних діячів різних періодів, а саме  короля Матяша Корвіна, князя  Ференца Ракоці ІІ та Лайоша Кошута, які доволі органічно увійшли в українську традицію, і про яких складено чимало переказів та пісень. Образи їх зʼявилися в українському фольклорі під впливом угорського, однак ці твори отримали власні версії, насичилися місцевим колоритом, увібрали погляди і інтенції місцевих жителів, адже є незаперечним, що будь-яке переймання не може бути простим перенесенням, воно має знайти сприятливий ґрунт для закорінення, переробитися, відшліфуватися для того, щоб органічно увійти в чужу мову, культуру, свідомість. В. Гнатюк писав: «Народ слідить дуже уважно всякі політичні події, дебатує про них і пояснює, розуміється, все по-своєму. Найліпшим доказом того наші народні пісні та легенди про історичні особи, і то як найдавніші, так і новіші» [1, 46]. Це стосується і закарпатської  традиції, де перших двох згаданих героїв трактують як  місцевих, «своїх» очільників. Цих питань торкалися у своїх студіях І. Франко, Г. Стрипський, З. Кузеля, П. Лінтур, В. Мельник, І. Сенько, Л. Мушкетик, Д. Ортутаї, І. Кріза, та ін. [15 ; 21 ; 6 ; 9 ; 10 ; 12 ; 11 ; 19 ; 5].

 Особливе місце в закарпатській українській традиції займає відомий  у Європі  правитель середньовічної Угорщини король Матяш Корвін, про якого укладено великий масив як угорського, так слов’янського та ін. фольклору. В українців побутують  чарівні та побутові казки, перекази та анекдоти. Однак у народних творах з  історичної правди лишилося небагато. Віддаленість подій (15 століття),  реалії пізнішого часу, потяг народу до справедливості і потреба у впливовому захиснику, сформували ідеалізований образ  Матяша, мудрого і справедливого,  переможця турків, коло його дій подібне до вчинків  інших відомих європейських правителів. До Матяшівської традиції долучилося багато міжнародних мандрівних, до деяких українських казок ім’я Матяша просто долучилося,  як  один із варіантів таких персонажів як король, пан, суддя, піп тощо, тобто вони виконують одну й ту саму функцію, та є в українському фольклорі й оригінальні сюжети про відомого правителя. Казки та перекази українців-русинів про Матяша, охоплюючи чимало популярних світових сюжетів, різночасових напластувань, мають локальне забарвлення, містять чимало місцевих реалій, діалектизмів, а також  угорських лексичних запозичень.

Особливістю українського фольклору про Матяша Корвіна є те, що він  «націоналізується» і «демократизується» (за словами П. Лінтура), є своїм як за походженням, так і за вірою, сфера  його діянь:  захист краю від чужоземців, його розбудова, праведний суд та відновлення справедливості,  захист знедолених і покарання кривдників.

Можна виокремити кілька головних тематичних циклів про Матяша в українському фольклорі:  обрання Матяша королем; перемога над надприродною істотою; перевдягнений король мандрує країною і відновлює справедливість, мудрий король та людська мудрість. У народних творах королем Матяш стає з Божої волі, у казках «Як простий хлопець з Оріховиці став царем», «Як сирота Матвій став королем» та інших  на бідного сироту, слугу господаря, русина за походженням  вказує чарівна літаюча корона та інші знаки під час виборів вельможами короля. Всупереч їх бажанню Матяш стає правителем: «За тото́ го ни хотьíли покоронува́ти, жи вун таки́й ниве́ликий, худо́бний, сирохма́н і Русна́к» [2, с. 171]. У сучасніших записах до казок долучаються нові реалії: на бік хлопця стають прості люди, які  про коронацію прочитали з газети і пішли в Царгород (Будапешт). Коли корона вибрала Матяша (Матвія, Матія) й пани не захотіли його робити королем, «робітничий люд став за Матвія: Хай живе наш цар Матвій!» [3, с. 235]. Інша казка  «Як сирота Матвій став королем» починається зачином дидактичного спрямування, що, вочевидь, додався пізніше:  «В селі біля Ужгорода жили чоловік і жінка, не мали дітей, уже в роках у них народився син, назвали Матвієм. Перед смертю батько сказав: „Люби правду і роботу – будуть тебе люди поважати!”. Мати теж сказала, вмираючи: «Роби людям добро, Матвійку!» [16, с. 21].

Цілком оригінальним українським твором є казка про короля Матяша і Поган-дівча  (Поган-дівку), що існує в численних варіантах, тут  міжнародні мотиви  поєдналися з місцевими топонімічними, історичними легендами та переказами (про Невицький та ін. замки), світ чудесного – з реальними подіями пізнішого часу, становищем селян під владою землевласників, панщиною. Основний мотив – це перемога Матяша над потворною чарівницею Поган-дівкою (Поган-дівчам), язичницею чи туркинею, яка  жорстоко експлуатувала місцевих селян, далі над турецьким султаном, захист місцевих жителів. Матяшу приписують заснування замків-фортець у краю: «Тай та́к забра́ў сьа до Уго́ршчини Ма́тьаш-краль з во́ськом, тай кральува́ў, до́ки жиў. Розби́ў за́мок ў Ху́стьі, розби́ў за́мок ў Кіраге́лменцу, розби́ў за́мок ў Сере́дньум, розби́ў за́мок Камйане́цький і типе́рь пустьí стойа́ть. І хто́ би ни вíроваў, та очи́ма му́гби увíдьіти, бо йи так. Вун трима́ў ру́ську вíру, трима́ў із на́родом благочести́вим, храни́ў Уго́ршчину» [2, с. 173]. Твір є  чарівною казкою, з її дійовими особами, динамічним сюжетом, дидактичною спрямованістю, тут задіяно чимало характерних казкових стереотипів, діалогів, формул, є  загадки, властиві казці, ці засоби  урізноманітнюють оповідь, надають їй стрімкості, таємничості, сприяють розвитку сюжету, вичнків персонажів. Матяш є типовим казковим героєм, він має певні  надприродні здібності, володіє чарівними предметами, перемагає не лише з допомогою сили, а й хитрощів, адже суперник є набагато сильнішим. Водночас він уособлює й риси народного героя-визволителя, він національний герой русинів, простого походження і їхньої віри, оборонець країни, її розбудовник. Таким чином, ідеалізований образ героя містить такі позитивні людські якості як мудрість, справедливість, відвага, чесність, доброта та ін. Типова казкова бінарна опозиція бідний – багатий тут вирішується таким чином, що король Матяш має селянське походження, тобто він свій, з бідняків, а опозиція свій – чужий стосовно національності медіюється так, що Матяш виявляється русином за походженням і за вірою, боронить країну від зовнішніх ворогів і діє в знайомих оповідачеві  й слухачам обставинах.

Цілком конкретні географічні назви та кілька топонімічних переказів також пов’язані з Матяшем («Матяшівка» про приховані скарби та ін.). У творах наголошено, що він свій, місцевий. Типова ініціальна казкова формула  прикріплюється до його імені: «Се було в ті часи, коли у Будапешті королем був наш чоловік Матій, або Матяш» [3, с. 29]. А у фінальній частині казки з записів  Є. Перфецького про Поган-дівча зазначено: «Матвій – руській наш слуга».

Король Матяш у фольклорі постає  як вершитель вищого правосуддя, він відновлює порушену справедливість,  карає зажерливих панів,  чинить це повчально  і  дотепно («Як пани знущалися з солдатів-героїв», «Псячий / писій торг у Будапешті», «Поділена нагорода»). У деяких творах у  цьому йому сприяє такий відомий у міжнародному фольклорі атрибут як перевдягання, що допомагає  дізнатися правду і встановити  правосуддя.  Маскуючись, король отримує таку інформацію, без якої несправедливість навряд чи була б ліквідована: «Коли Матяш став мадярським королем, не забував про те, що він з простого роду: дуже добре знав життя простих людей і, де лиш не треба було, судив у бік бідних. Айбо пан – паном, не раз пани крадькома кривдили простих людей. Щоб дізнатися, як живуть бідні люди, як пани дотримують королівські закони, Матяш перевдягався в селянина і мандрував по своїй країні» [14, с. 223]; І хоча за часів Матяша ще не було панщини, оповіді про неї додалися згодом, тут втілилися віковічні мрії людей про захист від підневільного, рабського існування. Ці твори містять менше вигаданих елементів, є відносно реалістичними, обіймають згадки про тяжку, виснажливу працю «від семи до семи», без відпочинку, без перерви на обід тощо, голодування, забиття людей панськими посіпаками чи самим паном, повну беззахисність перед вищими станами та ін.: «Отакий справедливий був Матяш. Один справедливий чоловік був на світі. Та й такий має вмирати. Прислів’я говорить: „Умер Матвій – умерла й правда!”». Тут само зазначено, що він був «носатий», що й справді видно з портретів [16, 1988, с. 24].  У багатьох варіантах в угорському та українському фольклорі зустрічається сюжет «напис на колоді» («Матяш і клужський староста», «Король Матяш і війт», «Як Матяша били в Коложварі»), де король на власному досвіді пересвідчується про знущання над робочим людом.

Король Матяш у новелістичних казках Закарпаття нічим не відрізняється від простого селянина  – він розуміється на худобі, виноградарстві («Як Матяш гостив простаків і панів»), займається фізичною працею – рубає дрова тощо, є фізично витривалим. Популярним мандрівним мотивом є зустріч бідного чоловіка, наймита чи  селянина, солдата у відставці з царем, який сам чогось навчається від мудрого бідняка  і любить ставити складні запитання чи, власне, загадки, які є поширеними в казках. (казки «Як Матяша у колибі гостили», «Як Матяш-король з Юрою зійшовся», «Король Матяш і бідний дроворуб», «Поділ восьми грошей») та ін.

Українські народні перекази  про  угорського князя Ференца Ракоці ІІ, який очолив антигабсбургське повстання 1703–1711 років, і є національним героєм, відбили  тогочасні події, що розгорталися  на Закарпатті, народне ставлення до самого Ракоці, з яким в українців-русинів пов’язувалися сподівання на національне та соціальне визволення. За історичними даними, коли він  прибув 1703 р. на Закарпаття,  на його бік перейшла велика кількість українських селян з різних комітатів регіону, тому князь назвав українців своїм найвірнішим народом, «gens fidelissima».

Перекази про Ференца Ракоці ІІ зберігають основні моменти визвольної війни, які служать підложжям, а вже на нього нашаровуються інші події, локального значення, вони переплітаються між собою, повстання може служити фоном для висловлення народом своїх поглядів на певні моральні проблеми, обумовлювати географічну назву тощо. У переказі «Про князя Ракоція» стисло узагальнено  основні переломні  віхи  його життя – ув’язнення габсбургською владою, перебування у віденській в’язниці, втечу в Польщу, де він організував збройний загін, з яким  1703 р. перейшов  Верецьким перевалом через Карпати й підняв закарпатських угорців, українців, словаків, румунів  на національно-визвольну війну. Події переказу відповідають дійсним історичним подіям, адже Ракоці справді  був заточений у віденській в’язниці і  чекав смертного покарання, однак йому вдалося звідти втекти і разом зі своїм однодумцями організувати з Польщі повстання проти Габсбургів. Північно-східна частина Угорщини була головною базою куруцьких (повстанських) військ.

Сам Ракоці згідно з народними симпатіями постає як позитивний герой, що цілковито узгоджується з загальносвітовим фольклорним каноном зображення справедливих і мудрих владників – раз він добрий король чи цар, захисник бідних, раз  воєвода, що відмінив панщину.  А може бути навіть благородним розбійником: «Був давно в наших горах і хащах великий розбійник – славний Ракоці. Такий сильний, що не боявся нікого. Допомагав бідним, а панів грабував» [8, с. 183]. Головне те, що він виступає на боці обездолених  і має владу чи можливості для їх захисту, визволення, поліпшення становища, з  ним пов’язані їх надії та мрії на краще, щасливіше  життя. 

Чимало топографічних, топонімічних переказів пов’язано з його іменем, деякі належать до культу Ракоці, у них пояснюється назва села, річки, поля на Верховині. Мотивація назв є дуже різноманітною. «У багатьох селах і зараз рутени показують дуб, під яким він спочивав, або той великий стіл, на якому він спав. А село, де переховувався Ракоці, було названо «Бовцар» (тобто: був цар)», – писав на початку ХХ ст. Ш. Бонкало [18, p. 27]. В оповідях «На Лемацькім», «Прихід Ракоція» на ін. розповідається про походження назви поля поблизу річки Боржави (від назви лемки). Він починається з того, що «розійшлася вістка між русинами, що Раковці рушив з Польщі, щоб визволити народ наш і руську віру від папістів. Розійшлася чутка, що всі русини мають йому допомагати» [7, с. 227].

До фольклору про князя долучилися й мандрівні  сюжети з усних оповідей про інших історичних героїв. У переказі  «Як Ракоці втік із в’язниці» зустрічаємо відомий міжнародний мотив, тут, за діалектним висловом,  коня перековують наруби (задом наперед), і герой втікає від катун – австрійських чи німецьких солдатів-переслідувачів, таким чином скеровуючи погоню в іншому напрямку. В одній із версій переказу князь переслідуваний німцями, прискакав таким чином на Шаланецьку гору, тут він пообідав на великому камені (що нібито  зберігся донині), на якому саблею вирубав зображення виделки й ложки. Згадано, що Ракоці був «дуже добрым чоловіком, што хотів помочи бідным людям». Є чимало творів про добродійні,  благородні вчинки владника. Сам князь Ракоці насправді  не був аж таким  демократичним, як у фольклорі, хоча, перебуваючи в молодості за кордоном, засвоїв багато свободолюбних  ідей. Він був вихідцем із  вищого  дворянства і боявся великої активності простого люду, головною  метою  ставив  вигнання Габсбургів, а не відміну феодально-кріпосницьких порядків і визволення селян.

Угорський прозовий фольклор про знаного очільника має багато спільного з українським. Відгомін цих подій знаходимо і в народних піснях.

Уснословесна творчість про вождя демократичної революції 1848–1849 рр. Лайоша Кошута репрезентована народними піснями та переказами і  відтворює  основні моменти визвольної війни –  мобілізацію місцевого населення, його боротьбу за свободу, прихід російської армії та поразку, капітуляцію та втечу Кошута тощо,  а також таке насущне для селян питання, як ліквідація панщини, яку він пов’язує з Кошутом чи з цісарем.

 Народні погляди на Кошута у піснях є суперечливими. Вони є напівавторськими творами, що збереглися  на Закарпатті та Галичині і частково містять антиугорські мотиви, засудження Кошута, в інших його поразка викликає співчуття. М. Костомаров писав:  «Народное сердце бывает своенравно неудоборазгаданно в сочувствии к личностям, о которых сохраняется доброе воспоминание в народной массе» [4, с. 128]. З одного боку, з Кошутом пов’язані надії на визволення, свободу, народ співчуває його поразці, з іншого – висловлюються антиугорські настрої, простий люд не підтримує Кошута.

У багатьох варіантах збереглася найпопулярніша пісня про Кошута («Загадала Італія»), її основні  мотиви: наляканий  цісар просить допомоги в царя,  прихід російського війська в Угорщину, облога і взяття Комарно, капітуляція угорців та втеча Кошута. Головною подією в пісні є прихід царського війська, що так пояснює  І. Франко: «Кошут і його диктаторська діяльність не находять в народі нашім симпатії і пісні ними не дуже подрібно займаються, звертаючи натомість головну увагу на саме поборонє угорського повстання при помочи російського війська. Сей факт, що цар російський вислав велике військо на поміч нашому цісареві, сам перехід його війська через наш край і пам’ятна битва під Коморном, властиве під Мішкольцем 25 іюля, отсе головні епізоди тої невеличкої епопеї, що в устах нашого народу зложилася довкола особи Кошута» [15, с. 462]. У піснях Кошут переважно засуджується, що можна пояснити кількома факторами: його недостатньою увагою до нужд селянства, інших національностей країни, російська пропаганда через лубкову літературу та інші джерела, вплив письмової літератури, примусове забирання українських селян до війська тощо.

 Натомість перекази зображують Кошута як народного героя, справедливого правителя, в рядах його війська закарпатці воюють за національну та соціальну свободу, відміну панщини, якій присвячено чимало місця в  оповідях краю. З часом у наративах відбувається перестановка часу та простору, одні  історичні персонажі та локуси заміщуються іншими, актуалізуються, художня дійсність заступає історичну. І хоча революція 1848–1849 рр. не зачепила Закарпаття, народні симпатії до Кошута, який може вважатися  ліквідатором панщини, сприяють прив’язці цього образу до локальних подій. Він, як і інші відомі правителі, у народних оповідях має на власні очі побачити побут своїх підлеглих, особисто перевіряє скарги: «Люди скаржилися на своє тяжке життя. Даколи писали жалоби в Будапешт і Відень, у міністерство. Кошут Лайош читав сесі жалоби й рішив піти помежи народ, аби своїми очима видіти його біду. Так він убрався у плаття простого чоловіка й пішов у Фогораш, де находився великий графський двор…» [17, с. 77].

Народні уявлення про іноетнічних історичних героїв складалися на Закарпатті під впливом різних обставин – передусім запозичень, їх модифікацій та переробок у зв’язку з власними поглядами жителів на певні події та діячів, їх прагненнями та сподіваннями тощо. На відміну від  більш реалістичних творів про очільників антигабсбургських повстань князя Ференца Ракоці та Лайоша Кошута, образ короля Матяша формувався як  суто легендарний, з певними фантастичними, казковими елементами, обростав мандрівними мотивами про інших європейських владників, на що вплинув час  і письмові джерела,  у народній уяві він стає вихідцем з власного народу, його кращим представником, одновірцем і патріотом. Так само демократизм, близькість до народу, його захист і справедливе правосуддя приписують усім трьом угорським діячам, образи яких стали втіленням  надій і сподівань  пригноблених національно і соціально мас. 

Література

1.     Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість.  Київ : Наукова думка, 1966.  250 с.

2.     Гнатюк В. ЕМЗУР Т. ІІ: Казки, байки, оповіданя про історичні особи й анекдоти. Етнографічний збірник.  1898.  Т. 4.  254 с.

3.     Зачаровані казкою / українські народні казки в записах П. В. Лінтура; упоряд. І. М. Сенька, В. В. Лінтур.  Ужгород : Карпати, 1984.  526 с.

4.     Костомаров М. І. Малороссийские народные предания и рассказы. Русская старина.  1877.  № 5.  С. 120–129.

5.     Кріза І. Угорська визвольна війна у фольклорі українців-русинів. Народна творчість та етнографія.  2006.  № 4.  С. 89–98.

6.     Кузеля З. Угорський король Матвій Корвін в слав’янській усній словесности, розбір мотивів, зв’язаних з його іменем. Записки Наукого  Товариства ім. Т. Шевченка. I–IV. –1905. Т. 67.  C. 1–55.

7.     Легенди Карпат / упор. Г. Ігнатовича.  Ужгород : Карпати, 1968. 304 с.

8.     Легенди нашого краю / ред.-упорядник П. Скунць. Ужгород : Карпати, 1972.  216 с.

9.     Линтур П. Король Матвій Корвін в угро-русской народной традиціи. Народна школа. Унгвар: Статті: 1940/41. № 7. С. 124–134;  Тексти : 1940/41.  № 8. С. 150–156.

10.  Мельник В. М. Історія Закарпаття в усних переказах та історичних піснях.  Львів : вид-во Львів. ун‑ту, 1970.  226 с.

11.   Мушкетик Л. Фольклор українсько-угорського порубіжжя. Київ. 2013. 496с.

12.   Сенько І. Історичні події Угорщини в усній традиції українців Закарпаття. Acta Hungarica. 1992.  Вип. ІІІ.  С. 84–88.

13.   Сокіл В. В. Українські історико-героїчні перекази. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2003.  320 с.

14.   Три золоті слова: Закарпатські казки Василя Короловича / запис текстів та впоряд. П. В. Лінтура.  Ужгород : Карпати, 1968. 240 с.

15.   Франко І . Кошут і Кошутська війна. Житє і слово.  1894.  Т. І.  С. 461–477.

16.   Чарівна торба: Українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів’я, записані від М. Шопляка-Козака / упоряд., передм., прим. та словн. І. М. Сенька; запис текстів І. М. Сенька, В. М. Сенька.  Ужгород : Карпати, 1988.  170 с.

17.   Чорі Ю. Жива історія: Сюжетно-тематичний огляд народних легенд, переказів та оповідей. Мукачево:  Елара, 2000.  444 с.

18.   Bonkáló S. A magyar rutének.  Budapest: Kellner Ernő K. , 1920.  431 p.

19.   Ortutay Gy. Rákóczi két népe.  Budapest : MEFHOSZ K., 1939.  47 p.

20.   Rákóczi virágai: Kárpátaljai történeti és helyi mondák
/ ö

/ összeáll. Keresztyén B.  Ungvár; Budapest: Intermix Kiadó, 1992. 136 p.

21.   Sztripszky H. Kossuth Lajos a ruthén népköltészetben. Ethnographia.  1907. 18. P. 157–162, 243–248,  299–307.