Галич Олександр Андрійович, доктор філологічних наук, професор Національного університету водного господарства та природокористування (м. Рівне) «Історичні особистості в експериментальному романі Б. Акуніна «Ф. М.»

 

Галич О. А. 

д. філол. н., професор 

Національний університет водного господарства та природокористування (м. Рівне) 

ІСТОРИЧНІ ОСОБИСТОСТІ В ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОМУ РОМАНІ 

Б. АКУНІНА «Ф. М.» 

«Ф. М.» Б. Акуніна – це експериментальний художній детективний роман, що композиційно складається з двох різночасових сюжетних ліній, до яких приєднані додатки та примітки. Події першої сюжетної лінії відбуваються на початку ХХІ ст. в Москві. Головним героєм тут є Ніколас Фандорін, онук відомого детектива Ераста Петровича Фандоріна, героя циклу романів російського письменника. Саме до Ніколаса звернувся неадекватний відвідувач, з виду наркоман, і запропонував купити рукопис якогось старого твору. На останньому аркуші молодий Фандорін прочитав заголовок тексту: «Теорійка. Петербурзька повість. Твір Ф. Достоєвського» [1, с. 24]. У свідомості героя з’явилися думки: «Що ж тоді виходить? Це рука класика?! Але чернетка чого? «Теорійка»? Такого твору в Достоєвського Ніка щось не пригадував. Хоча, звичайно, він не фахівець. Можливо, якийсь начерк, не здійснений задум?» [1, с. 24]. Цей епізод є зав’язкою сюжету тієї частини роману, події якого відбуваються в наш час, де на головного героя чекає низка небезпечних пригод, що супроводжуються таємничими смертями героїв, жахливими злочинами.

Останні десятиліття в літературознавстві минули під впливом постмодерного бачення світу. На думку І. Кропивко, «крім інтертекстуальності як загальновизнаного маркера постмодерністської поетики, вони виявляються в такому: нівелюванні ролі позалітературного світу як джерела значень і художньої цінності, відмова від ролі автора як смислонадавчого центру, увага до маргінальних проявів – неканонічних текстів і жанрів, урівняння в правах автора й читача, наратора й персонажа; нонселекція й надлишковість значень (подвійне кодування, неможливість цілісного погляду, залежність смислу від рецептивної стратегії, наративного фокусу та семантичних кодів, випадкового дотику значень окремих образів), сконструйованість постмодерністського літературного тексту іронічна свідомість, що не підлягає сумніву будь-яку серйозність і можливість однозначного потрактування, але не зводиться до насмішки, неважливість початку й завершення, зосередженість на тривалості моменту (відсутності сюжетної й жанрової цілісності, домінування випадку над логікою) тощо» [3, с. 14]. Багато з цих ознак виявляють себе в експериментальному романі новітнього російського письменника, що проживає у Франції, Б. Акуніна «Ф. М.». Предметом нашої уваги будуть здебільшого маргінальні прояви неканонічних текстів і жанрів, які репрезентують постаті історичних особистостей, у творі російського письменника.

Зокрема, особливістю експериментального роману Б. Акуніна «Ф. М.» є наявність «Доповнень і приміток», що виявляють себе в порушенні жанрових канонів, наявності текстів, які розширюють і доповнюють окремі епізоди, уточнюють деякі обставини, суттєво деталізують провідні сюжетні лінії. Про обставини, що привели автора до такої побудови роману, він зізнається читачеві: «Одне з найтяжчих навантажень майже кожного детективного роману – необхідність наприкінці пояснити всі хитросплетіння і розвінчати всі фокуси, якими творець розфарбував сюжет. Зовсім ухилитися від цієї повинності неможливо, адже ризикуєш лишити читача ображеним і невдоволеним. Однак розтлумачити кожну дрібницю теж не резон, адже за кокетство зав’язки і несподіваність кульмінації віддуватися буде нещасний фінал, у якому і так кожен рядок на вагу золота» [2, с. 227]. І далі Б. Акунін продовжив: «Знаходячись між цими Сциллою і Харибдою, наважились ми на компроміс: лишили всередині самого роману лише пояснення суто необхідні, а розвінчання дрібних фокусів, так як і необов’язкові, але корисні доповнення до нашої оповіді винесли в особливий розділ. Зроблено це не заради якогось, боронь Боже, формалізму, а єдино в надії, що так будуть і вовки (тобто читачі проникливі) ситі, і вівці (тобто читачі звичайні) цілі» [2, с. 227–228]. Текст роману при такому підході автора стає фрагментарним, до художнього тексту залучаються навкололітературні доповнення, маргінальні жанрові форми. Зокрема, друга сюжетна лінія – це ремейк роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара». Текстом цієї лінії є ніби та ж сама петербурзька повість «Теорійка», про яку головний герой дізнався від наркомана. Попередньо, уже з назви твору Б. Акуніна, можна зробити висновок, що у романі важливе місце посідає реальна історична особа Ф. Достоєвський, перші літери імені та по-батькові якого винесені в назву. Однак це зовсім не так. Окрім наведених вище невеликих фрагментів, про Достоєвського в романі взагалі не йдеться, зате широко використовується текст його «Злочину і кари». При цьому автор прагне переконати читача, що саме ця сюжетна лінія є первісним варіантом роману Ф. Достоєвського. Щоправда, в тексті роману наводиться угода, нібито укладена Ф. Достоєвським з купцем Ф. Стелловським, згідно з якою письменник продав «права видання і всі інші права спадкоємцям Стелловського» [2, с. 177]. Зрозуміло, що купець Стелловський є також реальною історичною особою, з якою свого часу судився Ф. Достоєвський за права на свої твори, але в романі Б. Акуніна його угода з класиком – це імітація документа, що лише пов’язує ремейкову сюжетну лінію з подіями, котрі відбуваються на початку ХХІ століття, в яких депутат Держдуми Росії Сивуха, що є нібито прямим нащадком Стелловського, прагне отримати права на «Теорійку». У майбутньому цей депутат мріяв за рахунок продажу цих прав на видання твору Ф. Достоєвського безбідно жити десь у Каліфорнії. Ф. Достоєвский і Ф. Стелловський у «Ф. М.» окреслені пунктирно. Проте інші історичні особистості, про яких лише згадується в ремейковій сюжетній лінії, в «Доповненнях і примітках» отримують достатньо розгорнуте трактування.

Зокрема, Б. Акунін наводить біографічну довідку Михайла Сперанського, впливового російського державного діяча початку ХІХ ст., який, згідно з версією автора, сприяв кар’єрі батька головного героя ремейкової сюжетної лінії Федоріна, що був нібито представником побічної гілки роду Фандоріних. Це потрібно письменнику для того, щоб поєднати вигаданого героя з реальним персонажем, щоб правдоподібною стала версія, згідно з якою Фандорін і побічні гілки його династії є реальними історичними особами, оскільки їхні долі перетинаються з долями реальних особистостей, котрі відіграли важливу роль в історії Російської держави. Наводячи досить розлогу біографічну довідку М. Сперанського, Б. Акунін насправді перетворює її в художній нарис, у якому документальні фрагменти органічно переплітаються з вигаданими, домисленими автором. Автор зазначає, що «безрідний і жебрак, він (М. Сперанський. – О. Г.) вже до 30-річного віку піднісся до вершин державної влади завдяки рідкісним здібностям, вражаючої працездатності й фантастичному везінню, а в 35 років фактично став співправителем Олександра Першого, що прислухався до кожного його слова» [2, с. 231– 32]. Згодом М. Сперанський став жертвою інтриг при дворі імператора і був відправлений на заслання. Для ілюстрації події, що послужила початком опали високопоставленого сановника, Б. Акунін звертається до анекдоту: «Під час фатальної бесіди з государем 17 березня 1812 року (ця аудієнція не мала свідків, а тому дала підстави для найрізноманітніших домислів) Михайло Михайлович ніби мав необережність перевершити його величність гостротою розуму й мови, чим остаточно себе погубив» [2, 232]. Б. Акунін наводить слова нібито сказані тоді Сперанським імператору: «Чого б досягнув цей невдячний самодержець, якби біля нього не було мене?» [2, 232]. Очевидно, що це художній домисел автора, який знаходить продовження в тексті фрагменту, винесеному в окремий розділ роману: «Самолюбство царя було уражено, настрій зіпсовано, і, кажуть, у ту мить доля всесильного сановника остаточно вирішилася» [2, 234]. Тут відбувається процес, відомий у постмодернізмі, як конструювання нових текстів із залишків попередніх, котрими служать анекдоти та чутки про долю Михайла Сперанського, які відобразилися в мемуарних творах сучасників.

Під час навчання головного героя ремейкової сюжетної лінії Федоріна однокашники вирішили випробувати того на стайні, де він повинен був провести ніч: «За переказами, то була єдина будова, котра уціліла від часів жорстокого герцога Бірона, якому сто з гаком років тому належало це володіння» [1, 59]. У додатках Б. Акунін наводить біографічну довідку Ернста-Йогана Бірона, відомого, але непопулярного діяча російської історії, який «несподівано для себе виявився правителем величезної імперії і, слід сказати, не без успіху ніс цей тягар протягом цілого десятиліття. Отримав перемогу у двох війнах, розширив межі країни, активно боровся з пияцтвом» [2, 235].

Будучи фаворитом племінниці Петра Першого Анни, яка стала російською імператрицею, Бірон достатньо успішно керував імперією, але невдовзі після смерті Анни, фаворита було усунено від влади. Його судили й вироком стало четвертування, «але в останній момент був помилуваним і відправленим на заслання, де прожив понад 20 років, всіма забутим» [2, 235]. І лише Катерина ІІ згадала про нього й повернула із заслання. Знову, як і у випадку зі Сперанським, Б. Акунін, крім фактичного матеріалу, вміщує вигадані епізоди, що частково ґрунтуються на мемуарній літературі: «Якось вранці восьмидесятидворічний Бірон сидів в оранжереї свого мітавського будинку і читав «Вислови Конфуція». Не сказати щоб дуже старанно: пробіжить слабкими очима рядок-другий, надовго задумається. Потім прочитає ще небагато, знову відволічеться. Надто насиченим був текст, надто розпорошеною була увага старця» [2, с. 236]. Б. Акунін наводить кілька афоризмів, які нібито прочитав тоді Бірон: «Перший афоризм… викликав в Ернста-Йогана скептичну посмішку. «Не печалься, що люди не знають про тебе. Печалься, що не знаєш людей» [2, 236]. Другий афоризм звучав так: «Навчання без думки даремне. Думка без навчання шкідлива» [2, с. 236]. Письменник наводить роздум Бірона з цього приводу: «Поки керував, перебував у невігластві. А коли навчився життєвої науки, знудило від влади» [2, с. 236]. Такий роздум ніби підводить підсумок під життям колишнього російського правителя.

Цей день, за версією Б. Акуніна,  виявився останнім для старого державного діяча. Слуга приніс йому гарячий шоколад з ромом, а коли прийшов забрати кружку, то побачив старого Бірона мертвим. Тут теж спостерігається тенденція до створення художнього біографічного нарису, який суттєво розширює знання читача про героя.

Одним із епізодичних героїв є напівлегендарний давньогрецький вчений і винахідник Архімед. У «Доповненнях і примітках» викладена невеличка новела про те, як один із героїв роману Олег Сивуха зумів «розгадати загадку, котру задав ученим наступних віків Архімед Сіракузький, що зумів підпалити флот Марка Клавдія Марцелла за допомогою увігнутих дзеркал» [2, с. 274]. Б. Акунін нагадує, що експериментатори не одного разу пробували повторити успіх Архімеда. Проте це нікому не вдавалося. Проте Олег, за художньою версією письменника, зумів вирішити цю проблему: «Сонячний зайчик» античного винахідника був націлений не на розбухлі від морської води борти кораблів, а на просушені сонцем вітрила. Цілком компактного апарату з Х-подібним світлопереломлювачем, що частково нагадував знаменитий гіперболоїд інженера Гаріна, виявилося досить, щоб поліестерне вітрило на яхті кандидата в депутати затліло й спалахнуло» [2, с. 274]. Так Олег зумів усунути батькового конкурента перед виборами до Державної Думи.

Таким чином, Б. Акунін, у романі «Ф. М.» використовує різні художні засоби, які раніше були реалізовані в низці творів, героями яких були Ераст Петрович Фандорін та його предки чи нащадки. Автор робить це для того, щоб довести, що його наскрізний герой є не вигаданою, а цілком реальною історичною особою, наділеною гострим розумом, аналітичним складом мислення, до думок якої прислухалися імператори, міністри, високопоставлені сановники. Тут надзвичайно важливим є те, що всі згадані особи були реальними. Для цього в усіх творах фандоріани Б. Акунін обов’язково пов’язував свого героя з реальними історичними постатями. Зокрема, якщо в романі «Ф. М.», крім Ф. Достоєвського, чиї ініціали лягли в назву твору, але сам він ніде фізично не з’являвся, то в «Доповненнях і примітках» яскраво представлені відомі діячі російської історії XVІІІ і ХІХ століть Ернст-Йоган Бірон і Михайло Сперанський, а також напівлегендарний Архімед із Сіракуз.

Автор широко використовує маргінальні вкраплення, що притаманні постмодерній літературі, залучаючи до тексту нероманні жанрові структури, такі як художній нарис і новелу, що презентують постаті відомих історичних особистостей, які поглиблюють і увиразнюють події, що відбувалися в основній частині роману. Водночас, постать героя, який повинен би бути головним у творі, оскільки заголовок роману складається з ініціалів імені та по-батькові класика російської літератури Ф. М. Достоєвського, фізично в тексті ніяк не виявляє себе, зате в основу однієї з сюжетних ліній покладено його роман «Злочин і кара», формуючи таким чином ремейковість цієї лінії, що не так часто трапляється в новітній літературі.

                                                         Література

1. Акунин Б. Ф. М. Москва : ОЛМА Медиа Групп, 2007. Т. 1. 351 с.

2.     Акунин Б. Ф. М. Москва : ОЛМА Медиа Групп, 2007. Т. 2. 286 с.

3. Кропивко І. В. Українська і польська постмодерна проза (карнавал, фрагментація, фронтир) : монографія. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2019. 524 с.