Миронюк Ліна Віталіївна, старший викладач національного університету «Запорізька політехніка» «Риси неоромантизму в історичному романі Л. Костенко «Берестечко»

 

Миронюк Л.В.,

старший викладач 

Національний університет «Запорізька політехніка»

 
РИСИ НЕОКЛАСИЦИЗМУ В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ
«БЕРЕСТЕЧКО» Л. КОСТЕНКО

 

Моделювання художньої картини історичної доби, подій, ролі нації, особистості в суспільному житті традиційне для творчих пошуків модерністів як європейських, так і українських. Серед когорти таких митців і українська поетеса Л. Костенко, творчість якої є не тільки продовженням, але і примноженням художньо-естетичних вітчизняних та світових традицій.

Наукова література, присвячена дискурсу загальних і окремих теоретичних аспектів неокласицизму, представлена дослідженнями таких літературознавців, як В. Брюховецький, В. Державін, М. Ільницький, Л. Новиченко, І. Качуровський, Т. Красавченко, М. Наєнко, М. Неврлий, С. Павличко, Ю. Попов, Е. Пульхритудова, Л. Темченко, Ю. Шерех, М. Фойк; також до обґрунтування неокласицистичної поетики причетні самі поети-неокласики, зокрема М. Зеров і М. Рильський. Художньо-стильову специфіку творчості Л. Костенко студіювали В. Андрусенко, С. Барабаш, О. Башкирова, П. Іванишин, О. Ковалевський, Р. Корогодський, М. Кудрявцева, Д. Наливайко, Л. Ромащенко, Г. Сагач, Т. Салига, О. Таран, Л. Тарнашинська та інші. Однак на сьогодні ґрунтовні дослідження творчого доробку Л. Костенко на предмет наявності неокласицистичних рис відсутні, через що ми не маємо уявлення про цілісну картину сприйняття творчості у світлі порушеного питання. 

Мета дослідження – виявлення традиційних і специфічних рис неокласицизму як художньо-естетичного явища в контексті творчості окремого письменника.

Об’єктом вивчення є роман «Берестечко» Л. Костенко.

Український неокласицизм зародився на ґрунті європейської традиції внаслідок рецепції і переосмислення творчих здобутків класицизму. До неокласицистичних засобів творення художньої дійсності зверталися І. Франко, Леся Українка, М. Вороний. Ця тенденція була продовжена й багатогранно розвинена представниками групи київських неокласиків (М. Зеров, О. Бургардт (Ю. Клен), П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.), які зробили вагомий внесок у розвиток української культури, зорієнтованої на засвоєння досягнень попередніх стильових епох. Також яскраво виражені риси неокласицизму (зокрема, раціоналістичність, інтелектуалізованість тощо) спостерігаються в мистецькій практиці Л. Костенко, творчий діапазон якої об’єднав різні художньо-естетичні тенденції й органічно абсорбував цілу низку різностильових елементів.

Дослідники звертають увагу на основні риси, які властиві українському неокласицизму: відображення складних філософсько-психологічних проблем у широкому культурно-історичному контексті; орієнтація на традиції світової літератури в поєднанні з вітчизняним здобутками; вимога естетичних критеріїв у мистецтві; удосконалення класичних форм і жанрів, пристосування до української традиції; тяжіння до універсалізації і міфологізації конкретно-образного узагальнення; складний метафоризм, асоціативність, символіка – зауважує О. Ніколенко [див. 6, с. 34]; В. Пахаренко виокремлює такі особливості, як дисципліна духу, здатність контролювати розум і волю, схильність до поетичної споглядності й віддалення від швидкоплинних явищ життя [див. 7, с. 43–44]; О. Бросаліна розглядає естетику неокласицизму «як комплекс концепцій, заснованих на ідеалізмі та релігійному світосприйнятті, що є в сучасному світі носіями вічних цінностей Добра, Істини, Краси» [1, с. 110].

Творчість Л. Костенко сформувалась на родючому ґрунті мистецьких здобутків попередніх поколінь і стала міцною ланкою в ланцюжку естетичних надбань, що зародились на зорі українського модернізму. Зокрема, на її неокласицистичних тенденціях акцентувала Н. Зборовська: «Ліна Костенко продовжувала естетизм неокласиків з їх глибокою повагою до культурної традиції, витонченістю і ясністю поетичної мови, витворивши у своєму часі нову форму «поезії глибини і рівноваги» [3, с. 78]. 

«Берестечко» – унікальний за своєю змістовою суттю історичний роман, у якому авторка звертається до глибокого осмислення внутрішнього світу видатної особистості, керівника козацької держави, і врешті, людини, котра поступається власними пристрастями, надаючи перевагу громадянському обов’язку, – Б. Хмельницького й непростого періоду його гетьманування. Як зазначає В. Брюховецький: «Постійно поглиблюване осмислювання вселюдського досвіду в царині духу – органічна лінія поетичного розвою Ліни Костенко. І це не випадкове, а продумано вибіркове звернення до постатей, у діяльності яких щось примушує озватися чутливий камертон поетової свідомості» [2, с. 39].  

Для детального філософсько-психологічного аналізу проблеми зради й занурення у внутрішній світ героя, письменниця вдається до художньо-естетичних засад неоромантизму, неокласицизму, імпресіонізму та філософського екзистенціалізму, що виявляються на різних формально-змістових рівнях.

Постать Хмельницького репрезентується авторкою максимально відкрито через амбіції, сумніви, розпач, що терзають зболену душу гетьмана. Зокрема, класичний вплив вбачаємо у формі (монолог-сповідь, монолог-роздум, монолог-каяття), яку обрала поетеса для розкриття внутрішнього неспокою людини, що усвідомлює свою роль і місце в історії й несе тягар відповідальності за майбутнє власного народу.

Розгортання традиційного неокласицистичного мотиву в досліджуваному романі спостерігаємо на тематичному рівні: образ головного героя постає в ключі християнських трагедій, у яких звеличується образ мученика, що зазнав глибокого душевного потрясіння. Саме роз’ятрена болем зради (зрада в коханні / зрада союзників) душа Хмельницького стала предметом прискіпливого детального аналізу авторки. Сам герой – людина віруюча. Картаючись за власні вчинки та їх наслідки, у скрутну хвилину, будучи ревним християнином, у пошуку душевної рівноваги він подумки звертається до Бога: «Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?» [4, с. 11]. Його самокритичність оприявлена у творі метафорично із залученням релігійних інтенцій (Бог, душа) і колоритної народної лексики (вивороть, дурень макоцвітний, лежак): «Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею! /...Тепер стирчиш над рідною землею / як вивороть – корінням догори! / …Хто допоможе, дурню макоцвітний…» [4, с. 11]. Таку ж стилістику спостерігаємо й у зображенні стану, полоненого ханом Гіреєм, Богдана: «Душа холоне, як старий лежак. / … І Бог згортає чорними сувоями / твоє терпіння, виткане з біди…» [4, с. 18].

На міцній закоріненості творчості Л. Костенко «в триєдиному світі: БОГ – УКРАЇНА – ЛЮДИНА», що «тримається на вірі, яка не дозволяє розпастися цільному всесвіту», – зауважувала Ю. Настасюк, дослідивши сакральні домінанти її поезії [5]. Національно-екзистенціальну тріаду – Ісус Христос, Державотворець, Батьківщина (Україна) – простежуємо також в історичному романі «Берестечко», яка представлена через ремінісценцію біблійного сюжету й становить ядро внутрішнього світовідчуття керманича козацької держави – Б. Хмельницького: «Лежу розп’ятий, та вже раз п’ятий!.. / Долоні мої процвяховані ятряться, / а пси шолудиві злизують кров. / Я воскресаю і знову гину. / Несу свій хрест на свої Голгочі» [4, с. 20]. Відтак, авторка не зраджує національній стилістиці, адже за біблійним текстом Христос, спокутуючи гріхи людські, ніс тяжкий хрест на Голгофу, а Хмельницький тягар державницький підіймає на «свої Голгочі» (Голгочі – село в Україні Підгаєцького району Тернопільської області). Цей місткий топонім, що паронімічно перегукується з назвою гори, де було страчено Ісуса, у романі виконує функцію символу, в якому на сакральному рівні закодовано генетичну сутність праведного мученика, борця за майбутнє свого народу.

Також треба зазначити, що за європейською класицистичною традицією (як наприклад, творчість П. Корнеля, Ж. Расіна та ін.) усі вчинки особистості оцінюються крізь призму біблійних морально-етичних засад. Головний герой «Берестечка» людина віруюча, у його монолозі лексема Бог часто вживається для вираження емоцій, підтвердження правдивості сказаного, подяки тощо: «І дайте мені забути Хмельницького! / Їй-Богу ж йому, псяюсі, не з медом» [4, с. 29], «Оце аж тут нарешті, слава Богу» [4, с. 33], «Я міг сказати правду при / самому Богові!» [4, с. 44]. Принагідно згадуються біблійні фраземи – провести в останній путь, поставити свічку, Божа кара, Божа воля тощо («Хто проведе у Божу путь?» [4, с. 39], «І я один на всенький кругосвіт… Поставлю свічку при іконі» [4, с. 40], «Що тут було, які ще Божі кари?» [4, с. 44], «Змиритись треба. Все у Божій волі» [4, с. 45], «І встань із мертвих – наче витяг ноги» [4, с. 51]) або лексеми – душа, церква, хрест, свічка, Мати Божа тощо («На землю душі дивляться з небес... / Ані двора. Церковці й поготів. / Лиш на узгір’ї декілька хрестів» [4, с. 44], «Моя душа, як випита карафа» [4, с. 45], «А зі свічки пливуть окалини. / І Мати Божа дивиться з іконки» [4, с. 62]), що є емотивними конгломератами християнської духовності гетьмана, яка суголосна релігійному світовідчуттю українців.

Внутрішній конфлікт Хмельницького між пристрастю до польки Гелени і обов’язком перед народом, що веде боротьбу за свою незалежність, також виписаний із позиції естетики неокласицистичної традиції. Богдан картає себе за недостатню увагу до коханої, але на першому місці завжди залишаються боротьба й тягар державотворця: «Було, заскочу до свої хата, / щоб до півночі тебе кохати. / Та й знов на ляха або на хана. Це я винуватий, це я, кохана!.. І це ж роками, не день, не тиждень, / я все в поході, все наодлуці» [4, с.77].

Загалом, філософське осягнення проблем національної історії здійснюється Л. Костенко в контексті світових явищ і подій (ХVII ст.), персоналій того часу, а сугестивний характер культурологічнх образів, якими густо насичений твір, є засобом розширення меж художнього світу роману; вони увиразнюють його «неокласичний» вектор і підкреслюють інтелектуальне підґрунтя.

Зокрема, виразні асоціативно-символічні художні образи, в основі яких імена з міфології (Дамокл, Ахілл, Геракл), Біблії (жінка Лота, Іскаріот, Мойсей, Йона, цар Ірод, цар Давид) є засобами індивідуалізації ідіолекту мовного оформлення романного простору. Наприклад, у епізоді про героїзм Богуна, який, поки Хмельницький «від горя соловів», урятував із полону «тридцять тисяч війська», привертає увагу розгорнута зорово-зображальна метафора, що містить ремінісценції з біблійної легенди про рятунок сім’ї Лота із зруйнованого Содому: «Брела голота… І жінками Лота / білів, болів березовий стовбняк» [4, с. 55]. Вочевидь, номен «жінка Лота» – це той емоційно-мотиваційний компонент, який збуджує уяву реципієнта й розширює інформаційне поле вербального зображення, а словосполучення «березовий стовбняк» сприймається як елемент, що візаулізує місце події. Точкою перетину «Берестечка» і легенди з Біблії є поведінка людини: Лота оглянулась і перетворилась на скам’янілу соляну брилу, а Богун – лідер, який знаходить вихід із ситуації; його характер частково розкривається й через порівняння з Дамоклом – персонажем із давньогрецької міфології: «О, той не стане пліткувати / і під мечем не всидить, як Дамокл» [4, с. 55].

Художній світ роману наповнений всесвітньо відомими іменами: Горацій, Боплан, Шевальє, Марк Аврелій, король Данило Галицький, литовські князі Ольґерд і Кейстут, Кромвель, принц Конде та інші. Згадування їх у монолозі Богдана розширює темпоральні межі роману й інтелектуалізує контекст: «Колись, мабуть, проходили десь тут / литовський князь Ольґерд або Кейстут» [4, с. 44], «А в мене за плечима король Данило Галицький!» [4, с. 94], «От я вже міг би … / як Марк Аврелій, римський імператор, / писать свої «Думки на самоті» [4, с. 139], «Чому у нас немає ще Горація?» [4, с. 139].

Сагайдачний, Богун, Пушкар, Вишневецький, Йосиф Тризна, Конєцпольський, Фірлей, Ян-Казимір, посол Чарнецький та інші – постаті безпосередньо дотичні до історичних подій часів Хмельниччини не відіграють основної ролі в розгортанні сюжетної лінії твору, але містять інформаційну складову («…вже знав для чого я живу. / Ходив із батьком на султана / і Сагайдачним на Москву!.. / Не дався Яну-Казиміру… / Аби сказала Україна: / оце так гетьман!..» [4, с. 46–47 ]) або представлені через суб’єктивне сприйняття й сатирично-оцінну характеристику їх людської сутності вустами головного героя («Вишневецький, моїм нещастям втішена пиха» [4, с. 86], «Пан Конєцпольський зроду недоріка» [4, с. 87], «Князь Єремія… Лице ніхто не пригадає / Очей ніхто не забува» [4, с. 87], «Фірлей – то дід, умитий медом… Говорить слушні дід слова / усе за Польщу вболіва» [4, с. 88], посол заморський Чарнецький «чорно в роті, а вже в душі стократ» [4, с. 88]).

Отже, риси неокласицизму в історичному романі Л. Костенко «Берестечко» спостерігаємо на тематичному, формо-змістовому та художньо-естетичному рівнях. Душевне потрясіння Б. Хмельницького осмислюється авторкою в широкому культурно-історичному контексті світової та національної історії й оцінюється крізь призму християнських цінностей. Внутрішні рефлексії головного героя імпліковані в різні форми монологу: сповідь, роздум, каяття. Культурологічні образи з міфології, світової та вітчизняної історії, якими пересипаний твір, розширюють межі художнього світу роману, мають сугестивно-символічний характер і є засобом інтелектуалізації змісту та індивідуалізації ідіолекту мовного оформлення.

Література

1.     Бросаліна О. Ігор Качуровський, сьомий неокласик: літературна спадкоємність у дзеркалі біографії. Філологічні семінари: неокласики і філологічна методологія літературознавства. Київ : Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, 2014. Вип. 17. С. 109–118.

2.     Брюховецький В. С. Ліна Костенко. Нарис творчості. Київ : Дніпро, 1990. 262 с.

3.     Зборовська Н. Шістдесятники. Слово і час. 1999. № 1. С. 74–80.

4.     Костенко Л. Берестечко. Історичний роман. [авт. післямов І. Дзюба, В. Панченко]. Київ : Либідь, 2010. 232 с.

5.     Настасюк Ю. С. Сакральні домінанти в поезії Ліни Костенко. URL: file:///C:/Users/User/Downloads/Nvmduf_2013_4.12_34%20(1).pdf

6.     Ніколенко О. М. Модернізм в українській та зарубіжній поезії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зарубіжна література в навчальних закладах. 1998. № 3. С. 32–35.

7.     Пахаренко В. Неокласицизм. Символізм. Українська мова та література в школі. 2001. № 6. С. 43–47.