Дубєй Олена Михайлівна, старший викладач Запорізького авіаційного коледжу ім. О. Г. Івченка «Історичний наратив повісті І. Франка «Захар Беркут»

 

Дубєй О. М.

викладач Запорізького авіаційного коледжу ім. О. Г. Івченка

 

ІСТОРИЧНИЙ НАРАТИВ ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ЗАХАР БЕРКУТ»

 

Між літературою та історією давно встановився міцний зв’язок, що з плином часу лише посилюється. Пишучи історичний твір, автор використовує достовірні факти, занурюється в тематичні джерела, щоб створити об’ємну картину буття й передати атмосферу минувшини. Нерідко ці твори виконують не лише розважальну, а й виховну чи «енциклопедичну» функції: ознайомившись із художньою інтерпретацією історичної події, читач може самотужки заглибитись у тему й дізнатися більше деталей. Крім того, вони роблять неоціненний внесок у формування національної пам’яті, виховуючи в читача повагу не тільки до славетних сторінок, а й до темних, раніше замовчуваних або викривлених подій минулого.

Відтворення подій минулого в художньому тексті – не єдине завдання автора історичного твору. Якщо розглядати художній текст із позицій рецептивної естетики, то письменник конструює певну візію, або, як казав Р. Інґарден, «абрис» [цит. за 1, с. 27], що стає живим і об’ємним у свідомості реципієнта. Той сприймає художню дійсність настільки глибоко, наскільки це можливо, відповідно до його компетенції, послуговуючись великим арсеналом прийомів, технік і засобів. Велику роль у формуванні цікавого й захопливого твору відіграє наратив – тобто текстуальна організація історії про конкретну художню дійсність.

Історичний твір нерідко не тільки втілював бажання художньо обробити певну реальну подію, а й ставав виразником авторських думок. Тоді особа автора зливалася з фігурою наратора, і тільки він ставав головною розповідною інстанцією. Це явище було характерне насамперед для реалістичної прози останньої третини ХІХ ст., що тільки почала вбирати європейські модерністські віяння. Одним із тих, хто почав засвоювати нові прийоми й образи, став І. Франко. Окреме місце в його доробку посідають історичні твори, в яких втілилися певні ідейні переконання та бачення того, як має функціонувати суспільство. Майстерно поєднуючи факти з вимислом, І. Франко створив історичну повість «Захар Беркут» (1882), де висвітлив «образ громадського життя карпатської Русі в ХІІІ віці» й порушив проблеми людського обов’язку, вірності й чесності. Тож актуальність поданої теми пов’язана з потребою дослідити текстуальну й смислову організацію повісті крізь оптику сучасних наративних досліджень.

Мета розвідки – визначити специфіку розповідної організації повісті. Поставлено такі завдання: 1) дати визначення наративу; 2) охарактеризувати особливості жанру твору «Захар Беркут»; 3) дослідити взаємодію історичних фактів і художнього вимислу в канві твору.

Творчість І. Франка була об’єктом досліджень Л. Бондар, О. Вертія, Д. Білецького, І. Денисюка, Ю. Котляра, Я. Мельника, М. Наєнка та ін. Однак наратив історичної повісті раніше не потрапляв у поле зору науковців.

Як і чимало інших літературознавчих термінів, наратив не має чітко визначеної дефініції. В сучасному науковому дискурсі прийнято вважати, що це універсальна комунікативна одиниця, котра організовує певне повідомлення за допомогою різних засобів. Все, що людина сприймає та передає іншим за допомогою словесно-знакових конструкцій, є наративом у широкому значенні слова. У власне літературознавчому сенсі це «логоцентричне розповідання (оповідання, повість, роман тощо) із відповідною структурою та процесом самоздійснення як способу буття розповідного (оповідного) тексту» [4, с. 476].

Слушним є зауваження Р. Гром’яка та Ю. Коваліва: розповідь у художньому творі не обмежується фігурами оповідача й слухача, композиційними особливостями, різними тлумаченнями окремих частин тексту тощо. Наратив передбачає особливе сприйняття художньої події крізь призму світобачення окремої людини та її втілення на рівні синхронічних дискурсів, тобто такі тексти завжди розповідають про щось, але не описують, не пояснюють і не аргументують конкретну річ [див. : 4, с. 476]. Дослідження наративу сформувалися під впливом формалістів В. Ейхенбаума, В. Проппа, автора концепції діалогічності М. Бахтіна, феноменологів Р. Інґардена, П. Рікера, постструктуралістів Р. Барта, Ж. Дерріди, Ж. Женетта, М. Фуко, В. Шміда та ін.

Однією з помітних ознак реалістичної літератури ХІХ ст. є спільна для різних письменників тенденція вводити в художню канву постать усезнаючого наратора. Читач сприймав художню дійсність із його точки зору і не міг поставити під сумнів ні психологічний стан персонажів, ні події, ні зашифровані в тексті символи й метафори. М. Бехта зазначає: «Наратор може бути сконструйований як надлюдська всюдисуща інстанція, яка живе в різні епохи, проникає в приховані куточки свідомості персонажів» [2, с. 11]. Всезнаючий розповідач нерідко асоціюється з автором, однак В. Шмід зазначає: «Яким би об’єктивним, безособовим наратор не був, він завжди постає як суб’єкт, наділений більш-менш визначеною точкою зору, котра позначається, щонайменше, у відборі тих чи інших елементів із «подій» для «історії», що розповідається» [6, с. 67].

Іманентною рисою наративної організації історичного твору є відтворення правдивої дійсності, нерідко – в долях окремих персонажів. Це можуть бути як оригінальні, що функціонують тільки в межах цієї дійсності, так і взяті з реальності історичні особи. Певні обов’язки перед читачем має і наратор: наприклад, він не може вводити реципієнта в оману, перекручувати дані, забувати чи вилучати ключові для розуміння історичного тла моменти. Крім того, для формування сугестивності й кращої передачі невідомої читачу атмосфери наратор використовує різні способи розповіді та інтеракції з реципієнтом, образи-метафори, символи тощо, і в такий спосіб контролює читацьке сприйняття та тлумачення тексту.

Досліджуючи історичний аспект повісті «Захар Беркут», Ю. Котляр уточнює: «З Галицько-Волинського літопису І. Франко взяв відомості про вторгнення монголо-татарських військ у Русь, їхній перехід через Карпати. Там, де бракувало історичних даних, письменник вдавався до легендарного матеріалу, поєднавши його з життєвими реаліями далекого минулого, внаслідок чого з’явилася історична повість» [3, с. 14]. В Галицько-Волинському літописі є інформація про те, що в 1241 р. монгольський похід пролягав через зазначені в повісті землі, але нічого не відомо про загибель татарських загонів. Тож обробивши народний переказ, письменник створив історичну повість, котра відбила головні наративні тенденції доби.

Першою підказкою до розуміння наративу повісті «Захар Беркут» стає передмова, в якій мовиться: «Повість історична – се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах» [5, с. 7]. Письменник розмежовує внесок історика й автора історичного твору в загальносуспільний культурний розвиток, акцентуючи: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» [5, с. 11]. Також він пояснює, якими історичними фактами послуговувався, додаючи, що «дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можливості вірно» [5, с. 11].

У передмові фігури автора й наратора ще не розщеплюються. Однак у першому розділі читач зустрічається із усевидячим і всезнаючим розповідачем, котрий веде його сучасною Тухольщиною. Між ним і читачем встановлюється емоційний зв’язок завдяки риторичним окликам, детальним описам місцевості й побуту, котрі привертають увагу читача й доповнюють художню дійсність: «Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки, – тепер вони, мов сніг на сонні, стопилися…» [5, с. 9]. Ці оклики посилюють враження від окремих зорових і слухових образів.

Експозиційне знайомство із Тухольщиною сповнене туги, що асоціюється із античним «золотим віком»: «…Нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся… розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута, – діти слухають тривожно…» [5, с. 10]. Наратор навмисне протиставляє сучасність із її «народом нужденним, прибитим, понурим, супроти чужих несмілим і недотепним» [5, с. 10] та минуле, увінчане славою. Контраст проявляється навіть на стилістичному рівні: розповідь про тухольську громаду, їхній побут та навіть битва з монголами має виразне народнопоетичне звучання.

У розповідь вплітаються опоетизовані згадки про те, в якому становищі знаходилася Русь XIII ст. Це, з одного боку, розширює художні межі, а з іншого – робить історичне тло більш достовірним, а контекст – зрозумілим: «Київ, Канів, Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів… Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше, що Русь була роз’єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями. Ціль походу страшної орди були угри, багата країна, заселена племенем, спорідненим з монголами, від котрого великий Чінгісхан монгольський домагався, щоб йому піддалося» [5, с. 64]. Не відступаючи від історичної правди, але не вдаючись у подробиці, наратор знайомить читача із воєнною ситуацією того часу: «Орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана, пішла бессарабськими степами в Волощину, друга, під проводом Пети, відділилася від головної орди в землі Волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів’я ріки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі розлилася по Підгір’ю, шукаючи проходів через Карпати» [5, с. 64].

Наратив повісті постійно доповнюється розлогими й максимально достовірними пейзажами («Сонце доходило вже полудня і сипало гаряче золотисте проміння на тухольські гори; розігріта живиця сильніше запахла в лісах; гордо і тільки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровім океані. Тиша стояла в природі. Тільки з одного пригірка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб і крики ловецького товариства» [5, с. 25]), портретами («Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати» [5, с. 11]), описами кривавих баталій («Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання, – і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди…» [5, с. 108]) тощо. Це суттєво поглиблює атмосферу й оживляє історію, перетворюючи її на об’ємну реалістичну картину.

Читач знайомиться із подіями й персонажами, пропущеними крізь призму бачення наратора, а тому має певний оцінний орієнтир, якого йому слід дотримуватися для адекватного розуміння художньої дійсності. Навіть думки та психологічний стан персонажа відтворюються з позиції розповідача, причому тут убачається вплив натуралістичних тенденцій на самого І. Франка: «Максим не знав, що діється довкола нього, і сидів непорушно на дорозі, мов кам’яний милевий знак. У голові його було пусто, думки не клеїлися докупи, навіть вражіння не хотіли в’язатися в один суцільний образ, тільки миготіли та перхали поперед його очима...» [5, с. 111].

Не можна не помітити поетичність у окремих деталях повісті, як і не можна ігнорувати ідеалізованість персонажів. Наприклад, у образі Захара Беркута сконцентровані риси архетипного мудрого голови роду та суспільства: «Захар Беркут – сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин… Був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази» [5, с. 39]. Розповідь про тухольсько-монгольське протистояння доповнюється розлогим ретроспективним відступом про формування ідеологічних переконань Захара Беркута, що потім втілилися в утопічній тухольській республіці: «Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах… Захар Беркут переконався, що для його братів-селян нема іншого рятунку й іншої надії, як тільки добре уладження і розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності» [5, с. 40]. Втім, у окремих ідеалізованих постатях убачається ще й новаторство автора – наприклад, образ Мирослави відчутно вибивається з галереї тодішніх жіночих образів: «…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами» [5, с. 11].

Повість має неоднозначний фінал: з одного боку, тухольці виграли битву, хоч і ціною немалого кровопролиття, але після всього Захар Беркут помирає, залишивши громаді своєрідне пророцтво («Чує… моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню… Погані часи настануть для нашого народу… Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі») [5, с. 154]. Навіть наприкінці розповіді наратор продовжує взаємодіяти з читачем через низку риторичних запитань, причому над відповідями можна поміркувати й нині.

Отже, логічний і хронологічно витриманий наратив повісті І. Франка «Захар Беркут» ґрунтується на історичній основі, взятій із Галицько-Волинського літопису та доповненій народними переказами про перемогу тухольської громади над монголо-татарськими загонами. Читач вступає в інтеракцію із усезнаючим наратором, котрий від початку до кінця контролює те, як формується розповідь і розгортається сюжет. Немало уваги приділено стороннім елементам – портретам, пейзажам, описам баталій тощо, однак вони сприймаються винятково через призму світогляду наратора. Неоднозначний фінал і риторичні запитання свідчать про незавершеність комунікації реципієнта з розповідачем, але спонукає до роздумів над прочитаним. 

Література

1.   Бехта І. Літературно-художній твір у концепції Р. Інґардена: схематизація та об’єктивізація. Вісник Львівського університету. Сер. : Іноземні мови. Львів : Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2012. Вип. 19. С. 24–28.

2.   Бехта М. П. Алгоритм функцій наратора в сучасному художньому тексті. Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Філологія. Мовознавство. Миколаїв : Чорноморський державний університет імені Петра Могили, 2013. Т. 219, Вип. 207. С. 10–12.

3.   Котляр Ю. В. Тухольська республіка І. Я. Франка: історичний аспект. Наукові праці : наук. журнал. Сер. : Історія. Миколаїв : Чорноморський державний університет ім. Петра Могили, 2017. Т. 292. Вип. 280. С. 14–19.

4.   Літературознавчий словник-довідник / ред. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко. Київ : ВЦ «Академія», 2007. 752 с.

5.   Франко І. Я. Захар Беркут. Франко І. Я. Зібрання творів : у 50-ти т. Київ : Наукова думка, 1978. Т. 16. С. 7–154.

6.   Шмид В. Нарратология. Москва : Языки славянской культуры, 2003. 312 с.