Орманжи Вікторія Євгеніївна, аспірантка Запорізького національного університету «Образ Харкова 20-х років ХХ століття в романі А. та С. Клімових «Моя божевільна»

 

Орманжи В. Є.

аспірантка

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В.М., к. філол. н, доцент

 

ОБРАЗ ХАРКОВА 20–30 РР. У РОМАНІ А. ТА С. КЛІМОВИХ

«МОЯ БОЖЕВІЛЬНА»

 

Харків 20–30-х рр. – це індустріальне місто нового типу з авангардною архітектурою, значним інтелектуальним потенціалом і, звісно, наймодернішими зразками різного роду техніки. Ю. Шевельов в есеї «Четвертий Харків» дає місту точну характеристику: «Був Харків слобід, хуторів і ремісників. Був Харків – провінційне купецьке місто неісходимої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму. Здибленої і м’ятежної України» [4]. Третя іпостась міста віддзеркалила період його розквіту й водночас дала поштовх для подальшого розвитку міста, для формування його неповторного образу в українському культурному й соціологічному просторі.

Отримавши статус столиці, Харків, на противагу «уенерівському» Києву з його прадавньою історією, мав сприйматись як «обличчя» колонізованої України у складі нової імперії, однак став уособленням національного культурного ренесансу. Попри те, що багато провідних письменників того часу були ідейними комуністами (М. Хвильовий, В. Еллан-Блакитний, М. Семенко), у 20-х рр. ХХ ст. вони творили власне українську модерну літературу, оновлювали її форму й зміст, збагачуючи міськими мотивами. Творчість молодого покоління урбаністів – серйозна спроба повернути мистецтво слова в європейське русло й усебічно описати якомога більше аспектів людського існування.

Тоді ж починає формуватися образ Харкова як промислового гіганта, урбаністична естетика якого привертає увагу й захоплює. Доктор архітектури С. Смоленська вважає саме цей топос найбільш авангардним в усьому Радянському Союзі: «Місто за масштабами та темпами будівництва займало передову позицію, випереджаючи в уявленні сучасників Москву та Ленінград. Ці два найбільших центри Союзу активно забудовувалися в ті роки, але численні нові споруди губилися у великих, архітектурно вже освоєних міських просторах» [2, с. 254]. Візуальний образ столиці цілковито відповідав особливостям її культурного життя: тут точилися дискусії, сюди їхали, прагнучи самореалізуватися, саме тут упевнено розквітав український модернізм. Творам цього періоду властивий вітаїзм, любов до життя в усіх його проявах.

Попри поразку української державності, страшні реалії громадянської війни, Харків 20-х рр. уособлював боротьбу старосвітського (провінційного, обивательського) та модерного, для якого характерні динаміка, прагнення змін. Я. Цимбал говорить про два типи образів, які уособлюють характер старого й нового міста: «…основний тип «харківського тексту» – легендарний харківський обиватель, міщанин, який веде свій родовід іще з-перед 20-х років, з так званої дожовтневої літератури… Петербург – чиновницьке місто, а Харків – насамперед обивательське. Безсмертному обивателеві протиставляється новий тип – радянський пролетар, студент, інженер. У 20-х роках ця опозиція особливо значуща, вона втілює боротьбу старого й нового ладу» [3, с. 56–57]. Логічно, що інтелектуальна еліта асоціює себе з новою формацією – звідти й оптимістичний погляд на майбутнє, надія, яка розбивається об реалії тоталітарного режиму.

Письменники навіть на початку тривожних 30-х рр. ХХ ст. прагнуть відшукати нові шляхи для розвитку, допомогти владі виправити свої помилки, сучасне осмислення міста того періоду сповнене скоріше апокаліптичними, ніж вітаїстичними мотивами. Один із небагатьох художніх творів про культурне життя Харкова 20–30-х рр. – літературна містифікація С. та А. Клімових «Моя божевільна», тож мета статті полягає у дослідженні образу столиці в художньому просторі роману.

Сюжет обертається навколо письменника П. Хорунжого, котрий кінчає життя самогубством, залишивши невеликий стос паперів – в них детально оповідаються події майбутніх років та подальша доля його друзів і ворогів. Пасербиця митця Леся разом із подругою Юлією Рубчинською намагаються врятувати від знищення не лише архів, але й своїх рідних і близьких. Автори роману наголошують, що не варто шукати реальних людей у художніх образах, адже важливішим є аналіз тоталітарної системи, атмосфери безнадії й тривожного очікування. Роман сприймається неоднозначно, адже читач, знайомий із реаліями того часу, розуміє приреченість покоління, тоді як персонажі роману ще сподіваються на краще. Цей контраст посилює враження фаталізму, нездатності щось змінити.

Наприкінці твору душа П. Хорунжого потрапляє в майбутнє – час точно не визначений, дія відбувається в тому ж Харкові, але вже ХХІ століття. Їжа й напої із супермаркетів стають отруйними, починається голод. Замальовка майбутнього не просто тривожна ­– вона апокаліптична: «Навкруги громадилися бетонні будівлі, що відрізнялися тільки кількістю поверхів. Нескінченні масиви вікон, цілковита відсутність архітектурних деталей. Фасади пожвавлювали тільки… вкриті памороззю конструкції з тонкого металу під емаллю… усюди валялося розмачулене гілля, уламки меблів, електричні прилади, пістряве ганчір’я» [1, с. 395]. Те, із чим не зумів упоратися тоталітарний режим, зробили бездумне споживання, зацикленість на матеріальних благах й інфантильна бездуховність нового покоління. Тож і трагічні видіння головного героя, і тривожна атмосфера міста 30-х рр. є передвісниками можливого сумного фіналу, попередженням для суспільства.

Харків у романі взагалі двошаровий: це місто творчих людей, яке вирує життям, красою, коханням; і водночас – інструмент у руках тоталітарної системи. Столичний статус привертає увагу й прислужників влади: майже ніхто не може сховатися від пильного ока спецслужб. Більше того, тільки втеча до Києва дозволяє відтермінувати арешт. Динамічність великого міста, його лаконізм і можливості для кар’єрного й інтелектуального розвитку реалізуються у двох напрямках, що знаходяться в постійній боротьбі. І хоча спочатку дискусія ведеться на сторінках журналів і газет, у подальшому вона зникає як явище – сутність тоталітаризму не піддається логіці, йдеться про всебічний контроль.

На перехресті вільного мистецтва й фанатичного служіння тоталітаризму мешкають згадані Я. Цимбал обивателі: секретарі, водії, хатні робітниці тощо. До цієї групи належать люди старшого віку, котрі пам’ятають дореволюційний Харків і прагнуть спокійного ситого життя подалі від усіх соціальних перетворень. Такі психологічні потреби притаманні родині редактора Андрія Филипенка, яка відмежовується від дійсності, покинувши міську метушню. Прагне спокійного ситого життя й опонент П. Хорунжого Іван Шуст, не здатний витерпіти нічого й нікого непересічного, головна його мета – вислужитися перед сильнішими. Різниця між А. Филипенком та І. Шустом полягає у виборі між совістю й користю, але нікого не може оминути тоталітарна машина – і тому Харків зображений тривожними фарбами.

Опису столиці 20–30-х рр. у романі приділяється небагато уваги, однак незначні деталі є досить промовистими. Дія відбувається в багатьох знакових локаціях того часу: житловому комплексі «Слово», Харківському академічному театрі ім. Т. Г. Шевченка (колишній «Березіль», Центральний український театр УРСР), Будинку Блакитного, старому цвинтарі. Ці споруди цілком впізнавані, а будинок Блакитного навіть зберігає свою справжню назву, що є цікавою алюзією на реальність. Упізнаваність топонімічних об’єктів дозволяє провести паралелі між минулим і сучасним Харковом – саме місто, його вулички й архітектура є елементами «вічного» (принаймні тривалішого за людське життя). Хлопець із майбутнього, який являється Хорунжому у видіннях, упізнає місцевість, і вона є знаковою для нього, асоціюється з подіями власного життя. Тобто, певний локус є кодом, що пов’язує кілька різних поколінь, зберігаючи свої зовнішні ознаки.

Для Харкова як модерного урбаністичного середовища властиві динамічність, схематичність – адже в багатолюдному місті неможливо приділяти багато часу рефлексії. Тому описи столиці стисло й концентровано подаються у вигляді маршрутів (наприклад, Юлія Рибчинська спішить на побачення, відриваючись від стеження; чекіст спостерігає за її пересуванням тощо). Стрімка зміна подій та епізодів теж створює враження пунктирного плану: місто ніколи не зупиняється, а значить, його мешканці повинні встигати за невпинним ритмом.

Існування Харкова 30-х рр. ХХ ст. яскраве: в ньому є місце розвагам, веселощам, красивим будівлям. З іншого боку, пусте, зовні блискуче існування приховує велику небезпеку для пересічних громадян, адже знуджена «золота молодь» за будь-яку ціну прагне гострих відчуттів. Коли Леся поспішає до «нещодавно вибудуваного наркоматського будинку зі службовими гаражами у дворі» [1, с. 84], де отримає архів Хорунжого, вона минає «освітлену, але людну Сумську» [1, с. 84]. Тут вирує привабливе, однак водночас хворобливе й небезпечне життя: «З ресторану «Укрнархарчу» навпроти Будинку старих більшовиків долинала музика – якісь куплети під акомпанемент скрипки і концертино. Крізь широке вікно було видно співака – женоподібного юнака у фраку, що вихлявся на естраді. Біля входу тинявся гурток чубатих молодчиків з недокурками…» [1, с. 84]. Епізоди нічних розваг: пияцтво, азартні ігри, наркотики, зради – утворюють картину марнування власних талантів і здібностей. Місто дає широкий спектр можливостей, але частина з них спрямовані на самознищення, і деякі персонажі роману обирають саме їх. Лише наприкінці твору вповні розкриваються наслідки бездумного споживання. Дійсно, статус столиці є поштовхом до всебічного розвитку Харкова, але в стрімкому життєвому ритмі не видно поламаних доль.

Перше знайомство з Харковом у романі С. та А. Клімових «Моя божевільна» відбувається під час похоронної процесії, і тут переплітаються два основні символи харківського простору: рух і цвинтар, котрі уособлюють життя і смерть. Цвинтар згадується у творі неодноразово – частіше йдеться хіба що про письменницький будинок. Із цього символічного місця починається знайомство з Харковом: «Процесія рухалася до старого цвинтаря – не до того, який п’ять років тому знесли дощенту, вимостивши на його місці чорним діабазом величезну площу перед будівлею Держпрому, а до першого міського, уздовж трамвайної колії. Повз обдерті фасади старих прибуткових будинків на Пушкінській, недобудованих гуртожитків, через пустир, за яким бовваніла наглухо забита цвинтарна церква…» [1, с. 56]. Похоронна процесія надовго зупиняє трамвайний рух – і це теж символічно, адже смерть належить до царини незнаного, сакрального. Радянська система, утім, десакралізує вічні цінності, про що свідчить забита дошками церква, знесене кладовище, на місці якого збудовано Держпром – взірець радянського авангардизму. Як змагаються між собою «другий» і «третій» Харків (за класифікацією Ю. Шевельова), так знаходяться в опозиції типи світогляду, радикальний модернізм і традиційна народна мораль

Урбаністичний простір реалізується в різних площинах: по-перше, це столиця з багатьма можливостями, але саме через столичний статус місто притягує до себе увагу прислужників тоталітарної системи, які в будь-який спосіб прагнуть вибити «місце під сонцем»; по-друге, існує соціально-побутова площина, де люди кохають, ненавидять, марнують життя – в цьому аспекті Харків не вирізняється серед інших міст. Зовсім інша іпостась першої столиці – її сакральне значення як своєрідного міжчасового порталу, що зберігає в собі відбиток кожного життя.

Роман А. та С. Клімових «Моя божевільна» сповнений ретроспекцій, прихованих деталей, які свідчать про взаємозв’язок усього сущого. Наприклад, наведений вище опис дороги до старого цвинтаря перегукується зі спогадами П. Хорунжого про першу появу Хлопця за чотири роки до описуваних подій: «Вже за кілька років там виростуть конструктивістські етажерки студентських гуртожитків. Ближче до цвинтаря поплавцем винирнула над покрівлями баня нещодавно закритої церкви» [1, с. 100]. Циклічність описуваних подій, повторюваність пейзажів створюють багатоголосся, в якому образ міста видається дуже неоднозначним. Від початку перед читачем постає картина недобудованих гуртожитків, давно забитої церкви – і це символ безнадії, адже старе життя зруйнували, а нове вражає невлаштованістю.

Отже, Харків у художній реальності твору, з одного боку, передає враження тривожності, відчуженості, а з іншого – пов’язує різні епохи, зберігає пам’ять про минуле й закладає підвалини для творення майбутнього. Окрім побутових замальовок, роман описує атмосферу харківського культурного життя за часів панування тоталітарного режиму: вільне ще кілька років тому мистецьке середовище опиняється на межі знищення, однак ще плекає надію на порятунок. Апокаліптичні мотиви посилюються й образом старого цвинтаря, схематичним зображення різних локацій, яке наділяє Харків ореолом байдужості. Місто, що стало осередком багатьох трагедій, прекрасне у своїй величі, але його урбаністична естетика є бездушною, через що мимоволі з’являється паралель з тоталітарною системою. Тож «третій» Харків, зображений у романі, хоча й бореться із «другим» (провінційним) і перемагає, але не приносить жаданого щастя його мешканцям. Натомість у творі відчутна туга за «провінційним», проте людянішим середовищем, саме тому наприкінці твору «землею обітованною» є села за межами міста, в яких замість отруйного сурогату є справжня їжа.

 

Література

1.                 Клімова А., Клімова С. Моя божевільна. Харків: Вид-во «Ранок», «Фабула», 2016. 416 с.

2.                 Смоленська С. Образ «першої столиці»: проблеми збереження історичного середовища Харкова. URL: http://ena.lp.edu.ua:8080/handle/ntb/12623

3.                 Цимбал Я. «Харківський текст» 1920-х рр.: обірвана спроба. URL: https://cutt.ly/5gqRBak

4.                 Шевельов Ю. Четвертий Харків. URL: https://maidan.org.ua/2011/09/yurij-shevelov-chetvertyj-harkiv/