Ніколаєнко Валентина Миколаївна, кандидат філологічних наук, доцент Запорізького національного університету «Художня стратегія творення образу жінки-володарки в романі Р. Іванченко «Отрута для княгині»

 

Ніколаєнко В. М.

к. філол. н., доцент

Запорізький національний університет

ХУДОЖНЯ СТРАТЕГІЯ ТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-ВОЛОДАРКИ В РОМАНІ Р. ІВАНЧЕНКО «ОТРУТА ДЛЯ КНЯГИНІ» 

Р. Іванченко – письменниця, член Національної спілки письменників України, кандидат історичних наук, професор, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка 1996 р., автор понад ста наукових праць з української історії, циклу радіопередач «З історії української державності», «Історія без міфів», сценаріїв історико-документальних фільмів «Драгоманов», «Титан», «З історії Чорноморського флоту» тощо [див.: 9, c. 406–407]. Вона, обираючи для своїх наукових і творчих досліджень періоди історії суперечливі й «незручні», ламала ідеологічні стереотипи (видання про М. Драгоманова: повість «Передчуття весни» (1970), монографія «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (друга половина ХІХ ст.)», роман «Клятва» (1971)), зазнаючи критики партійного та радянського керівництва. Визнання громадськості приходить до Р. Іванченко за незалежної України.

Художня й наукова рецепція історії Київської Русі для Р. Іванченко явище закономірне, адже вона відстоює думку, що для розуміння сучасних соціально-політичних і ментально-психологічних процесів необхідно знати психологію, суспільну генетику, звичаї народу древнього [див.: 1, с. 7]. Тим більше, що протягом тривалого часу ця частина історії була сталою. Не одне покоління виросло з поняттям, що Київська Русь – один із початкових етапів історії Росії, а історія України безбарвно відтінювала яскраву історію ҅старшої сестри҅.

Тож, учергове виходячи за рамки стереотипів, Р. Іванченко береться за наукове дослідження, а згодом – художнє осмислення епохи давньої Руси, яке знайшло свою реалізацію в романній історичній тетралогії «Зрада, або Як стати володарем», «Отрута для княгині», «Гнів Перуна», «Золоті стремена» (1982–1995).

Творча реалізація задуму твору, присвяченого княгині Ользі, була складною й тривалою в часі, бо історія для Р. Іванченко як романістки є засобом відкриття підвалин людської сутності взагалі й власної зокрема.

На сьогодні побутує кілька точок зору щодо походження Ольги (олегівська/скандинавська, галицька, тмутараканська, київська, псковська й болгарська), серед яких найбільш поширеними є псковська й болгарська теорії родоводу княгині Ольги. Р. Іванченко як історик поділяє думку архімандрита Леоніда [див.: 5] стосовно болгарського походження княгині [див.: 2, 3], пояснюючи свою позицію тим, що завойовницька політика Олега, зокрема й проти Візантії, вимагала сильних союзників, а Дунайська Болгарія в цьому питанні була найкращим геополітичним і воєнним спільником: шлюб майбутнього престолонаступника Ігоря з болгарською царівною зміцнював політичні зв’язки двох держав; шлях русичів на Царгород пролягав через болгарські території; Візантія й Болгарія перебували в стані затяжного конфлікту через Балканський півострів [див. 3, с. 105]. Та й прагнення Святослава Ігоревича (сина Ігоря й Ольги) посісти болгарський стіл, на думку Р. Іванченко, мало не лише воєнно-політичні, а й юридичні підстави – як болгарина по матері [див. 2, с. 128–129].

Наукова позиція Р. Іванченко знайшла своє мистецьке втілення в історичному художньому наративі роману «Отрута для княгині» (1995), адже, як зізнається авторка в передмові до твору, «я все життя… хотіла написати про неї» [4, с. 5].

У романі «Отрута для княгині» представлено художню модель історичного типу жінки – представниці монаршого роду, який до кінця ХІІ ст. матиме матримоніальні зв’язки майже зі «всіма правлячими домами Європи» [3, с. 407].

Уперше читач зустрічається з Оленкою (невдовзі – Ольгою), яка, аби стати дружиною князя Маломира, разом із «сольбою» долає дорогу до древлянської землі. Проте майбутня володарка Русі не відразу з’являється у творі: спочатку авторка змальовує соціально-політичну ситуацію в країні, що фактично виконує роль прямої експозиції в сюжетній лінії Ольги.

У Києві править Олег, котрий так і не зміг стати вповні своїм, попри те, що de facto тримав владу, de jure – узурпував її, підступно убивши князя Оскольда. Не посадив на княжий стіл, як було обіцяно, Ігоря Рюриковича. Тож йому доводиться протистояти Єфанді (матері Ігоря), котра мріє про королівство для сина; знаходити спільну мову зі Свенельдом, якого з дружиною викликала на підмогу урманська королівна, зрадливими й підступними боярами, волхвами, хижими степовиками – платити, догоджати, улещувати. Воювати з деревлянами, уличами.

Хитрість і двосічний меч – головна Олегова зброя. І серед цієї веремії сотник Дерев᾽яка перехопив весільний кортеж нареченої древлянського князя, яка, на думку Олега, з’єднає Київ з Болгарією шлюбом з Ігорем, спадкоємцем Києва; стане запорукою майбутньої підтримки руського війська в поході проти ромеїв, котрі порушили виконання Оскольдової харатьї й припинили виплати данини Русі, врешті, як з᾽ясується згодом, – стане Олеговою зброєю проти непомірної зажерливості й амбітних планів Свенельда на владарювання в Києві.

Онука великого царя Симеона, дочка його старшого сина Михаїла, «мудре… горде синьооке дівчисько» [2, с. 91], яке вважало, що її місія полягає у звеличенні Болгарії союзом із древлянським князем Маломиром, швидко усвідомила: «її просто випхали із Преслави, аби Михаїл Симеонович не встиг пошлюбити її з кимось із цареградських принців і тим зміцнити себе» [2, с. 92], що неабияка увага руських велеможців криється не в ній як особистості, а в її походженні, котре може звеличити будь-кого із претендентів на її руку.

Гетеродієгетичний наратор розриває психологічні метання юної Ольги, яка, прийнявши виклик долі, радіє перемозі над собою: «Він (Ігор – В. Н.) зрадів – нарешті переміг її серце! Раділа й Оленка: вона також перемогла себе. Але щоб владарювати, їм обом ще треба було перемогти серця киян» [2, с. 143]. 

Щирість, відвертість, освіченість, природний розум, жіноча інтуїція, терплячість – головні засоби Ольги в боротьбі за себе, своє місце не лише в серці чоловіка, а й на Княжій Горі, за сім᾽ю, дітей, врешті, владу. Важливим етапом у цьому герці є передача імені: Олегове ім’я, яке той дав молодій на весіллі, «…пахло для неї волею і – владою…» [2, с. 158]. Наречення Оленки Ольгою є виявом не лише теплих стосунків, це акт ініціації Ольги, визнання жінки «переємницею його влади і його життя» [2, с. 158].

Незважаючи на щирість взаємин із Олегом, Ользі довелося самотужки утверджуватися і як дружині князя Ігоря, і як київській княгині. По-перше, сам Олег не поспішав з передачею влади Ігореві: «Рюрикович… не возсідав на столі; кермував державою… Олег» [2, с. 167]. До того ж, аби убезпечити своє владарювання, він діє перевіреними способами: підігріваючи дух суперництва в конкурентів і сіючи зерна підозрілості, що не давало можливості об’єднатися боярству в боротьбі проти нього. Тож, вирушаючи в похід на Царгород, офіційно не вказав, хто за його відсутності має правити в Києві. По-друге, бояри, варяги й верховний волхв, уперто не бажаючи поступатися власним впливом на Ігоря й особистісними свободами, намагаються утвердитися у своїй силі шляхом усунення Ольги як дружини Рюриковича й Рюриковича як законного володаря, привізши йому дружину-язичницю Прекрасу.

Тривалий і небезпечний шлях Ольги до влади супроводжується підступами й зрадами, бунтами, замахами на її життя. Княжа Гора не сприймала господарської й освітньої діяльності Ольги, яка переймалася недолугим правлінням Ігоря й намагалася популістські соціально-політичні рішення чоловіка (наприклад, передача древлянських земель Свенельдові в полюддя) якщо не повертати на благо розвитку країни, то хоча б обмежувати їх негативні наслідки. Незадоволення київських бояр викликали і факт практичного правління Ольги не лише під час воєнних походів Ігоря, який «княгині ні в чому не стає на перекірˮ [2, с. 233], і збільшення кількості прихильників християнства серед полян. І, зрештою, впевненість у своїй силі. Спроба політичного перевороту, коли Ольга лишилася в Києві без захисту чоловіка, стає перевіркою її характеру й життєвої стійкості, яку княгиня витримала з честю, не лише перемігши супротивників, а й пригасивши їхній запал: «Тиша і спокій нині у країні полян-русів. Присмирніли чванливі бояри» [2, с. 252].

Втома і настороженість в очах княгині є свідченням пережитих потрясінь пересічної жінки, матері, яка втратила двох дітей і плекає надію, що лиха доля омине інших двох; онуки колись славного болгарського царя Симеона, держава якого «лежала… під ногами імператорів Константинополя» [2, с. 255]; правительки, котра мріє про болгарське царство для своїх синів. Прикрий приклад рідної землі лише утверджує в думці, що власну вотчину треба здобувати «силою закону і звичаю» [2, с. 255], правити треба не мечем, а розумом. 

Внутрішня напруга Ольги-володарки виразно проявляється в її зовнішньому вигляді: «Вона ніби зробилася вищою, голос її звучав твердо – хоча й був тихий і рівний. І розмисл її не жіночий чоловічий, владний. Уміє вона якось дивитися далеко вперед, крізь літа» [2, с. 255], «Ні страху, ні лести на обличчі» [2, с. 398], що й доводить «психологічну зрілість й готовність до влади, витривалість й гнучкість в управлінні державою» [4, с. 226] і формування маскулінних рис характеру, властивих владним особистостям.

Пріоритети для княгині Ольги очевидні – Руська держава має бути вільною у своєму виборі шляхів соціально-економічного, політичного, освітнього й релігійного поступу: «Її слов’янська душа… поставала від спроби насильно одягти на неї вериги чужої волі й віри, та ще й греків… наука і книжність, що їх несла християнська віра, мали прийти до русичів доброохоче, з власної волі... Без доброї волі не буває ні великих володарів, ні великих держав» [2, с. 258].

Амбіції Ольги не обмежуються її соціально-політичним статусом в ієрархічній системі Княжої Гори. Вона мислить масштабно й прогресивно, роблячи критичні висновки з досвіду діда-царя й усвідомлюючи прорахунки в його політичній кар’єрі, зумовлені довірою хитрому й підступному оболгареному боярину Григорію Сурсубулу, котрий провадив провізантійську політику, що призвело до знищення Болгарії Візантійською імперією. Тому реалізація Ольжиної мети – «піднести себе», піднісши «державу і цей народ» [2, с. 258] – передбачає виконання освітньо-просвітницького алгоритму: ставити християнські храми, давати полянським зодчим можливість це робити за принципами слов’янської естетики; настановляти головними священниками соборних церков русичів, організовувати «схоли», відправляти за кордон найперспективніших учнів, бо «Чужими руками мудрості не здобудеш» [2, с. 258]; просити в патріарха висвятити в митрополити русича, аби процвітали руська мова і книжність. Задля розвитку й збагачення країни розширити зовнішньо-економічні зв᾽язки, щоб «в усіх городах були великі торги» [2, с. 325].

Усвідомлення неоднозначності релігійно-політичної ситуації в країні, де більшість населення язичники й князь також сповідує віру предків, змушує Ольгу діяти відповідно до прагнень чоловіка й державних потреб: стримувати свої материнські інстинкти, коригувати плани щодо виховання власних дітей і погодитися з тим, що молодшого сина віддано на науку варягам, а не в  «схолу», як старшого; змиритися з фактом різного віросповідання хлопців (Гліб – християнин, Святослав – язичник), з формуванням різних життєвих орієнтирів у них (Гліб – просвітник, Святослав – воїн). Ця відмінність у вихованні стане прірвою між княжичами, призведе до братовбивства й ляже незагойною раною на серце матері, яка душею любила старшого сина, а розумом – молодшого.

До речі, питання щодо нащадків Ольги й Ігоря належить до категорії дискусійних і оминається науковцями. Р. Іванченко в передмові до роману зазначила, що збереглося лише одне коротке повідомлення невідомого літописця, в якому йдеться про розорення Святославом християнських храмів і знищення значної кількості вірян (серед яких був і єдиний брат Гліб), нібито винних у його поразці під час другого болгарського походу [2, с. 7].

Фабула трагічної історії збору данини князем Ігорем у древлянській землі подана авторкою відповідно до «Повісті минулих літ», проте психоемоційний стан княгині, який залишився поза увагою хроністів, письменниця передає детально, що характеризує її особистість, почуття, сподівання й розкриває таємницю авторського осягнення цієї історичної постаті.

Смерть чоловіка змушує Ольгу відчути й пережити низку нищівних емоцій: розпач, безнадію, зневіру, страх, розчавленість під вагою обставин, і пройти випробування на стійкість – «взяти в свої руки кермо Країни Руси… розбудувати сю землю правдою і законом» [2, с. 336]. Опустивши історію смерті першої древлянської дипломатичної делегації із двадцяти осіб й кривавої тризни за Ігорем, авторка вустами старшого мечника Перетича констатує вимоги язичницького закону: «смерть за смерть» [2, с. 339], якого дотримується Ольга за мовчазної згоди християнського пресвітера Григорія.

Наступний етап Ольжиної помсти виписано детально, без багатозначної апосіопези, якою позначена попередня й заключна ситуації. На великому київському вічу княгиня спалює живцем поважних іскоростенських послів. Письменниця трактує цей факт по-своєму, піддавши розтину душу героїні засобами внутрішнього монологу й авторського філософського відступу: «Навіщо ж так жорстоко вона мстить… У яму вкинула одних, тепер у вогні конають інші… Інше відчуття, інша сила тепер входила в її душу – відчуття високости влади… Тож мусять знати … рука її тверда й несхитна» [2, с. 349].

Християнська милосердність старшого сина, який кинувся рятувати з вогню послів, розкриває складну гаму почуттів, які вирують у душі жінки: «Гліб!.. він був милосердним і до недругів… Такою колись була й вона…» [2, с. 336].

Незважаючи на крайній вияв жорстокості в покаранні деревлян, усе ж таки державний «розмисл» і життєва мудрість – знаряддя княгині, яка, втілюючи в життя плани, на підставі норми давньоруського права (згідно з цією нормою вдова, якщо вона не візьме шлюбу з іншим чоловіком, виконуватиме господарські й соціальні функції свого чоловіка-небіжчика), стала повноправною правителькою Руської держави.

Ольга підходить до вирішення державних проблем як економіст і проводить першу в історії української держави фінансову реформу, запроваджує єдину систему податей і погостів. Із метою посилення особистої влади й зміцнення міжнародного авторитету своєї країни вона одружує Гліба з мадярською княжною Сфандрою й планує засватати для Святослава ромейську царівну. Проте, коли Костянтин Багрянородний відмовив у руці своєї дочки, покликаючись на закон Візантійської імперії про заборону шлюбів «з варварськими володарями» [2, с. 363], одружує молодшого сина з угорською княжною, аби протиставити Царгороду «соуззя й подвійне родичання з непереможними воями-ординцями!..» [2, с. 410].

Відвідини Константинополя, про які згадують усі історичні джерела, не дали очікуваних результатів: підписано лише харатью про виплату данини й титули архонтеси руського народу та дочки імператора при хрещенні. За що Ольга невдовзі «віддячила» Костянтинові, відмовившись виконувати свої обіцянки: прислати челядь, віск, шкіру і на підмогу в боротьбі з сарацинами військо.

До осмислення образу княгині Ольги авторка підходить об’єктивно. Вона не ідеалізує свою героїню, хоча поділяє її душевні болі, тривоги, співчуває їй як жінці. Письменниця показує не лише досягнення, але й помилки Ольги, на яких вона вчиться бути гідним політиком і державцем. Але як справжня володарка, вона не дозволяє собі слабкості показувати власні почуття іншим, про внутрішній стан героїні можна почерпнути інформацію з внутрішніх монологів або із засобів зовнішньої характеристики персонажа.

Отже, вклавши художній життєпис княгині в параметри загальновідомих фактів, Р. Іванченко робить акцент на психоемоційному конструкті образу Ольги, активно використовуючи форму внутрішнього монологу. Авторське бажання осягнути велич постаті княгині та її сутність настільки значимі, що мережа сюжетних ліній, змодельованих різнопланових ситуацій є лише плацдармом для реалізації творчого задуму. Оскільки крізь призму сприйняття жінки й всезнаючого наратора пропускається вся дійсність твору, читач бачить світ очима Ольги. У розкритті характеру княгині важливою є авторська інтонація, оцінка іншими персонажами, а також зовнішня характеристика через дію, вчинки, рухи.

Тож, роман Р. Іванченко «Отрута для княгині» дає яскраві картини буття Х ст., у яких одним із естетичних ідеалів художнього тексту постає категорія вибору, котра реалізується в багатьох аспектах, площинах, нюансах контексту, поведінки персонажів, їхньої психології на діахронних і синхронних зрізах.

Як історичний, так і художній образ княгині Ольги лишається на сьогодні доволі загадковим, оскільки науковим відомостям усе ж бракує правдивої інформації про її життя і діяльності. Це лише підігріває інтерес митців і науковців до осягнення постаті княгині, про яку збереглося чимало легенд, і пошуку нових версій образу володарки, яка, «незважючи на влаштовану нею різанину, стала святою» [цит за: 5, с. 75].

Література

1.   Акумулятор історичної пам’яті : письменницький діалог / діалог записала О  Логвиненко. Літературна Україна. 1990.1 березня. C. 7.

2.   Іванченко Р. Державницька ідея давньої Руси-України. Київ : Смолоскип, 2007. С. 376.

3.   Іванченко Р. Княгиня Ольга: на перехресті історичних доль. Іванченко Р. Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено : Статті. Нариси. Рецензії. Київ : Український письменник, 2005. С. 103–125.

4.   Іванченко Р. Отрута для княгині : роман. Київ : Спалах ЛТД, 1995. 464 с.

5.   Леонид архимандрит. Откуда родомъ была святая великая княгиня русская Ольга? Русская старина : ежемѣсячное исторческое изданіе. Санкт-Петербургъ. 1988. Іюль – августъ – сентябрь. 59. 215–224 URL: https://runivers.ru/bookreader/book199777/#page/1/mode/1up

6.   Плахонін А. (2012): Рюриковичі. Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 9 : Прил–С. Київ : Наукова думка, 2012. С. 406–407.

7.   Черниш А. Художня рецепція києворуських тем і образів у літературі ХХ століття. Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки. 1 (15). Миколаїв : Миолаївський націоальий університет ім. В.О. Сухомлинського, 2015. С. 225–229.

8.   Щербак О. Типологія жіночих образів у давній українській літературі : дис. … канд. філол. наук : 10.01.01 – українська література. Житомир, 2016. URL: https://cutt.ly/PtqV5y3

9.   Ясь О. Іванченко Раїса Петрівна. Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 3 : Е–Й. Київ : Наукова думка, 2005. С. 406–407.