Смирнов Олександр Валентинович, студент магістратури Запорізького національного університету «Дискурс сенсуалізму й песимізму в урбаністичному топосі М. Брацило»

 

Смирнов О. В.

студент магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

 

ДИСКУРС СЕНСУАЛІЗМУ Й ПЕСИМІЗМУ В УРБАНІСТИЧНОМУ ТОПОСІ ЛІРИКИ М. БРАЦИЛО

 

         Творчість М. Брацило позначена самобутніми відголосками тематики «ad fontes»  (до джерел), що виявляється в наскрізному метамотиві оспівування малої Батьківщини – Запоріжжя. Через це доробок поетеси найчастіше пов’язують із запорізьким степом та історичними подіями на його тлі, хоча насправді лірика авторки тематично набагато різноманітніша. Окрім степоцентризму, вона включає в себе розкішну мариністику, вдумливу суб’єктивістику, ніжну й мінливу інтимність тощо.

         Одним із важливих тематичних векторів поезії М. Брацило є вірші урбаністичного спрямування, адже, попри тісну конекцію зі степовою природою, М. Брацило була уродженкою індустріального Запоріжжя, із яким пов’язані її ключові зупинки на шляху самовідкриття.

         Темою роботи є вивчення світоглядно-філософського базису урбаністичної лірики М. Брацило. Об’єкт дослідження – вірші мисткині зі збірки «Я зроду тут живу…» [1], а предмет – змістовий шар і вербалізаційно-візуалізаційний інструментарій творів. Доробок авторки вивчали В. Жилінський, А. Клименко, А. Рекубрацький, С. Стрілець, Ю. Тонєєва та ін., але тема урбаністики у творчості М. Брацило ще не фігурувала в студіях учених, чим зумовлена наукова новизна статті. Мета дослідження – проаналізувати специфіку творення міського топосу в ліриці мисткині та з’ясувати особливості функціювання текстового «Я» в ньому.

В основі урбаністичного простору поетеси покладено руссоїстську ідею «природної людини», не зіпсованої суспільством, котре пригнічує вроджене прагнення особистості творити добро. Звідси витікає різке протиставлення в очах ліричної героїні села як осередку чистого стану природи, «не переламаної конфліктами заздрощів і пристрасті» [5, с. 99] , і міста як колиски сп’янілої від надмірностей цивілізації, що нівечить благородну сутність людини.

Тому Запоріжжя асоціюється в текстового «Я» з домом невтішної реальності, позбавленим сімейного тепла. Коректніше було б навіть описати його за допомогою концепції помешкання, адже всі щемкі родинні миттєвості (а за словами Г. Черкаської, «тато й мама жили, щоб перелити найкраще в Маринку» [1, с. 189]) винесені за урбаністичний кордон. Місто ж концентрує в собі основні риси філософії песимізму.

         На противагу «степовій» ліриці, де пейзаж є скоріше ментальним простором, зітканим зі спогадів і фантазії, в урбаністичних текстах М. Брацило локус Запоріжжя постає винятково матеріальним. Творче еґо чинить у ньому справжні (не згадані чи нафантазовані) дії. А відтак, за А. Шопенгауером, приречене на страждання: «будучи … учасниками життя, ми стаємо мучениками» [3, с. 191], заручниками власної волі, яку суспільство прагне зламати, і єдиним способом уникнути цього є бездіяльність, абстрагування від дійсності, чого собі ніяк не дозволить лірична героїня, бо вона – поетеса – виконує надважливу соціальну роль і не може стати відлюдницею. Як результат, запорізька домівка видається їй понурою антитезою степу, територією страждання. Але не тому, що місто погане, а через те, що погано в місті: така природа затиснутого в соціальні лещата онтологічного «Я».

Творче еґо сприймає індустріальний мегаполіс, як шопенгауерівський світ-арену, усіяну розпеченим вугіллям, і, послідовно обстоюючи руссоїстську позицію, не вірить у соціальний прогрес на благо людини. Так, опис міського помешкання у віршах подається у гнітючих, ніби анто́ничівських, тонах із грізною метафорикою та сконденсованою образністю: «Рипіння стікає / По стовпах іржею і брудом / Видихають залізні груди / Пил і порох намиті віками», «Під залізні кроки прогресу … поволі марніє Всесвіт» [1, с. 85]. Або: «Я зовсім не винна, що ви / Не так живете, хоча кращого варті» [1, с. 83].

         Колорит запорізького локусу похмурий і важкий. Провідний настрій чи не всіх текстів – розчарування і фрустрація. Часопросторові координати задані здебільшого зимовим вечором або ніччю із суворими погодними умовами, які завдають болю поетичній проекції мисткині: «На вулиці так холодно і темно, / Що морок залипає поміж вій» [1, с. 19], «… груди палить / Навіть лід. / А навколо – такий безжальний, / Зимний світ» [1, с. 28]. Часто трапляються образи туману й заметілі: «Хова туман неонові вогні / І жовта заметіль кружля над містом» [1, с. 18], «Сині пахощі туману / Линуть за вікном…» [1, с. 20], «Угорі – безкінечність і вітер, / Попід крилами – лід та імла» [1, с. 22], які у сполученні із попередньо згаданими колористичними й тактильними маркерами хронотопу накреслюють концептуальну образну лінію-ідентифікатор світовідчуттєвих ноток у «партитурі» текстового «Я».

         З одного боку, лірична героїня, яка зростала в степах (значну частину свого дитинства біографічна авторка провела в Гуляйполі), фактично є тією самою «природною людиною» з вірою в одухотвореність світу й первозданно алогічним мисленням, тобто носієм міфологічної свідомості котра дозволяє відчувати романтичну таємничість буття (образи-символи темноти й імли), приховану від приземленого погляду філістера. Більше того, будучи поетесою, за філософською теорією А. Шопенгауера, вона здатна виразити цю загадковість у формі артистичного одкровення, і з огляду на власну винятковість почувається в соціумі самотньо (образ холодного світу як віддзеркалення байдужості до високої місії митця).

         З іншого боку, текстове «Я» М. Брацило – «природну людину» – лякає індустріальне помешкання, де всі «товариші по кімнаті» живуть згідно із законами соціального інтелекту, що зміцнілій серед степових обширів гармонійній особистості видаються хаотичними, сповненими гріховних помислів носіями дискомфорту, породженими суспільним ладом.

         Нарешті, як «природна людина» ліричний суб’єкт добре розуміє первинні (базовані на інстинктах) правила співіснування людей у соціумі, а зокрема, принцип природного відбору Ч. Дарвіна, через обігрування котрого нескладно вийти на спенсерівський біологізм (у суспільстві виживає найсильніший
[див. : 2, с. 59]) і знов-таки на шопенгауерівський песимізм із його концепцією найгіршого з усіх світів, де кожному створінню дано тільки мінімально необхідний для виживання комплект можливостей.

         У світлі сказаного зрозуміло, що в такій «нетопленій» господі текстове «Я» почувається щонайменше розгублено: «Чи не «вчора» моє / у квадратах паркету шукаю? – / До підлоги звертаю / молитву печальних очей... / Все боюся…» [1, с. 74]. До того ж, лірична героїня вбачає в урбаністичному помешканні в’язницю для свого духу, котра не дозволяє їй подумки перенестися на степові терени: «Журюсь. Не каюся. Пусте … Не я розкраяла той степ, / В якому мали ми сховатись» [1, с. 76]. Тому не дивно, що запорізький локус у неї співвідноситься із розчаруванням. Бо ж навіть у коханні їй не щастить (майже всі вірші із замальовками урбаністики місять сцени розставання): «Чи бачиш ти? Я плачу, / Кидаючи долонь твоїх тепло» [1, с. 19] «… я від утоми ледь жива / Іди один – цей світ … широкий» [1, с. 19].

Індустріальний краєвид нагадує творчому еґо моторошну історію, що вербалізується через розгорнуті й посилені асиндетоном і дієслівною ампліфікацією метафори: «Линуть хмари, вітер квилить, / Темні віти гне. / Небо блідне. Зорі гинуть» [1, с. 21], «В прозорім повітрі розлита отрута / І крилами вітер тріпоче ізнов / Мій смуток шепоче … Не чути нічого про світлу любов» [1, с. 78], де вловлюються концептуальні образи темноти й туману (вони відлунюють у колоративах, метонімії та звукописі.

Виснажена і зневірена лірична героїня немовби переживає апокаліпсис: «І надія у серці зів’яла, / Все стогнало: земля до краю, / І мовчання, й пташині зграї» [1, с. 23]. У такому сенсі запорізький локус справді нагадує долину страждань, крізь бетонні мури якої не проникають навіть відблиски теплих емоцій, і, на перший погляд, парадоксальним є той факт, що текстове «Я» вважає подібне місце своїм домом і не хоче його покидати.

Але в цьому й полягає суть філософії песимізму. За А. Шопенгауером, основною оманою для особистості є переконання в тому, нібито вона народжена для щастя [див. : 4, с. 534]. Насправді ж «велика істина, що міститься як у християнстві, так і у браманізмі, і в буддизмі … [це] потреба у спокуті … буття, повного страждань … шляхом заперечення волі» [4, с. 529]. Іншими словами, це терпіння страждань, котре через очищення відкриває шлях до замозвершення, чого й досягає лірична героїня: «Вже боюся, налита / прогірклими днями до краю, / Що сльоза через вінця / Із келиха потече / Я вже випита / Гірко не стане … Без вина і вини / я вже чиста» [1, с. 74].

         Не випадково в кількох урбаністичних поезіях непривітну міську домівку прикрашає показна деталь – ваза з квітами («На вікні – блакитні жоржини» [1, с. 64]), а творче еґо ототожнює себе з «квіткою в полоні криги, / Невтраченим літнім теплом» [1, с. 23]. Цей образ-символ віддзеркалює квінтесенцію поетичної філософії М. Брацило (тендітна натура митця мученицьки бореться за пізнання таємничої сутності буття в байдужому суспільстві) й набуває світовизначального характеру в естетично-інтенціональній системі віршів, розгортаючись у концептуальну метафору через міфологему протистояння будівного й руйнівного начал: «Отак змагалися вони [квіти] – / Нечутний спогад про колишнє, / Про літнє щастя, смуток, сни – / І бабисько старе [зима], невтішне» [1, с. 38].

За допомогою опозиції флори й холоду здійснюється художній аналіз ідеї досягнення абсолюту (буддистської нірвани), причому аналіз у підкреслено песимістичному ключі, адже боротьба морозу й квітів (алегорично – суспільства й людини, страждань та особистості) завершується поразкою останніх, коли знесилена флора, вмираючи фізично, засихає. Утім, її єство продовжує існування в нематеріальному модусі ідей, у якому криється справжній сенс (в авторському розумінні) кві́ткової екзистенції – дарувати людям надію на прийдешнє: «Та, висохлі, вони [квіти] самі / Жили, мов на морозі дужчі. / Так спало літо у зимі – / Нескорене і невмируще» [1, с. 39].

По суті, ці слова поетично резюмують філософський ряд шопенгауерівського песимізму. Подібно до глядача трагедії, який, обсервуючи страждання героїв, переживає катарсис, зимові квіти з однойменного диптиха, не опираючись холоду, терплячи його згубну дію та, зрештою, знеможуючись (як і ліричний суб’єкт у місті), перероджуються, звільняються від оков крихкої матерії, трансгресують у світ нетлінних смислів.

         Підсумовуючи, зазначимо, що місто в ліриці М. Брацило слугує дескриптором соціального середовища, мирської суєти, а тому виконує традиційну для «Левіафан»-системи роль механізму «зведення» індивідуальностей «до спільного знаменника» , що завдає болю аж ніяк не пересічній натурі людини мистецтва. Через це у віршопросторі запускаються в дію інтенціональні механізми побудови текстури на базі сенсуалістської естетики, де домінантами слугують концепція «природної людини», зневіра в соціальному поступі й несприйняття урбаністичного середовища як адекватного для гармонійного розвитку індивіда. Вони задають песимістичні параметри системи міста, через що помешкання ліричної героїні є холодним і понурим, а сенсом її життя є страждання в соціальному середовищі, спроектоване на протистояння квітів і холоду, яке хоч і завершується програшем у нерівному двобої, але призводить до того, що текстове «Я» виконує свою поетичну місію: осягає секрет буття й доносить його до людей.

         Із-поміж вербалізаційного інструментарію домінують метафори й епітети. Нерідко трапляються образи із символічною багатозначністю. Поетичний синтаксис і фоніка вживаються з метою інтенсифікації вражень.

Література

1.       Брацило М. А. Я зроду тут живу… : рання лірика, спогади сучасників. Запоріжжя : Дике Поле, 2018. 248 с.

2.       История американской литературы : в 2-х ч. / под ред. Н. И. Самохвалова. Москва : Просвещение, 1971. Ч. 2. 319 с.

3.       Кропоткин П. А. Этика. Москва : Политиздат, 1991. 496 с.

4.       Шопенгауер А. Собрание сочинений : в 6-ти т. / под ред. А. Н. Чанышева. Москва : ТЕРРА – Книжный клуб, 2001. Т. 2. 560 с.

5.       Lӓhde V. Rousseau’s Rhetoric of ‘Nature’. A study on Discourse on Inequality : thesis … of Doctor of Philosophy. Tampere : Juvenes Print, 2008. 225 p.